Емілі в пошуках веселки - Сторінка 28

А змушуючи, почуваюся так, ніби роблю все чужими руками й чужим розумом, і не можу як слід ними вправлятись. Почуваюся похмурою, непоказною і непривітною. Я втомилася вже навіть від самої себе.

У такому стані я вже близька до того, щоб порости мохом!

Ось воно! Мені поліпшало від того крихітного вибуху невдоволення. Він викинув з мене щось непотрібне. Я знаю, що в житті кожної людини трапляються сірі дні і розчарування, коли здається, що все на світі вже назавжди втратило свій смак. Найсвітлішого дня небо можуть перекрити хмари, але не варто забувати, що сонце увесь час залишається там, де й має бути.

Як же легко бути філософом — на папері!

(Питання: якщо ти під холодною зливою, то чи залишишся сухим, пам'ятаючи про те, що сонце на своєму місці?)

Що ж, дякувати небесам, принаймні два жахливих дні ніколи не бувають однаковісінькі!

3 грудня 19…

Сьогоднішній захід сонця був неспокійним і вітряним. Воно сідало за тьмяні бляклі пагорби, які сердито проблискували проміж осокорами та ялинками у гайку Високого Джона, які несподівано й перелякано підкидали в повітря приємні пахощі. А я сиділа коло вікна й дивилася. Ближче до мене, у саду було вже так темно, що я бачила лиш непевні обриси мертвого листя, яке незбагненно витанцьовувало і крутилось над позбавленими квітів стежечками. Бідолашні мертві листочки… Хоча либонь не зовсім ще мертві. У них ще залишилось якесь непевне життя — прокляте і нескінченне. Вони слухаються кожного поруху вітру, який ними лиш пограється химерно і покине їх. Споглядаючи цю картину в смутних неясних сутінках, я відчуваю жаль до листя і злість — якусь дратівливу, майже сміховинну злість — до вітру, що все ніяк не полишить їх у спокої. Чому їх — і мене — обов'язково мають тривожити нетривкі пристрасні спалахи жаги до життя, яке нас уже майже покинуло?

Навіть про Ільзу вже досить довго нічого не чути. Вона мене теж забула.

10 січня 19…

Прийшовши увечері з пошти — мені надійшло три згоди — я насолоджувалася зимовим чаром, який мене оточував. Він такий спокійний і надійний… Низьке сонце висвічує сніг, забарвлюючи його у бліді відтінки рожевого та ясно-лілового. А величний біло-сріблястий місяць, що підглядав з-за Чарівної Гори, здався мені найближчим другом.

Як же кардинально три згоди змінюють погляд на життя!

20 січня 19…

Ночі тепер сумні, а короткі дні — сірі й безсонячні. Протягом дня я міркую і працюю, а коли надходить рання ніч, мою душу опосідає смуток. Я навіть не можу описати це відчуття. Це просто страхітливо, гірше за будь-який фізичний біль. Я не зможу словами описати, яку жахливу й величезну втому відчуваю — втому не тілесну й не розумову: я втомлююсь відчувати. Це все через мій паралізуючий страх майбутнього — будь-якого, навіть щасливого. Йой, щасливе майбутнє навіть сильніше мене лякає: коли я в цьому дивному настрої, мені здається, що чим більше щастя, тим більших зусиль воно потребує. Та й більшої життєрадісності ніж та, яку я можу відчувати. Фантастична форма мого страху полягає в тому, що бути щасливим дуже проблемно: для цього треба забагато енергії.

Дозволю собі бути чесною в цьому щоденнику, якщо вже більше ніде. Я чудово знаю, що зі мною. Сьогодні я шурхотіла у своїй старій скрині на горищі й наштовхнулася на пакуночок листів, які мені писав Тедді першого року в Монреалі. Я так здуріла, що всілася там і перечитала їх усі. Не варто було робити цього. Зараз я розплачуюсь за власний шал. Подібні листи завжди мають неймовірну силу воскрешати почуття. Тепер я оточена гіркими мріями та непрошеними марами — крихітними спалахами радощів минулого.

5 лютого 19…

Життя видається мені не таким як колись. Щось зникло з нього. Я не почуваюся нещасною. Але життя здається якоюсь однією суцільною скупченістю темних барв. В цілому я насолоджуюся багатьма гарними хвильками. Маю успіх — бодай якийсь — у зростаючому попиті, у чіткому визнанні цілого світу, а часом і в цікавих пропозиціях, які мені лестять. Однак під оболонкою всього цього залишається нав'язливе відчуття порожнечі. Усе через "снігові замети по коліна"[31] — не можу не погодитись. Чекаю лише на відлигу, коли вже зможу дістатися бальзаму ялинок та спокою білосніжних місцин, і "всіх дерев лісних"[32] — як же прекрасно може звучати стара біблійна фраза! — тоді я знов почуватимуся повноцінною.

6 лютого 19…

Вчора вночі я зрозуміла, що більше вже не витримую вигляду мертвих трав у вазоні на коминній полиці. Було таке відчуття, ніби вони стояли там понад сорок років! Я їх витягла, відчинила вікно й кинула на газон. Це так мене заспокоїло, що решту ночі я проспала як убита. Але зранку кузен Джиммі підібрав їх і тихенько повернув мені, лагідно застерігши, щоб я стежила за тим, аби вони більше не "випадали". Бо наступного разу тітка Елізабет буде нажахана.

Я поставила того пучечка назад до вазону. Від долі не втечеш.

22 лютого 19…

Цього вечора сонце сіло — а потім і зійшов місяць — у кремовому тумані. О, а яким же був місяць! Це така ніч, у яку можна заснути й побачити щасливі сновидіння про сади, пісні й товариство. Та навіть крізь сон можна відчути велич і сяйво білого місячного світу, що лежить ззовні — так само, як вловлюєш м'яку далеку музику, яка бринить крізь слова і думки, народжені нею ж.

