Елідюк - Сторінка 4

Він пояснив, у якій скруті тепер Бретань, і показав листа бретонського короля — не лист, а волання про допомогу. Старий король читає і розуміє, що тепер він втратить Елідюка. Король дуже з того засмутився і стурбувався. Він запропонував лицареві частину своїх володінь, третину спадку і королівську скарбницю. Він зробить для Елідюка стільки, що той довіку йому дякуватиме. Аби тільки лишився!

Та Елідюк непохитний.

— Тепер, коли мій король у небезпеці і доклав таких зусиль, щоб розшукати мене, я повинен прийти йому на підмогу. Ніщо мене тут не затримає. Але якщо вам будь-коли знадобляться мої послуги знов, я охоче повернусь і приведу з собою ще багато лицарів.

Король подякував і відпустив Елідюка без подальших умовлянь із щедрими дарами: золото й срібло, гончаки й копі, прегарні шовки. Елідюк узяв лише найнеобхідніше. Тоді чемно попросив у короля дозволу поговорити з королівною.

— Дати такий дозвіл — для мене радість,— відповів король.

Елідюк посилає наперед служницю — відчинити двері до світлиці Гіліадон. Тоді й сам заходить до неї. Побачивши коханого, Гіліадон вигукнула його ім'я й обійняла в пристрасному пориві. Тоді вони стали міркувати, що далі робити, і Елідюк коротко пояснив, що жене його в дорогу. Та коли розтлумачив усе як слід, але не спитав у милої дозволу на від'їзд, дівчина зблідла і ледь не зомліла. Побачив таке страждання коханої Елідюк — і мало не збожеволів. Він цілує її в уста і, розчулившись, плаче. Тоді підхоплює її на руки і тримає отак, аж поки королівна приходить до тями.

— О, наймиліша в світі... боже милий... послухайте — ви для мене — життя і смерть, ви — усе моє буття. Тому я і прийшов, щоб ми поговорили про це і вірили одне одному. Я маю їхати додому. Ваш батько дозволив мені. Але хай би що зі мною сталося, я зроблю все так, як ви забажаєте.

— Тоді візьміть мене з собою, як не хочете лишитись! А не візьмете, я руки накладу на себе! Ніколи вже мені не знати радості та щастя!

Елідюк на те ласкаво говорить: яка вона гарна, як пристрасно він її кохає.

— Але я свято заприсягнувся вашому батькові вірою і правдою рік слугувати. Якщо ж я заберу вас із собою, то порушу дане мною слово, поки воно дійсне. Я присягаюсь, я обіцяю вам усім серцем: як дозволите мені зараз поїхати на деякий час і призначите день повернення, то ніщо в світі не зупинить мене, поки я живий і здоровий. Життя моє у ваших руках.

Як палко кохала його Гіліадон! Вона призначила день, коли він мав повернутись і забрати її. Закохані розлучились у сльозах і горі, обмінявшись золотими каблучками і ніжно цілуючи одне одного.

Елідюк вирушив до моря і при сприятливому вітрі швидко його переплив. Коли ж приїхав додому, король Бретані нечувано зрадів. Раділи його друзі й родичі, всі бретонці, а найдужче — Елідюкова дружина, що залишилась такою ж привабливою і гідною чоловіка, як і завжди. Та весь час ходить мовчазний Елідюк, поринувши в думи про своє пристрасне кохання в Англії. Ніщо не миле його очам — сам похмурий, не посміхнеться. Не бути йому щасливим, поки знову не побачиться з Гіліадон.

Дружина Елідюкова глибоко переживала його потайливість, не відаючи, що є тому причиною. Стало їй жаль себе, і тоді почала вона всіляко розпитувати, чи Елідюк не чув, бува, від когось, ніби вона поводилася негоже під час відсутності чоловіка. В такому разі вона готова захистити свою честь перед усіма, хай тільки він забажає.

