Едем - Сторінка 29

— Ніхто з тебе не сміятиметься, бо тут усе можливе. Тільки, на жаль, не все з того, що туг можливе, людина здатна зрозуміти.

— Хвилинку. Якої ти думки про те, що я тільки-но сказав?

— А скелети? — докинув збоку Хімік.

— Після обіду виготовляють учбові приладдя, — пояснив Кібернетик, скорчивши гримасу.

— Якби я виклав тобі всі теорії, які з учорашнього дня пропустив через свою голову, думаючи над цією проблемою, — сказав Лікар — то вийшла б книга, в п'ять разів товща за ту, яку пише Генрик, хоча, мабуть, і не така докладна. Ще хлопчиськом я познайомився зі старим космонавтом — він бачив більше планет, ніж мав на голові волосся, — а до лисини йому було ще далеко. В нього були добрі наміри, він хотів мені розповісти, як виглядає пейзаж, не пам'ятаю вже на якому місяці. "Там є такі, — казав він і розкидав руками, — такі великі, і в них є таке, і там отак, а небо зовсім інше, ніж у нас — так, інше", — весь час повторював він, аж поки сам почав сміятися й махнув рукою. Неможливо, щоб хтось, хто ніколи не був у космічному просторі, розказав, як ти почуваєшся, коли висиш у порожнечі й під ногами в тебе зірки — а це ж стосується тільки змінних фізичних умов! Тут же перед нами цивілізація, яка розвивається щонайменше п'ятдесят століть. Щонайменше! А ми хочемо зрозуміти її за кілька днів.

— Ми повинні старатися для цього з усіх сил, бо якщо не зрозуміємо, то ціна, яку доведеться заплатити, може бути... надто високою, — сказав Координатор. Помовчавши, він додав: — І що ж, по-твоєму, ми повинні робити?

— Те, що й досі, — відповів Лікар, — але шанси наші на успіх я вважаю мізерними, приблизно... приблизно один до числа років, що їх налічує цивілізація Едема...

З тунелю висунувся Інженер. Побачивши товаришів, які відпочивали в широкій смузі тіні, наче на пляжі, він скинув комбінезон і підійшов до них, шукаючи й собі місця. Хімік мовчки показав йому поруч себе.

— Ну, як там у тебе, посувається? — запитав Координатор.

— Так, у мене готові вже майже три четвертих... А втім, я не весь час працював над цим, — я пробував переглянути нашу думку, ніби той перший завод, — на півночі, — працює так, як ми це бачили, бо він ніким не контролюється й розрегулювався... В чому річ? Що тут смішного? Ну, чого ви регочете?

— Я вам зараз щось скажу, — озвався Лікар. Він один з усіх лишався поважним. — Коли наш корабель буде готовий до старту, серед нас вибухне бунт. Ніхто не захоче летіти, поки не довідається... Бо якщо вже навіть тепер, замість того щоб у поті чола закручувати гвинтики... — Він розвів руками.

— То, значить, ви теж говорите про це? — здогадався нарешті Інженер. — Ну й до чого ж ви дійшли?

— Ні до чого, а ти?

— Щиро кажучи, я теж, але... я шукав деякі найзагальніші й воднораз найхарактерніші риси явища, з яким ми зіткнулися, і мене вразило, що той автоматичний завод не лише працював за замкнутим циклом, але й працював начебто недбало— окремі "готові вироби" різнилися між собою. Пригадуєте?

Всі згідливо загули.

— Ну, а вчора Лікар звернув увагу на те, що окремі дуплекси відрізняються один від одного дивним способом: в одних не було очей, в інших — носа, кількість пальців теж мінялася, те ж саме було й з кольором шкіри. Все це коливалося в певних межах, немовби то було наслідком відомої неточності процесу "органічної" технології — тут і там...

— А це й справді цікаво! — вигукнув Фізик, який слухав, його з величезною увагою.

А Лікар додав:

— Так, нарешті щось суттєве. А далі? Далі? — обернувся він до Інженера.

Тон розгублено похитав головою:

— Відверто кажучи, я не наважуюся вам про це сказати. Людина, коли вона лишається на самоті з собою, вигадує всілякі...

— Та кажи все! — крикнув Хімік, ледве стримуючи своє обурення.

— Кажи, якщо вже почав, — підтримав його Кібернетик. — Я розмірковував так: там перед нами був коловий

процес виробництва, руйнування і знову виробництва. Вчора ви теж відкрили щось схоже на завод. А якщо це завод, то він повинен щось виробляти.

— Ні, там нічого не було, — заперечив Хімік. — Окрім скелетів. Щоправда, ми оглянули не все... — додав він із сумнівом.

— А якщо цей завод виробляє... дуплексів? — тихо запитав Інженер і серед загальної мовчанки повів далі: — Система виробництва була б аналогічною — серійною, масовою, з відхиленнями, викликаними, скажімо, не так браком контролю, як своєрідністю процесів, котрі протікають так, що в них виникають певні відхилення від запланованої норми, які не піддаються вже керуванню. Скелети теж різнилися між собою.

— І... ти вважаєш... що вони вбивають тих, кого "погано зроблено"?.. — тремтячим голосом запитав Хімік.

— Зовсім ні! Я думаю, що ті... тіла, які ви знайшли, що вони взагалі ніколи не жили! Що синтез удався лише настільки, щоб створити організми з добре розвиненими м'язами, наділені всіма внутрішніми органами, однак відхилення від норми було таке велике, що вони виявилися нездатними до... до функціонування, а отже взагалі не ожили і їх було усунено, виключено з виробничого циклу...

— А... той рів під містом — це що? Теж "негодяща продукція"? — запитав Кібернетик.

— Не знаю, хоча, між іншим не виключено й таке...

