Еліксир довголіття - Сторінка 3

Усі вони з'явилися, щоб, як годиться, висловити спадкоємцеві співчуття у його невтішному горі.

— Ну й дивина! Таке враження, ніби сердега Жуан сприйняв цю смерть цілком серйозно,— сказав князь на вухо Брамбіллі.

— Але ж його батько і справді був дуже добрий,— відповіла вона.

Тим часом після нічних роздумів Жуанове обличчя прибрало такого дивного виразу, що все товариство замовкло. Чоловіки стояли нерухомо. Жінки, чиї губи пересохли від вина, а щоки, наче мармур, вкрилися червоними плямами від поцілунків, опустилися навколішки й почали молитися. Дон Жуан мимоволі здригнувся, побачивши, як розкіш, радість, сміх, співи, юність, краса, влада — усе, в чому буяло життя, впало ницьма перед смертю. Але в чудовій Італії розпуста й релігія так тісно поєднувалися між собою, що релігія там ставала розпустою, а розпуста — релігією! Князь із щирим співчуттям потис Жуанові руку; потім на всіх обличчях промайнула та сама напівзасмучена, напівбайдужа гримаса, і фантасмагоричне видіння щезло, зала спорожніла. То був образ самого життя. Коли спускалися сходами, князь сказав Рівабареллі:

— Оце диво так диво! Дон Жуан, безвірник і нечестивець, любить свого батька! Хто б міг подумати?

— А ви помітили чорного пса? — спитала Брамбілла.

— Тепер Жуан казково багатий,— зауважила Б'янка Каватоліно, зітхнувши.

— Ну то й що? — зауважила горда Варонезе, та сама, яка зламала цукерницю.

— Як "ну то й що"? — вигукнув князь.— Таж зі своїм золотом він тепер не менш могутній володар, ніж я.

Спочатку дон Жуан, вагаючись між тисячею думок, не знав, як йому вчинити. Та коли він порадився зі скарбами, які надбав батько, і надвечір повернувся до кімнати, де лежав покійник, його душа була повна страхітливого егоїзму. В залі зібралися всі слуги дому, прикрашаючи пишне ложе, на якому покійну ясновельможність завтра мали виставити напоказ посеред безлічі запалених свічок, щоб уся Феррара могла помилуватися цим цікавим видовищем.

— Залишіть мене тут самого,— сказав дон Жуан зміненим голосом.— Ви увійдете згодом, коли я вийду.

Незабаром кроки старого слуги, який пішов останнім, стихли на кам'яних плитах підлоги. Тоді дон Жуан поквапно замкнув двері й, переконавшися, що він залишився з мерцем наодинці, вигукнув:

— Ану спробуймо!

Тіло Бартоломео лежало на довгому столі. Щоб приховати від людських поглядів бридкий труп старезного діда, дряхлого і кощавого, мов скелет, бальзамувальники накрили тіло саваном, залишивши відкритою тільки голову. Ця подоба мумії лежала посеред кімнати, обриси тіла виразно проступали під м'якою тканиною, і видно було, що воно вкрай висхле, сама шкіра та кості. Обличчя уже вкрилося великими ліловими плямами, які нагадували про те, що треба якомога скоріше закінчувати бальзамування. Попри весь свій скептицизм, дон Жуан тремтів, відкорковуючи кришталеву посудину з чародійним зіллям. Коли він підійшов до голови трупа, то мусив зупинитись на хвилину — так його тіпало. Але цього молодика ще в ранній юності вкрай розбестили звичаї розпусного двору; отож роздуми, гідні герцога Урбінського, а ще гостра цікавість надали йому хоробрості; здавалося, сам нечистий прошепотів слова, які луною відбилися в самій глибині його серця: "Намочи око!" Він узяв рушника й, обережно вмочивши ріжечок у дорогоцінну вологу, легко провів ним по правій повіці трупа. Око розплющилося.

— Ага! — сказав дон Жуан, міцно стискаючи в руці пляшечку — так уві сні ми хапаємося за гілочку, що втримує нас над прірвою.

Він бачив око, ясне, мов у дитини, живе око мертвої голови, світло мерехтіло в ньому, яскріючи в росинках свіжої вологи; опушене гарними чорними віями, воно світилося, мов далекий самотній вогник, що його подорожній бачить зимового вечора посеред безлюдного поля. Це блискуче око, здавалося, от-от кинеться на дона Жуана, воно мислило, звинувачувало, проклинало, погрожувало, судило, промовляло, кричало, впивалося в дона Жуана. Усі людські пристрасті відбивалися в ньому: і палке благання, і царствений гнів, і почуття закоханої дівчини, яка благає ката помилувати її; одне слово, це був справді розпачливий погляд — такий погляд посилає людям засуджений на смерть, коли ставить ногу на останню сходинку ешафота. Стільки життя променіло з цього воскреслого уламка, що дон Жуан відступив, охоплений жахом. Він пройшовся по кімнаті, не сміючи подивитись на око, яке ввижалося йому на килимах, на підлозі, повсюди. По всій кімнаті мерехтіли іскорки, сповнені вогню, життя, розуму. Скрізь блищали очі, що переслідували його, немов зацькованого звіра.

— Він прожив би ще сто років! — вихопилося в Жуана, коли диявольська сила підштовхнула його до батькового ложа, і він знову прикипів поглядом до ясної зіниці.

Аж раптом у відповідь на його слова наділена розумом повіка опустилася й піднялася, як то буває в жінки, коли вона дає згоду. Якби мрець вигукнув: "Так!", дон Жуан менше перелякався б.

"Що ж робити?" — подумав він.

Він знайшов у собі мужність спробувати закрити оживлену повіку. Його зусилля виявилися марними.