— Пані моя, ніхто не звинуватив вас ні в чому лихому. Але я свято заприсягнувся королю тієї землі, де жив, що повернуся до нього. Я дуже йому потрібен і пообіцяв, що приїду через тиждень, тільки-но бретонський король залагодить мир. Але повернутись додому назавжди я зможу тільки тоді, коли виконаю одну дуже важливу справу. І ніщо не розрадить мене, поки я не опинюся там. Своєї обітниці я не порушу.

Оце і все, що Елідюк сказав дружині. Він очолив королівське військо і став йому у великій пригоді. Король, завдяки доблесті Елідюка, врятував свою землю. Та коли наблизився призначений Гіліадон день, Елідюк заходився встановлювати мир. Він погодив із усіма умови миру, і лише після того зібрався в дорогу, взявши з собою воїнів — двох племінників, яких ніжно любив, і одного з своїх пажів, хлопчика, що знав усю правду про них з Гіліадон і який носив їхні записки. Крім тих воїнів, Елідюк узяв тільки своїх зброєносців, більше нікого. Тоді змусив їх заприсягнутися берегти таємницю.

Не гаючись далі, Елідюк виходить у море і скоро припливає до Тотнеса. Нарешті він знову там, куди так поривався. Елідюк був дуже обачливий. Далеко від гавані, подалі від людських очей, він зупинився в заїжджому дворі, де його не могли вистежити чи впізнати. Тоді спорядив пажа і послав його до Гіліадон — повідомити, що її коханий повернувся і дотримав свого слова. Вночі, під запоною темряви, вона має непомітно зникнути з міста. Паж супроводжуватиме її, а Елідюк вийде назустріч.

Паж перевдягнувся і всю дорогу до Ексетера йшов пішки, добувся до покоїв королівни і сповістив, що її милий тут. Хлопчина застав Гіліадон в зажурі та безнадії. Почувши звістку, вона не витримала й заплакала, а тоді аж обцілувала пажа. Той передав їй, що вона має залишити місто сьогодні увечері, і весь день вони провели, міркуючи над планом втечі.

Коли ж запала ніч, вони, дбаючи, щоб їх не помітили, обережно вислизнули з міста. На Гіліадон була вишукана, золотом гаптована шовкова сукня і коротка мантія.

На відстані пострілу з лука від міської брами ріс невеличкий ліс, а за ним — гарний сад. Елідюк, приїхавши сюди за Гіліадон, став очікувати біля живоплоту. Паж привів дівчину на призначене місце. Елідюк зіскочив з коня і поцілував кохану — така радість побачитись ізнову! Допоміг їй сісти в сідло, взяв за вуздечку її коня, і вони помчали до Тотнеської гавані. Відразу сіли на корабель, на якому, крім людей Елідюка і його любої Гіліадон, більше нікого не було. Відпливли при ходовому вітрі і гарній погоді, та коли наблизились до бретонського берега, зірвався страшенний буревій. Зустрічний вітер відігнав їх далеко від гавані. Незабаром тріснула і повалилася щогла і вони втратили вітрила. У розпачі всі стали молитися — богові, святому Миколаю, святому Клементу і богоматері, щоб вимолила у Христа захисту й порятунку, щоб дав їм дістатися суходолу. Туди й сюди носило їх уздовж берега розгніване море. Тоді один корабельник закричав:

— Що ж це діється?! Боже мій, це та дівчина, яку ви взяли із собою на борт, потопить нас усіх. Ми ніколи не причалимо до берега. Вдома у вас є законна дружина. А тепер ви хочете мати ще одну. Це ж супроти бога й закону. Супроти пристойності й віри. Викиньмо її в море і врятуємось самі!

Елідюк усе це чує і від гніву стає сам не свій.

— Ах ти ж покидьку, нелюде, пацюче! Закрий свою польку! Якщо кинеш її в море, я поквитаюся з тобою!

