Еміль і троє близнюків - Сторінка 9

Тож хлопці зосталися вдома, писали листи, грали в лото і в шахи та раз у раз поглядали у вікно. їм здавалося, що вони як ті жаби у скляній банці. На щастя, прийшов у гості

7 Бовдур (нім.).

малий Вівторок. Розкривши батькову парасольку, він стояв у садку, наче гриб.

Хлопці впустили Вівторка всередину і зразу ж із запалом взялися розповідати про трьох Байронів та їхні акробатичні трюки. Розповідали також про те, що Поні Капелюшок назвали вчора "шановною панною".

— Так, так,— сказав Вівторок.— Ми старіємо.

Поні була на кухні, де вчилася в Клотільди куховарити, тож вони побігли гуртом туди, рвонули двері й крикнули:

— Шановна панно, ваш партнер стоїть надворі. Звичайно, Поні глянула в вікно.

Хлопці зареготали й побігли назад на веранду. А там Професор сказав:

— Чи ви вже придумали, який твір писатимете в школі про літні канікули?

— Авжеж,— озвався Густав.— Щороку всі пишуть те саме: найкращі літні враження, найдивовижніші літні враження і найцікавіші літні враження. Після цього взагалі не хочеться ніяких вражень.

— За такої нудної погоди можна було б, власне, вже сьогодні написати твір,— запропонував Професор.— І тоді це не висіло б над нами.

Еміль був за. Але Густав і Вівторок були проти. Професор спробував узяти на себе роль посередника.

— Можна було б принаймні дещо підготувати,— він узяв із батькового стола книжку і став її гортати.— Треба знайти якийсь матеріал, ну, хоча б підходящу цитату.

— Наш учитель німецької мови ненавидить цитати,— оголосив Густав.— Він вважає, що ми повинні самі придумувати, а не переписувати з книжок. Це, мовляв, так само негідно, як списувати в сусідів.— Густав засміявся.— Щодо мене, то я волію списувати в сусідів.

Еміль спитав Професора, яку книжку той читає.

— Не скажу, самі відгадайте. Ось слухайте! — Він неквапом сів до столу, витер хустинкою чоло і заходився читати: — "Спів у нас — перший щабель розвитку, все інше пов'язане з ним і передається через нього. Найперша насолода, як і найперше навчання, оживають і втілюються в ньому. Ба навіть те, що ми залишаємо по собі в наших звичаях і вірі,— все це передає спів".— Професор подивився на хлопців.— То хто це написав?

— Мабуть, диригент якоїсь капели,— вихопився Густав.

Професор засміявся:

— Аякже!.. Попав пальцем у небо, нещасний! Ці слова належать Гете.

На веранду вийшов Професорів батько.

— Що ви читаєте? — спитав він. Його син показав книжку.

— А, "Літа мандрів Вільгельма Майстера"! Це написав дуже старий і дуже великий поет. Згодом ви зрозумієте цю книжку краще.

— Вона й тепер не така вже й важка для нас,— заперечив Професор і став читати далі, кинувши хлопцям: — Ну ж бо, слухайте. "Нормальні, здорові діти з'являються на світ уже збагачені природою. Вона дає кожному все, що йому необхідно в житті. Розвивати ці дарунки природи — наш обов'язок, та здебільшого вони краще розвиваються самі по собі".— Професор відклав книжку і глянув на друзів.— Ось маєте.

— Що саме? — здивувався Густав.— Усі ми нормальні, здорові діти. Ну й що?

— Гете хоче сказати, що при народженні ми дістаємо від природи все необхідне для життя. І все, що в нас закладено природою, може розвиватися само по собі. Ніхто не повинен нас опікати. Усякими прописами, перевірками й заборонами.— Професор глянув на батька.— Ти знаєш, що я не тебе маю на увазі, але багато батьків і вчителів зовсім неправильно поводяться з дітьми.

