Емі Фостер - Сторінка 4

- Джозеф Конрад -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вже опівдні на протязі трьох миль пляжу можна було побачити босоногі тіла, яких метляло туди-сюди у піні прибою; неоковирних на вигляд чоловіків, насуплених жінок, дітей, переважно білявих, задубілих і мокрих, на марах, на плотах, на драбинах проносили довгою процесією повз вхід до "Корабельного заїзду" щоб скласти у ряд під північною стіною Брензетської церкви.

Згідно з офіційними даними, тіло дівчинки у червоній сукенці — перше, що прибило до берега з корабля. Але я маю пацієнтів з мореплавного населення західного Колбруку, і від них приватним чином довідався, що рано-вранці того дня двоє братів спустилися поглянути, що діється з їхнім човном, який вони до того витягли на пляж, і знайшли на березі далеченько від Брензета звичайний корабельний курник з одинадцятьма втоплими гусками всередині. Птахи пішли у їжу їхнім родинам, а курник сокирою розламали на дрова. Можливо, що наш бідолаха (коли припустити, що у момент зіткнення він опинився на палубі) прибився до берега на цьому курнику. Можливо. Я визнаю, це неймовірно, але ж він опинився тут — і на протязі днів, та де там — тижнів нам і в голову не приходило, що серед нас єдина жива душа, яка врятувалася з того лиха. А сам він, навіть коли опанував мову пристойно, розповісти міг небагато. Пригадував, що йому стало ліпше (мабуть, коли судно стало на якір) і що від пітьми, вітру та зливи йому перехопило подих. Виглядає, що він тієї ночі пробув на палубі якийсь час. Але не варто забувати, що його вирвали зі звичного оточення, що він мучився від морської хвороби і чотири дні пробув замкненим у трюмі, що він не мав уявлення ані про кораблі, ані про море, а отже не міг з певністю усвідомити, що з ним сталося. Зливу, вітер і темряву він усвідомлював; знайомим було йому мекання овець і він пам'ятав муки свого убозтва та митарств, гіркий подив, що їх ані помічають, ані співчувають, збентеження, коли усі чоловіки, що стрілися йому, були повні гніву, а жінки — злоби. Він звертався до них як жебрак, це правда, казав бідолаха; але у його країні з жебраками велися лагідно, навіть якщо й не давали нічого. Дітей у його країні не вчили кидати камінням у тих, хто просить милостині. Смітові дії остаточно зламали його. Дровітня набула зловісного вигляду в'язниці. Що з ним збираються робити?... Не дивно, що Емі Фостер явилася його очам в ореолі ангела світла. Дівчина через бідолаху не могла склепити очей і вранці, поки Сміти ще спали, вислизнула на задній двір. Приодчинивши двері у дровітню, вона зазирнула досередини і простягла йому півбуханки білого хліба — "такий хліб у моїй країні їдять багатії", казав він.

На це він повільно підвівся зі сміття, заціпенілий, голодний, тремтячий, жалюгідний і повний невіри. "Можеш з'їсти?", запитала Емі своїм слабким та сором'язливим голосом. Він, мабуть, прийняв її за "милостиву пані". Люто накинувся на хліб і сльози падали на скоринку. Раптом він впустив їжу, схопив її зап'ясток і закарбував на руці поцілунок. Емі не злякалася. Попри жалюгідний стан в'язня, вона спостерегла, що він вродливий. Емі замкнула двері і неспішно повернулася до кухні. Набагато пізніше вона розповіла про цей випадок місіс Сміт, яку дрож проймав від самої думки, що та істота може її торкнутися.

Цим проявом імпульсивної жалості його повернули до меж людських стосунків з новим оточенням. І він ніколи цього не забував — ніколи.

Того ж ранку прибув старий містер Свеффер (найближчий Смітів сусіда), щоб допомогти порадою, а в результаті забрав приблуду з собою. Поки двоє чоловіків судили за нього незрозумілою мовою, нещасний стовбичив побіля них, ледве тримаючись на ногах, покірний, обліплений напівзасохлою грязюкою. Місіс Сміт відмовлялася спускатися, поки безумець не покине обійстя; Емі Фостер крізь відчинені двері спостерігала за ним з дальнього кута темної кухні; а він запопадливо намагався вгадати та виконати накази, які йому показували на мигах. А проте Сміт був повен підозри. "Вважайте, сер! Можливо, це все хитра комедія!" раз по раз скрикував він застережливим тоном. Коли містер Свеффер пустив кобилу ходом, нещасний, який покірно сидів біля нього, через виснаження ледь не перекинувся з високої двуколки. Свеффер відвіз його прямо до себе додому. І тоді у дію вступив я.

Старий покликав мене просто поманивши пальцем з-за воріт, коли я проїжджав повз його будинок. Звісно, я завернув туди.

"Я тут маю дещо", пробурмотів він, ведучи мене до флігеля неподалік хазяйських будівель.

Там я й побачив вигнанця уперше, у довгій низькій кімнаті тієї будівлі, схожої на сарай для карет. Кімната була порожня, з побіленими стінами; у дальньому кінці виднів маленький квадратний отвір, засклений єдиною, тріснутою та запилюженою шибкою. Він лежав горілиць на солом'яному матраці; йому дали кілька попон і він, здається, витратив залишки сил намагаючись себе почистити. Він майже нічого не говорив; швидке дихання під натягнутими аж до підборіддя попонами та блискучі, неспокійні чорні очі нагадували про дику пташку, пійману в сильце. Поки я оглядав його, старий Свеффер тихо стояв при дверях, погладжуючи пучками пальців гладенько виголену верхню губу. Я дав деякі розпорядження, пообіцяв прислати пляшку ліків і звісно дещо розпитав.

