Емілі виростає - Сторінка 4

Тітка Елізабет говорить, мовляв, він егоїст, як усі Прісти. Але вона упереджена в ставленні до Прістів. Крім того, завжди називає Діна Горбанем, що виводить мене з рівноваги. Справді: одна лопатка в нього трішечки вища, ніж друга, та хіба це його вина? Я вже просила тітку Елізабет не називати його так, а вона відказала:

– Не я прозвала його Горбанем. Його ж рідня називає так твого друга, Емілі. Прісти не відзначаються делікатністю – ні в почуттях, ні у висловах.

Тедді також отримав листа від Діна, вкупі з книгою: "Життєписи великих художників: Мікеланджело, Рафаеля, Веласкеса, Рембрандта, Тіціана". Тедді сказав мені, мовляв, не зважується показати цю книгу своїй матері, бо як побачить, що він читає її з захопленням, то спалить її неодмінно. Я певна: Тедді стане таким же великим художником, як ті, згадані вище, – аби лиш дістав змогу вчитися і розвивати свій хист.

18 лютого 19…

Нині, вийшовши зі школи, я подалася до гайка Високого Джона – прогулятися. І не пошкодувала! Сонце було вже над обрієм, а сніг – білий-пребілий! А тіні дерев на ньому здавалися блакитними. А коли ввійшла до саду кузена Джиммі, моя власна тінь виглядала дуже потішною – була такої довжини, аж трохи не сягала протилежного кінця нашого саду. І – негайно склала віршика з рядками:

Були б ми такого зросту, як наші тіні,

О, якими великими були б тоді наші тіні!

Гадаю, в цім вислові є своя філософія.

Сьогодні ж написала й новелу. Тітка Елізабет знала про це й була вельми незадоволена. Добряче висварила мене, мовляв, лиш марную час. Але ж ні, не марнувала я часу. Пишучи цей твір, я зростала внутрішньо, дорослішала. Відчуваю це ясно, впевнена у цьому. А, до того ж, люблю в моїй новелі деякі речення. "Така біла, така струнка, вона йшла крізь темрявий ліс, неначе сновида". Хіба не гарно? А пан Карпентер, як на те, говорить, що, коли мені якесь речення подобається особливо, то саме його я повинна викреслити без жалю. Однак цього я не здатна викреслити – о ні! Нізащо в світі! Дивує лиш те, що кожного разу, як пан Учитель радить мені щось викреслити, я чиню спротив, а через три місяці доходжу висновку, що рада його була цілком слушною, і тоді я соромлюсь недолугих своїх думок. Із нинішніми моїми стилістичними вправами пан Карпентер повівся вже зовсім немилосердно. Ніщо не припало йому до смаку – ніщо!

– Три "на жаль" в одному реченні, Емілі. Коли ж навіть одного забагато! "Вельми нездоланний"… Емілі, на милість Божу, пиши по-людськи! Неподобство, та й годі.

Справді. Я визнаю це; як він сварив мене, то відчувала, що сором огортає мене всю – від маківки до п'ят. У вправах моїх пан Карпентер голубим олівцем підкреслив чи не кожну сентенцію, викреслив усі найкращі, найхудожніші речення, ще й відзначив у них синтаксичні помилки. Сказав, наче з усього, що я пишу, проглядає манія мудрування, і зрештою, жбурнувши мені мій зошит із вправами, обіруч схопився за голову й вигукнув:

– Ну, ти й пишеш! Дитино, візьми-но краще дерев'яну ложку і вчися куховарити.

І вийшов геть, кленучи моє писання не дуже голосно, проте завзято. Я піднесла з підлоги мій бідолашний зошит; ні ображеною, ні навіть засмученою не почувалася зовсім. Куховарити вмію, а пана Карпентера з деяких сторін я вже пізнала. Він сердиться, гнівається через найкращі мої вправи. Тобто, що краще вони виконані, то дужче він лається. Останні вправи зроблені вельми добре – це очевидно. Насправді його дратує те, що я в змозі написати ще краще, а не зробила цього через недбалість або лінощі, а чи байдужість – так йому принаймні здається.

Тітка Елізабет не згодна з паном Джонсоном. Каже, його теологія суперечить духові нашої релігії. Минулої неділі зазначив у своїй проповіді, що в буддизмі є багато цікавого і доброго.

– Незабаром він скаже, мовляв, чимало доброго є в православ'ї, – обурено говорила тітка Елізабет під час обіду.

Може, справді в буддизмі є щось добре й цікаве? Розпитаю про це Діна, коли приїде!