— До біса важко виховувати дітей,— сказав радник юстиції,— якщо приділяти їм уваги не забагато й не замало. І з різними дітьми — по-різному. В одного природні здібності розвиваються легко, з іншого їх треба витягати обценьками, а то вони не з'являться на світ.— Він сів.— Ви зрозумієте все це згодом, коли самі станете батьками.

— Я й тепер уже це розумію,— сказав Еміль.

— Ой, часом від того сивіє голова,— зітхнув радник юстиції і глянув на сина.— Але ти знаєш, що я не тебе маю на увазі, синку.

— А розвиватися самому мені до вподоби,— оголосив Густав.— Без примусу, контролю й покарань я став би таким самим автогонщиком. Ні, кращим, набагато кращим, бо мав би більше часу на тренування.

— Шановне товариство! — сказав, усміхаючись, радник юстиції.— То, може, ви хочете кілька днів розвиватися самостійно, щоб ніхто вам не заважав? Це можна влаштувати. Я нещодавно проходив повз бюро подорожей і прочитав, що післязавтра починається кількаденна екскурсія до Копенгагена. А я вже давно не був у Копенгагені та й в інших датських містах. Мені дуже хочеться в • Данію, і я пропоную своїй дружині, Емілевій бабусі, нашій Клотільді й Поні Капелюшку вирушити післязавтра поромом з Варнемюнде на північ.

— А ми? — спитав Професор.

— А ви, хлопці, зостанетесь у Корлсбютелі. Обідати можете в їдальні. Гроші я вам залишу, якщо ви не побачите в цьому зазіхання на вашу самостійність.

— Ми не дріб'язкові,— сказав Густав.— Гроші ми візьмемо.

— Але про все інше ви повинні подбати самі. Тож ви матимете виняткову можливість розвиватися так, як вам до вподоби. Ви самі відповідатимете за себе й тоді побачите, чи це втіха, чи клопіт. Домовились?

Хлопці були в захваті.

Професор підійшов до радника юстиції і гордо спитав:

— Чи є на світі кращий батько, ніж мій?

— Немає! — одностайно вигукнули хлопці. Малий Вівторок підняв руку, наче в класі:

— Пане раднику, а чи не могли б ви взяти з собою і моїх батьків?

Після обіду дощ не припинився. Коли подали каву, прийшов капітан Шмаух. Клотільді довелося зробити йому міцний грог. Він сів у крісло, натоптав собі люльку, запалив її і сказав:

— Тут затишно! Відтоді, як я посидів учора ввечері з вами, мені стало якось зовсім самотньо в моїй холостяцькій домівці.

— Треба було замолоду одружитися,— зауважила бабуся.

— Е ні,— заперечив капітан.— Чоловік завжди в морі, а жінка — вдома сама, хіба це добре? Сьогодні ввечері я знов іду на кілька днів до південної Швеції. По дерево. І так триває вже десятки років. Завжди сам! Якби хоч Ганс зостався зі мною в Корлсбютелі! Але ж він, коли скінчить кельнерську науку, поїде до Англії та Франції. Кельнерові треба попрацювати за кордоном, він не може заради якогось старого дядька зоставатися в глушині. Ну, а ти з кожним роком старієш і старієш, аж поки одного чудового дня перестанеш старіти.

Він не на жарт розчулився. І через те одержав іще один грог.

А потім капітанові треба було йти на корабель. Він нап'яв свій брезентовий плащ і пішов у дощ. У напрямку Швеції.

Після вечері хлопці знов зосталися самі на веранді. Вівторок теж був тут — батьки дозволили йому лишитися до дев'ятої години. Дощ тарабанив по даху. Хлопці нудилися.

Раптом знадвору до шибки притулилося чиєсь обличчя і хтось тихенько постукав у вікно.

Всі четверо посхоплювалися на ноги. Професор підбіг до дверей і розчинив їх.

— Хто там?

Якась постать, загорнена у темний плащ, швидко ступила на веранду. То був не хто інший, як Ганс Шмаух, кельнерів учень.