"Сміт зловив його на току Нью-Бернз", сказав старий у своїй неквапливій, невиразній манері, так, ніби той інший був якоюсь дикою твариною. "Ось я і привіз його сюди. Якийсь він кумедний, правда? А тепер скажіть, лікарю — ви по всьому світі побували — як думаєте, чи не індуса ми оце тут впіймали".

Це мене вельми здивувало. В'язана солома відтіняла оливкову блідість чужинця, чорне волосся розметалося по ній. Мені подумалося, що він може бути баском. Це не означало, що він обов'язково повинен розуміти іспанську; але я перевірив його, сказавши кілька слів, які знав іспанською, а потім і французською. Шепіт, який я вловив, наблизивши вухо до його уст, зовсім спантеличив мене. По обіді того дня юні леді з плебанії (одна з них читала Гете зі словником, а інша роками боролася з Данте) завітали до міс Свеффер і з порогу спробували заговорити до нещасного італійською та німецькою. Вони відступили, трохи злякавшись потоку пристрасної мови, з якою він, обернувшись на матраці, звернувся до них. Панночки визнали, що звучали вона приємно, легко, мелодійно — але, мабуть ще й у поєднанні з його виглядом, лякала — так збуджено, так абсолютно неподібно на все чуте досі звучала вона. Сільські хлопці ставали на стілець, аби підглянути у квадратне віконце. Всіх цікавило, що містер Свеффер збирається робити з приблудою.

А той просто тримав його при домі.

Якби Свеффера не шанували так сильно, то записали б у диваки. Вам розповіли б, що містер Свеффер засиджується по десятій ночі за читанням книжок, і розповіли б також, що він спокійнісінько може виписати чек на двісті фунтів. Сам він міг би повідати вам, що Свеффери володіють землею між Колбруком та Дарнфордом останні триста років. Зараз йому повинно бути вісімдесят п'ять, але виглядає він анітрохи не старшим ніж того дня, коли я вперше сюди прибув. Він вправний розвідник овець і жваво торгує худобою. Свеффер за будь-якої погоди відвідує всі ярмарки у радіусі кількох миль навкруг і править кіньми низько схилившись над вуздечкою, довге сиве волосся в'ється по коміру теплого пальта, а ноги закутані зеленим у клітинку пледом. Спокій прожитих років надає певної урочистості його манерам. Він завжди чисто виголений; вуста його тонкі та чутливі; монарша суворість рис надає якоїсь піднесеності обличчю. Свеффер уславився тим, що ладен милі їхати під дощем, аби тільки поглянути на новий сорт троянд у чиємось саду чи вирощену фермером монструозних розмірів капусту. Він полюбляв слухати чи оглядати таке, що сам називав "екзотичним". Можливо, саме екзотичність нашого героя прихилила старого Свеффера. Можливо, то була просто безпричинна забаганка. Знаю лише, що наприкінці третього тижня я впіймав на собі погляд Смітового навіженого, який скопував Свефферову грядку. Як з'ясувалося, він вмів працювати лопатою. Копав він босоніж.

Чорне волосся розсипалося йому по плечах. Припускаю, що це Свеффер дав йому стару смугасту кошулю, підбиту бавовною; але він і досі мав на собі традиційні для його народу штани з коричневого сукна (у яких його винесло на берег), що прилягали до ніг майже як трико; був оперезаний широким шкіряним ременем, поцяткованим мідними кружальцями; і досі ще не насмілювався показуватись у селі. Землі навколо виглядали йому доглянутими немов ділянка при будинку землевласника; розміри кінних екіпажів приголомшували; про достаток свідчили дороги, схожі на алеї в парку, і те, як вбиралися люди, особливо у неділю. Він дивувався, що ж зробило їх такими жорстокосердними, а їхній дітей такими зухвалими. Отримавши їжу при чорному вході, він, тримаючи тарілку обома руками, ніс її до свого флігеля, і, самотньо сидячи на матраці, осеняв себе хресним знаменням перш ніж взятися до їжі. У ранньому смерку зимових днів біля цього ж матрацу він вголос читав Отче наш перед сном. Побачивши Свеффера, він поштиво кланявся в пояс і залишався стояти виструнченим поки старий, приклавши пальця до вуст, мовчки його оглядав. Так само він кланявся і міс Свеффер, яка ощадливо вела батькове хазяйство — широкоплечій, кряжистій жінці сорока п'яти років зі спокійними сірими очима; кишеня її сукні завжди була повна ключів. Вона ходила до англіканської церкви — так подейкували (хоча її батько належав до попечителів баптиської молитовні) — і носила на поясі металевий хрестик. Міс Свеффер завжди вбирала тільки чорне, у пам'ять про одного з їхніх сусідів, незліченних Бредлі, з яким вона була заручена років двадцять п'ять тому — молодий фермер, напередодні весілля він зламав собі шию на полюванні. Обличчя її завжди мало притаманний глухим незворушний вираз, говорила вона дуже рідко, а її вуста, тонкі як і батькові, іноді дивували загадковим, іронічним усміхом.

Ось таким людям він завинив пошану; немовби сама нездоланна самотність зійшла тієї безсонячної зими зі свинцевих небес. Обличчя усіх були непривітні. Вигнанець не міг ні з ким перемовитись і навіть не сподівався когось зрозуміти.