Елідюк пригорнув Гіліадон до себе і, як міг, заспокоїв її. Королівну знесилила морська недуга, а новина, що вдома її коханого чекає дружина, розбила їй серце. Вона зомліла, упала долі, смертельно бліда, і застигла отак, мов нежива.

Елідюк усвідомив, що все це сталося через нього, і подумав, що Гіліадон померла. Горю його не було меж. Він підвівся, кинувся до корабельника і щосили вдарив його веслом. Той повалився на палубу, а Елідюк перекинув його через борт, і хвилі зімкнулися над ним. Вчинивши отак, Елідюк став до стерна, і так вправно повів судно, що скоро вони щасливо дісталися берега, увійшли в гавань, об'якорились і спустили сходні. Гіліадон все лежала без подиху, з печаттю смерті на лиці. Елідюк ридав невтримно,— якби його воля, він помер би разом із Гіліадон. І він спитав поради в своїх товаришів — куди відвезти дівчину тепер? Не захотів полишити її, аж поки вона буде похована з усією шанобою, згідно обряду, й спочине в святій землі. Адже вона королівна і заслуговує на те. Однак його друзі не могли порадити нічого путнього. Тоді Елідюк став думати сам.

Неподалік від моря, всього за день їзди, стояв Елі дюків дім. На тридцять миль довкола простягся ліс, у якому стояла каплиця, а в ній вже сорок років жив святий відлюдник. Елідюк, бувало, часто з ним розмовляв.

"Відвезу Гіліадон туди,— думає він,— і поховаю її в тій каплиці. Тоді подарую частину своїх земель церкві й збудую абатство чи монастир. Черниці або ж ченці, що молитимуться за неї щодня, вимолять божого милосердя для її душі".

Тоді він звелів воїнам сідлати коней і взяв з кожного обітницю вірності. Гіліадон він поклав на коня перед себе. Рушили навпростець і незабаром в'їхали до лісу. Нарешті побачили каплицю. Вершники стали голосно гукати й стукати в двері. Ніхто на те не озивався і дверей не відчиняв. Тоді Елі дюк наказав одному з своїх людей забратись досередини і відімкнути каплицю.

В каплиці вони побачили свіжу могилу — святий і благочестивий відлюдник упокоївся минулого тижня. Сумні й збентежені стояли воїни Елідюка. Вони хотіли викопати могилу, яка навіки розлучила б Елідюка з Гіліадон, та він звелів усім вийти геть з каплиці.

— Ні, так не гоже. Спершу я пораджуся з мудрими, як мені уславити цю землю — абатством чи монастирем. А доти покладемо Гіліадон перед вівтарем і полишимо її на захист божий.

Він приніс ложе, його ж воїни швидко викопали могилу. Поклали туди дівчину і полишили отак. Та ступивши за поріг, Елідюк відчув, що помирає з горя й кинувся цілувати обличчя й очі Гіліадон.

— Серденько моє, може, господь змилується, як я навіки кину зброю або зроблюся самітником. Проклинаю той день, коли ви вперше побачили мене. Голубко мила, навіщо ви поїхали зі мною? Навіть королева не могла б кохати мене вірніше й палкіше, ніж ви. Крається моє серце за вами. Того ж дня, як поховаю вас, я піду в монастир, і приходитиму сюди щодня, щоб усю скорботу виплакати на вашу могилу.

Мовивши отак, він рвучко підвівся і вийшов з каплиці.

Наперед він вислав гінця — сказати дружині, що повертається, але зморений і безсилий. Сповнена радості, вона одяглася зустріти Елідюка й ніжно його привітала. Та мало щастя принесла їй та зустріч. Жодного разу не посміхнувся їй Елідюк, не сказав ласкавого слова. І ніхто не наважився допитуватися причини його журби. Кілька днів він тільки те й робив: відстоїть заутреню і поверне коня до лісової дороги, до каплички, де лежала Гіліадон...