— Пробачте, що я заважаю, але мені треба порадитись,— сказав Ганс, знімаючи мокрого плаща.— Уявіть собі таке: десь о восьмій годині містер Байрон звелів мені принести йому склянку чаю. До нього в номер. Ну, я поніс йому той чай, а коли виходив, він сказав, що хоче в мене щось спитати, аби тільки ніхто в світі про це не дізнався. Я кивнув. А що я мав робити, правда? Тоді він сказав: "Ти чудовий гімнаст. Я бачив тебе на пляжі. В тебе талант. Якщо я тебе навчатиму, то згодом ти станеш видатним цирковим артистом. А головне, ти такий маленький і легкий! Дозволь, я тебе підніму!" Він підняв мене однією рукою і так крутонув у повітрі, що мені в очах потемніло. Потім він поставив мене на підлогу. "Чай охолоне, містере Байрон",— нагадав я і хотів вийти з кімнати. Але він став на дверях і спитав, чи хочу я бути цирковим артистом і виступати з ним. "Але ж у вас є ваші близнюки,— сказав я.— Навіщо вам третій?" — "Не треба мені третього, мені потрібен другий". І знаєте, що він іще сказав?

Хлопці схвильовано слухали.

— Те, що він сказав, звучало смішно. І воднораз жахливо. Він сказав: "Джеккі стає занадто важкий".

— Занадто важкий? — спитав Вівторок.

— Еге. Джеккі росте. І що більший він стає, то більше важить. А через те, що він дедалі важчає, його батько вже не годен робити з ним деякі вправи. Це тепер надто небезпечно. Якщо Джеккі й далі так ростиме, містер Байрон взагалі не зможе з ним більше працювати.

Хлопці стояли й мовчали.

— Ось чому містер Байрон пропонує мені їхати з ним і з Маккі. Він хоче виїхати з нами вночі, потай. І щоб Джеккі про це не дізнався. Містер Байрон сказав: таку заміну, як я, він не швидко зміг би знайти.

Еміль схопився за голову.

— Подумати тільки! — вигукнув він.— Невже-таки чоловік кине свого сина десь на узбережжі тільки тому, що той швидко росте! Здуріти можна! А що ж тоді буде з Джеккі?

Професор схвильовано ходив з кутка в куток.

— Гарненька історія! Ми нізащо цього не допустимо. Кинути одного з близнюків! І взяти третього! Про це й мови не може бути.

— Яке щастя, що наші дорослі їдуть до Данії! — сказав Густав.— Хоч не заважатимуть.

Еміль грюкнув кулаком об стіл.

— Хай той здоровань начувається! Це знову справа саме для нас.— Він обернувся до Ганса.— Як ти гадаєш, коли він звідси драпатиме?

— Містер Байрон каже, що це залежить від мене. Я для нього — знахідка, яка вдруге не трапиться.

— Ми зачекаємо, поки дорослі поїдуть,— сказав Професор.— А тоді зберемося на військову раду. Доти, Гансе,— слухай уважно! — доти ти будеш тому Байронові баки забивати. Зрозуміло?

Кельнерів учень кивнув головою.

— Цього разу,— озвався Вівторок,— я вже не сидітиму біля телефону. Затямте собі!

— Та цього разу ми взагалі обійдемося без телефону,— запевнив Густав.— Ми будемо діяти.

Ганс Шмаух одягнув мокрого плаща.

— То ви про себе дасте знати,— сказав він і пішов до виходу.— Пароль "Еміль"!

І він зник у темряві.

— Пароль "Еміль"! — гукнули хлопці йому навздогін. Знадвору озвався тільки сердитий вітер.

Раптом прочинилися інші двері, і з них вистромилася голова Клотільди Зеленбіндер.

— Що сталося?

— Ет, Клотільдо,— відказав Професор.— Ну що могло статися?

Розділ дев'ятий

ДЕТЕКТИВИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ САМІ

За два дні дорослі й Поні поїхали вранці до Варнемюн-де, щоб звідти вирушити на пароплаві в Данію. Жінки, а надто вкрай схвильована Клотільда, мерщій хотіли дати хлопцям ще тисячу різних господарчих порад.