Елідюк

- Джон Фаулз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Елідюк

De un mut ancien lai bretun

Le cunte e tute la icisum

Vus dirai...[52]

Від автора

Робоча назва цієї збірки — "Варіації" — мала звернути читачеву увагу на те, що це варіації на певні теми моїх попередніх книг, з використанням різних авторських стилів. Щоправда, мені страшенно не хотілося ставити читачів у незручне становище лише тому, що вони не читали моїх творів, або не можуть заприсягтися з чистим сумлінням, що знають різницю між термінами récit і discours[53]. Але тепер їм нічого хвилюватися. Я відмовився від робочої назви хоча б через те, що фахівці, які добре обізнані з моєю творчістю і першими прочитали збірку, дійшли висновку, ніби назва "Варіації" не має під собою ніякого грунту і викликана якимось дуже суб'єктивним авторським баченням. Я прислухався до їхньої думки, і, згадавши тут про цю назву, яка вималювалася в моїй уяві, надалі залишив її при собі.

Та хай там як, а "Вежа з чорного дерева" теж варіація, але дещо простіша, і джерело її настрою, а також частково сюжету й місця дії таке давнє й забуте,— а проте, на мою думку, плідне в історії літератури,— що я хотів би відтворити одну його краплину. Крім того, як відомо кожному агностику й романістові, залишена нерозгаданою таємниця є сумним доказом авторської безвідповідальності. На моєму сумлінні — смерть ласиці, а коли заглянути глибше, то й смерть жінки[54].

Навчаючись на факультеті французької філології Оксфордського університету, я запоєм читав усе, що потрапляло до рук, але більше через невігластво, ніж з великого розуму. Впіймавшись на широко розповсюджену на той час вигадку, ніби лише навчителі мають право на власну думку, я не мав майже ніякого уявлення про свої смаки. Це не той підхід до знань, який я став би радити студентові сьогодні, проте він мав одну перевагу. Мої уподобання врешті-решт сформувалися на чіткій прагматичній основі: я навчився цінувати ті твори, які не міг забути і з плином років. Ось як "Великого Мольна" Алена-Фурньє. Декотрі з молодих аспірантів тепер кажуть мені, що не бачать суттєвих паралелей між "Великим Мольном" і моїм романом "Маг". Я, напевне, "перерізав пуповину", що їх єднала,— саме такої метафори вимагає зв'язок, який насправді існує між цими творами, зв'язок набагато тісніший, ніж мені колись здавалося. А може, сучасна академічна критика просто не бачить тих взаємозв'язків, що їх радше можна назвати емоційними, ніж структурними.

Анрі Фурньє сподобався мені відразу ж, чого не можна сказати про решту письменників з учбової програми. Старофранцузька мова, з усіма її латинізмами, складною орфографією, безліччю діалектних форм може захопити лінгвіста, але того, хто цікавиться змістом і сюжетом прочитаного, складність її просто дратує. Після випускних іспитів мені хотілося відразу ж забути весь курс старофранцузької літератури. Та пізніше я збагнув, що один його розділ забути неможливо. Цей розділ, до якого краще пасувала б назва "темний ліс", був саме кельтським лицарським романом.

Надзвичайно великий вплив художньої творчості бриттів (в кельтському значенні цього слова) на європейську культуру ніколи, на мій погляд, не був повністю пі простежений, ні виміряний. Через надмірне захоплення лицарством, куртуазною любов'ю, містикою і хрестовими походами — отой синдром Камелота[55],— ми виявляємо добру обізнаність, можливо, аж надто добру, коли йдеться про деякі сучасні пародії на цю останню твердиню фольклору. Але мені здається, що ми таки багато чим завдячуємо цьому дивовижному вторгненню з півночі ідей раннього середньовіччя. Завдячуємо принаймні почуттями й образним світом — самою суттю того, що ми відтоді розуміємо під белетристикою, романом і всіма його різновидами. Може, дехто й посміхнеться поблажливо над наївністю і невигадливістю таких оповідей, як "Елідюк", проте навряд чи знайдеться письменник, який не втратив би при цьому гідності. Бо ж це він глузував би з власного народження.

Про життя Марі де Франс[56] не збереглося майже ніяких відомостей. Навіть ім'я її — то лише припущення, зроблене багато років по смерті Марі на підставі рядка з однієї із її новел: Marie аі nun, si suis de France [57]. Марі зовуть мене, і родом я із... Проте невідомо напевне, чи мала вона на думці те, що ми сьогодні розуміємо під Францією. Імовірніше, йшлося про Іль-де-Франс — місцевість довкола Парижа. Є дуже непереконливі лінгвістичні та деякі інші підстави гадати, що Марі родом із Вексена — частини Нормандії, яка межує з Паризьким районом.

На якийсь час вона їздила до Англії, можливо, при дворі чи у складі почту Аліенори Аквітанської [58]. Король, якому вона присвячує свої ле, чи любовні новели, вірогідно був чоловіком Аліенори — Генріхом II[59], тим самим, якому опирався Бекет[60]. Цілком імовірно, що Марі була народжена поза шлюбом сестра Генріха II. Його батько, Джеффрі Плантагенет, мав побічну доньку із таким самим ім'ям, яка близько 1180 року стала абатисою в Шафтсберському абатстві. Не всі абатиси у середні віки вели святенницький і побожний спосіб життя; і, у будь-якому разі, лицарські романи майже напевно вже складалися в 70-х роках XII століття. Той факт, що два інші твори Марі, які дійшли до нашого часу, мають релігійний зміст і безперечно датуються після 1180 року, підтверджує це припущення. Якщо Марі де Франс, яка стала абатисою в Шафтсбері, дійсно була позашлюбним паростком Анжуйської династії, то вона мала народитися до 1150 року, а нам відомо, що абатиса прожила приблизно до 1216 року.