Я вислизнула у чарівний світ краси, щоб пройтися на самоті. Пішла до фруктового саду й дивилася на чорні тіні дерев, що лягали на сніг. Потім попростувала до мерехтливо-білого пагорба, понад яким вигравали зірки. Я ховалася за ялицевим гаєм, таємничим і щільним туманом, у лісових арках, де світло місяця не порушає ночі. Я блукала полями з ебоніту та слонової кістки у Країні мрій. Зустрілася навіть із подругою дитинства, Велителькою Вітрів. Кожен подих був сповнений лірики, а кожна думка — невимовної насолоди. Додому я повернулася з чистісінькою й білісінькою душею, скупаною у прекрасній кристальній ванні ночі.

Однак тітка Елізабет сказала, що люди вирішать, ніби я несповна розуму, якщо побачать, як я блукаю самотня о такій пізній порі. А тітка Лаура змусила мене випити гарячий відвар з листя чорної смородини, бо я нібито могла застудитись. І лише кузен Джиммі нехай почасти, та зрозумів.

"Ти тоді була на волі. Я знаю", — прошепотів він.

"Моя душа із зорями ширяла // В космічній таємничій пасторалі", — прошепотіла я у відповідь.

26 лютого 19…

Нещодавно сюди приїздив Джаспер Фрост зі Шрусбері. Не думаю, що він іще повернеться після тієї розмови, яку мав зі мною вчора ввечері. Він сказав, що кохає мене тим коханням, "яке житиме вічно". Але, як на мене, вічність із Джаспером — це надто довго. Тітка Елізабет буде трохи засмучена, бідолашна. Джаспер їй подобається, а Фрости — "пристойна родина". Мені він теж подобається, але він надто вже манірний і тендітний.

"А ти б хотіла залицяльника-нехлюя?" — закинула тітка Елізабет.

Це мене спантеличило, бо такого я б не хотіла.

"Я певна, що існує представник золотої середини", — відказала я.

"Дівчина не повинна перебирати, коли…" — я була певна, що тітка Елізабет скаже "коли їй уже майже двадцять чотири". Але вона хутко схаменулась і сказала: "коли вона й сама не ідеальна".

Хотіла б я, щоб пан Карпентер був живий і почув, як тітка Елізабет виділила те слово. Це звучало вбивчо.

1 березня 19…

У моє вікно лине прекрасна музика ночі з гайка Високого Джона. Ні, більше не Високого Джона.

Гайок Емілії Берд Стар!

Сьогодні я викупила його за гонорар зі своєї останньої серії оповідань. І тепер він мій, мій, мій! Усе, що є в ньому прекрасного, належить мені. Краєвиди, залиті місячним сяйвом… грація старого в'язу, що здіймається до неба на тлі зірок… невеличкі затінені видолинки… червневі дзвоники та папороті… кристалічна весна… музика вітру, солодша за все, що чула стара Кремона[33]. Не можна щось із цього викреслити або чимось знехтувати.

Я така щаслива… Вітер — мій товариш, вечірня зоря — моя подруга.

23 березня 19…

Чи існує в цілому світі звук сумніший і незвичніший, ніж завивання вітру під піддашшям у бурю вночі? Цей звук схожий на крик болю від розбитого серця нещасної переляканої жінки, що багато років тому померла й була забута всіма, а от цієї ночі луна її голосу повернулася до нас у стогоні вітру. Увесь біль, який я коли-небудь відчувала, знаходить відголосок у цих зойках. Це звучало як прохання прихистити ту нещасну у моїй власній душі. У тих закляттях, що їх проказував уночі над моїм віконцем вітер, я чула досить дивні звуки. Це було ридання над давнім горем, стогони давнього відчаю, примарний спів мертвих сподівань. Нічний вітер подібний до блукаючої душі родом з минулого. Їй нема місця у майбутньому, тому вона в такій журбі.

10 квітня 19…

Цього ранку я почувалася собою більше, ніж за дуже довгий час. Я пішла прогулятися неподалік від Чарівної Гори. Це був м'який густий загадковий ранок, наді мною розкинулось перлово-сіре небо, а в повітрі панували пахощі весни. Кожен поворот і вигин гірської стежки був моїм старим другом. І все навкруги було таким юним! Квітень узагалі не може бути старим. Молоді ялинки такі зелені й товариські, а ці намистинки роси на їхніх гілочках — немов перли!

"Ти належиш мені", — промовило море за Чорноводдям.

"Частинка нас живе у ній", — сказали пагорби.

"Вона моя сестра", — прошепотіла весела ялинка.

Поки я споглядала їх, мене навідав промінчик — моя люба неземна мить, яка приходила до мене до гіркоти рідко в попередні смутні місяці. Невже я зовсім втрачу його, коли подорослішаю? Невже тоді мене вже ніщо не тішитиме, крім "світла звичайного дня"[34]?

Хоча, зрештою, він же прийшов до мене вранці, і я відчула свою безсмертність. Як не як, воля — це та матерія, з якої складається душа.

"Природа не зрадить ніколи того, чиє серце щиро віддане їй".

Вона завжди має для нас дарунок зцілення, коли ми смиренно приходимо до неї. Зникають усе невдоволення і всі спогади, що точать зсередини. Я почувалася під час прогулянки так, немов якась радість чекала на мене просто за вершиною пагорба.

Цієї ночі співають жабки. Чому слово "жабка" таке кумедне, миле, чарівне і дурненьке?

15 травня 19…

Я точно знаю, що коли помру, то мирно спатиму собі під землею влітку, восени, взимку, але з настанням весни моє серце почне битись і пульсувати, поки я незмінно спатиму.