"Розчавити око? А чи не буде це батьковбивством?" — подумки запитав себе він.

"Так",— відповіло око, підморгнувши з жахливою насмішкуватістю.

— Он воно що! — вигукнув Жуан.— Тут якісь чари!

І підійшов ближче, щоб розчавити око. Велика сльоза скотилася по проваленій щоці трупа і впала на руку Жуанові.

— Яка гаряча! — скрикнув він і опустився на стілець.

Цей поєдинок стомив його так, наче він боровся з ангелом, як біблійний Яків.

Нарешті дон Жуан підвівся й сказав:

— Аби тільки не було крові!

І зібравши всю мужність, необхідну для того, щоб учинити підлоту, він крізь рушник роздавив око. Несподівано пролунав чийсь жахливий стогін. Дико завивши, здох бідолашний пудель. "Невже він був батьковим спільником і знав про цю таємницю?" — подумав спадкоємець, дивлячись на вірного пса.

Дон Жуан Бельвідеро здобув славу шанобливого сина. Він спорудив на батьковій могилі пам'ятник з білого мармуру — статую на ньому вирізьбили найзнаменитіші скульптори того часу. Цілковитий спокій повернувся до нього лише тоді, коли статуя батька, уклякнувши перед алегоричним зображенням Релігії, своїм величезним тягарем придавила могилу, на дні якої син поховав єдиний докір сумління, що тривожив його серце у хвилини тілесної втоми. Підбивши рахунок величезним багатствам, що їх зібрав старий знавець Сходу, дон Жуан став скнарою, адже гроші йому були потрібні аж на два життя людські. Його гострий допитливий погляд проник у саму суть суспільного устрою і тим краще збагнув світ, що бачив його крізь замогильний морок. Він глибоко дослідив людей і речі, щоб раз і назавжди покінчити з Минулим, яке витлумачує нам Історія; з Сучасним, що існує в строгих рамках Закону; з Майбутнім, таємницю якого розкривають Релігії. Він узяв душу й матерію, кинув їх у горнило життя, нічого там не знайшов і відтоді став отим самим знаменитим Дон Жуаном!

Підкоривши собі всі ілюзії, молодий і вродливий, він кинувся у вир життя, зневажаючи світ і оволодіваючи ним. Його щастя не могло обмежитися тим міщанським добробутом, який задовольняється незмінною вареною яловичиною, теплою грілкою — на зиму, лампою — на ніч і новими пантофлями кожні три місяці. Ні, він осягнув саму суть життя — так мавпа хапає кокосовий горіх і, недовго з ним церемонячись, спритно обчищає його від грубої шкаралупи, щоб з'їсти солодку м'якоть. Поезія і високі злети пристрасті були вже не для нього. Він не повторював помилки, властивої людям могутнього розуму, які, уявивши собі, що дрібні душі схиляються перед душами великими, живуть високими помислами майбутнього і лише зрідка розмінюють їх на дрібну монету повсякдення. Він міг би, як і вони, ступати по землі, а головою торкатися неба, але він волів сидіти й осушувати поцілунками ніжні жіночі губи, запашні й свіжі; всюди, де він проходив, він, подібно до смерті, усе безсоромно пожирав, прагнучи кохання всевладного, кохання у східному дусі, з тривалими й легкими насолодами. В жінках він любив лише жінку, й іронія стала його звичайною манерою. Коли його коханки використовували ложе кохання як засіб, щоб піднестися на небо й там забутися в п'янкому екстазі, Дон Жуан супроводжував їх туди з тією серйозністю, безпосередністю й щирістю, які вміє напустити на себе німецький студент. Але він казав: "Я!", коли його кохана безумно й палко твердила: "Ми!" Він досконало вмів дозволити жінці, щоб вона його звабила. Він настільки володів собою, що легко вдавав, ніби тремтить перед нею, як юний школяр, котрий, уперше в житті танцюючи з дівчиною, запитує її: "А ви любите танці?" Але він умів і грізно загарчати, коли так було треба, і вихопити з піхов шпагу, і розбити статую командора. Під його простотою ховалася насмішка, а під сльозами — сміх, бо він завжди міг заплакати, як ото жінка, коли вона каже своєму чоловікові: "Купи мені карету, бо інакше я помру від сухот". Для купців світ — це пака товару або жмут банкових білетів; для більшості молодиків світ — це жінка; для деяких жінок — чоловік; для любителів гострого слова — салон, гурток, квартал, місто; а для Дон Жуана — він сам собі був усесвітом! Взірець вишуканості й благородства, чарівний і розумний, він був готовий причалити свого човна до будь-якого берега; та коли його везли, він плив лише туди, куди сам хотів. Чим довше він жив, тим більше сумнівався в усьому. Вивчаючи людей, він здебільшого бачив, що хоробрість — це тільки зухвальство, обачність — боягузтво, великодушність — хитрощі, правосуддя — злочин, порядність — простакуватість, чесність — передбачливість; і він відкрив, що людей справді хоробрих, обачних, великодушних, справедливих, порядних і чесних ніхто не шанує.

"Яка холодна насмішка — це земне життя! — подумав він.— Воно не може бути творінням Бога".

І тоді, зрікшись надії на життя потойбічне, він уже ніколи не скидав капелюха, коли перед ним вимовляли священне ім'я, а на статуї святих у церквах дивився як на мистецькі витвори. А проте, досконало вивчивши механізм людського суспільства, він ніколи не виступав проти забобонів відкрито, знаючи, що могутність ката вища за його могутність. Але він навчився вишукано й дотепно обдурювати суспільні закони, як це чудово зображено у сцені з паном Діманшем2.