Дуже важко уявити, що ле могла написати якась інша молода жінка, адже в ті часи передумовою високої освіченості було знатне походження. Схоже, що це була романтична й палка дама. Вона швидко досягла величезного літературного успіху, про що свідчать численні тогочасні рукописи та переклади її творів. Ми можемо навіть піти далі у своїх припущеннях і назвати Марі ранньою жертвою чоловічої тиранії, бо ж відправили її до Шафтсбері замолювати гріхи. Цілком очевидно, що церква не схвалила її новел. Одразу ж після виходу ле у світ, джентльмен на ім'я Деніс Пірамус — чернець, але за натурою, видно, природжений критик, дав уїдливе пояснення популярності їхньої авторки. Він знав, чому новели Марі викликали таку сумнівну втіху у знаті: в них було те, чого слухачі бажали для себе в справжньому житті.

Марі писала ле, щоб урятувати від забуття деякі кельтські легенди. Учені об'єднують ці оповіді, що походять від народних переказів, під назвою matière de Bretagne[61], серед яких найвідомішим є Артурів цикл і роман про Трістана та Ізольду. Невідомо, з яких джерел Марі вперше почула про них — з англійських чи з французьких, бо, за її описом, вони бретонського походження. Однак слово бретонський вживалося тоді стосовно бретонських кельтів, а не в географічному розумінні, і могло означати як жителів Бретані, так і уельсців чи корнуельсців. До нас дійшли записи про те, в які неблизькі світи мандрували кельтські менестрелі ще задовго до часів Марі, тож вона могла чути їхні виступи при будь-якому вельможному дворі.

Проте набагато важливішою за цю, так би мовити, археологічну діяльність Марі, виявилась зміна, якої зазнав старий матеріал, коли поетеса прищепила до нього своє знання життя. Вона ввела в європейську літературу цілковито повий елемент. Це передусім відвертість у зображенні еротичних сцен і суто жіноче розуміння того, як люди поводяться в тих чи інших випадках, а також і те, як поведінка й проблеми моралі можуть бути виражені через діалог і розвиток дії. Вона зробила для своїх нащадків те, що Джейн Остін[62] зробила для своїх, а саме: по-новому підійшла до оцінки найрізноманітніших людських почуттів. Ще більше зближує їх те, що загальна основа всіх новел Марі (яку вона сама назвала б desmesure, або ж надміром пристрастей) дуже нагадує погляд Джейн Остін на розум і почуття[63]. Сьогодні ж для нас набагато складніше визначити іншу подібність — у гуморі. Оскільки новели Марі такі далекі від нашого часу, ми схильні забувати: багато з того, про що в них ішлося, було далеким і для її дванадцятого століття. І ми дуже схибимо, коли звинуватимо Марі та її тогочасну аудиторію у невибагливості або недосвідченості, гадаючи, ніби її новели слухали з незворушним обличчям і геть усе в них сприймали на віру. Цього не слід припускати, адже й ми з вами не читали б сучасні детективи, вестерни або науково-фантастичні романи, не присмачені пікантною приправою.

Іронію Марі набагато важче зрозуміти через іншу історичну причину. Її ле не повинні були читатися подумки чи як прозові твори. Це були римовані вірші, їх мали співати і супроводжувати жестами. Цілком імовірно, що вони виконувалися під якусь легку мелодію або кілька мелодій, і, може, частина тексту проказувалася речитативом під акомпанемент акордів і арпеджіо[64]. Музичним інструментом мала бути арфа, безсумнівно, бретонський її різновид — рота. Поети-романтики переклали поезію менестрелів непоправно збіднено, але те мале, що ми маємо, говорить про велике мистецтво, яке зараз неможливо відтворити. Коли йдеться про таких письменників, як Марі де Франс, то бачити самий друкований текст — це однаково, що судити про фільм, лише прочитавши його сценарій. Довга еволюція літератури була щільно пов'язана з пошуками засобів передати авторський "голос" — його гумор, його особисті погляди, світогляд,— і це досягалося майстерністю у володінні словом і втіленням його в друковану форму; але як це робилося до винаходу Гутенберга[65], нам невідомо. Наведу один приклад із оповіді, яку ви збираєтеся прочитати. Двічі Марі зображує дуже офіційний візит свого героя до королівни, яку він кохає. Він не вдирається до її покоїв, а доповідає про себе згідно форми. Хтось може сприйняти цей опис придворного етикету як зайве багатослів'я. Але я вважаю, що це була уїдлива "репліка вбік", адресована першим слухачам твору. Справді-бо, коли все те, що ми знаємо про Генріха II — правда, і Марі доводилась йому родичкою, я таки здогадуюся, на чию адресу була спрямована насмішка.

В своєму перекладі, зробленому за текстом X (Харлі 978), що зберігається в Британському музеї (видання Альфреда Еверта)[66], я спробував хоча б намітити той спосіб життя, передати якось його словами.