— Так, — погодився з ним Лікар. Він дивився на повиту голубою імлою лінію обрію. — В тому, що ти говориш, є щось таке... та зламана трубка, перша й друга...

— Може, через них вводилися якісь живильні речовини під час синтезу.

— Це почасти пояснило б і те, чому дуплекс, якого ви привезли, здається розумово недорозвиненим, — докинув Кібернетик. — Він був створений зразу таким "дорослим", не розмовляє, в нього немає ніякого досвіду...

— Е, ні, — заперечив Хімік. — Наш дуплекс усе-таки дещо знає — він боявся не тільки повернення до того камінного притулку, що зрештою ще.можна було б якось зрозуміти, але й дзеркальної смуги теж. Крім того, він дещо знав про те світлове відображення, про ту невидиму межу, яку ми перетнули...

— Якщо далі розвинути цю Генрикову гіпотезу, то виникає картина, яку важко прийняти, — мовив Координатор, дивлячись на пісок під ногами. — Той перший завод виробляє деталі, які ніхто не використовує. А другий? Живі створіння? Навіщо? Ти думаєш, що вони... теж уводяться в коловий процес?

— Перестань! — крикнув Кібернетик і здригнувся. — Сподіваюсь, ти не говориш про це цілком серйозно?

— Стривай, — Хімік сів. — Якби живі поверталися в реторту, то усунення недосконалих створінь, які не піддаються оживленню, було б абсолютно зайвим. Зрештою, ми взагалі не бачили слідів такого процесу...

Запала раптова тиша. Лікар випростався й окинув усіх уважним поглядом.

— Послухайте мене, — мовив він, — нічого не вдієш... Я мушу це вам сказати. Ми всі опинилися під впливом "виробничої" гіпотези Інженера і тепер намагаємося підігнати під неї всі факти. Так ось: з усього цього незаперечно випливає одне — ми дуже благородні й наївні люди...

Всі глянули на нього з неабияким подивом; коли він повів далі, подив цей зріс іще більше:

— Ви щойно намагалися змалювати найжахливішї речі, на які тільки здатна ваша фантазія, й створили картину, котру могла б уявити собі дитина. Завод, що виробляє живі істоти, аби потім їх знищувати... Любі мої, дійсність може виявитися набагато гіршою.

— Ну знаєш! — вибухнув Кібернетик.

— Зачекай! Нехай говорить! — утрутився Інженер.

— Чим довше я думаю про все те, що ми пережили в цьому селищі, тим більше переконуюся: ми бачили щось зовсім інше, ніж нам здавалося.

— Кажи ясніше. Що ж там таке, по-твоєму, діялося? — запитав Фізик.

— Я не знаю, що там діялося, зате я знаю, я певен, що знаю, чого там не діялося.

— Оце так закрутив! Може, ти нарешті облишиш говорити загадками?

— Я хочу сказати тільки ось що: після довгого блукання цим кам'яним лабіринтом нас зненацька оточив натовп який трохи пом'яв нам боки, а потім розсіявся і розбігся Оскільки, під'їжджаючи до селища, ми помітили, як у ньому гаснуть вогні, то, певна річ, подумали, що це пов'язаш з нашим прибуттям, що жителі від нас поховалися — і ще нас оточив натовп тих, хто тікав до сховищ, чи щось подібне. Так ось: у міру можливості я якнайдокладніше відновив у пам'яті всю послідовність подій, усе, що діялося з нами й довкола нас, і скажу вам: це було щось зовсім інше— щось таке, перед чим розум захищається, як перед припущенням про безумство.

— Ти збирався говорити просто, — перебив його Фізик.

— А я й говорю просто. Будь ласка, дається така ситуація: на планету, населену розумними істотами, сідають космічні пришельці. Як, по-вашому, на це реагуватимуть жителі?

Оскільки ніхто нічого не відповів, Лікар провадив далі:

— Якби навіть жителів цієї планети було створено в ретортах чи вони з'явилися б на світ за ще незвичайніших обставин, я бачу тільки три можливих типи поведінки: спроби встановлення контакту з прибульцями, спроби.напасти на них або — паніка. Виявилося, однак, що можливий ще й четвертий тип — цілковита байдужість!

— Ти ж сам казав, що вам трохи ребра не поламали, а тепер називаєш це байдужістю?! — вигукнув Кібернетик.

Очі Хіміка, який уважно слухав Лікаря, раптом спалахнули блиском.

— Якби ти опинився на шляху стада, яке тікає від пожежі, воно могло б повестися з тобою ще гірше, однак це зовсім не означає, що те стадо звернуло на тебе увагу, — відповів Лікар. — Кажу вам — цей натовп, який закрутив нас у своєму вирі, взагалі нас не бачив! Він не цікавився нами! Був охоплений панікою, згоден, але зовсім не через нас. Ми опинилися йому на дорозі абсолютно випадково. Звісна річ, ми з самого початку були певні, що це через нас погасло світло й настав той хаос — усе, що ми там бачили. Але це неправда. Усе було інакше.

— Доведи, — сказав Інженер.

— Спершу я хотів би почути, що скаже мій супутник, — відповів Лікар, дивлячись на Хіміка.

Той сидів у якомусь дивному заціпенінні, беззвучно ворушачи губами, немовби промовляючи щось сам до себе. Від несподіванки Хімік аж здригнувся.

— Так, — мовив він. — Отже, так. Так. Весь час аж до цього моменту мене щось мучило, не давало мені спокою — я відчував, що там виникло якесь зрушення, якесь непорозуміння, чи якби це сказати... що... я немовби читав переплутаний текст і ніяк не міг уловити, де переставлено речень ня. Тепер усе стало для мене на свої місця.