2 березня 19…

Сьогодні ми всі були на похованні старої пані Сари Пол. Я завжди охоче буваю на похоронах. Коли ж вимовила це вголос, тітка Елізабет з обуренням подивилася на тітку Лауру, а та не без докору сказала:

– Ох, люба Емілі!

Казати правду, мені навіть подобається викликати обурення в тітки Елізабет, але, засмутивши тітку Лауру, я щоразу відчуваю жаль. Вона-бо така ніжна, така добра, така люба мені! Тож я саме їй намагалася розтлумачити мої спонуки. Та іноді взагалі важко щось пояснити, а вже такій людині, як тітка Елізабет, – і поготів!

– Поховання цікаві, – мовила я, – і навіть потішні.

Моє зауваження, поза сумнівом, тільки погіршило ситуацію. Хоч тітка Елізабет відає достеменно: це й справді кумедно – спостерігати за рідними пані Пол на її власному похороні, рідними, які багато років її ненавиділи (правда, любити покійну було нелегко – це треба визнати, попри те, що віддала Богові душу), а тепер от сидять з носовичками, що їх раз у раз прикладають до очей, нібито плачучи. Я добре знала, про що вони думають – кожен зокрема і всі разом. Джекоб Пол розмірковував, чи ця "стара відьма" відписала йому щось у своїй духівниці, Аліса ж Пол, яка твердо знала, що нічого не одержить, мала надію на те, що й Джекобом у заповіті буде знехтувано. Це справило б їй полегкість. А пані Карла Пол замислилася над тим, коли вже можна буде опорядити оселю інакше, згідно зі своїми уподобаннями, цілком відмінними від смаку небіжчиці. А тітка Мішел побивалася через те, що веліла підсмажити замало м'яса для цілого юрмища кузенів та кузин, котрі з'їхалися на похорон. А Лізет Пол рахувала присутніх, відчуваючи справжнє приниження, оскільки на похорон матері завітало менше осіб, аніж на проводи Генрієтти Лістер, які відбулися минулого тижня. Коли я звірила все це тітці Лаурі, та відказала поважно:

– Може, й твоя правда, Емілі (вона знає, що правда – моя), але така молоденька дівчина, як ти, не повинна засмічувати собі голову подібними речами.

Хіба ж я винна, що бачу те, що бачу?! Мила тітка Лаура завжди так співчуває людям, що не помічає кумедного в людській поведінці. А втім, я й інше здатна побачити. Скажімо, те, що малий Джеккі Фрітц, якого пані Пол усиновила й пестувала, як могла, був просто невтішним, що Марта Пол, думаючи про давню свою колотнечу з пані Пол, виглядала згорьованою і засоромленою; побачила й те, що лице пані Пол, яке за життя виглядало таким жовчним і невдоволеним, тепер було лагідним і врочистим, мало не гарним – так, ніби смерть нарешті дала їй блаженний спокій.

Ні, що не кажіть, а проводи завжди цікаві.

5 березня 19…

Нині падає сніг. Люблю спостерігати, як він поволі осідає на деревах – майже безгучно.

Гадаю, сьогодні я справила добрий вчинок. Джей Мерровбі прийшов до кузена Джиммі допомагати йому рубати дрова. Я ж угледіла, як він, полишивши працю, зайшов до хліву і взявся пити горілку просто з пляшки, яку витяг був із кишені. Але нікому про це не сказала – ані натяком! – і це мій добрий учинок.

Якби ж повідомила тітці Елізабет, як, властиво, й повинна була зробити, то вона вже ніколи не найняла б його на роботу, а він же мусить утримувати свою бідолашну дружину й дітей. Доходжу висновку, що це непросто – розрізняти добрі й погані вчинки.

20 березня 19…

Вчора тітка Елізабет неабияк на мене розсердилася, бо я не згодилася написати вірша – епітафії на честь старого Пітера де Гіра, що упокоївся минулого тижня. Пані де Гір сама, завітавши до нас, просила мене вшанувати епітафією покійного чоловіка. Я відмовила, ще й, правду казати, була сильно обурена її проханням. Адже то було б ніщо інше, як профанація мистецтва, якому слугую. Звісно, пані де Гір від мене цього не почула. По-перше, це образило б її, а по-друге, вона анітрохи мене не зрозуміла б. Навіть тітка Елізабет не збагнула нічого, коли по відході пані де Гір я намагалася пояснити їй свою точку зору.

– Пишеш і пишеш цілі стоси всіляких дурниць, які нікому не стануть у пригоді, – мовила вона шорстко. – То вже могла б хоч раз написати щось корисне й путяще. Це би втішило пані де Гір, яка оплакує чоловіка. "Профанація мистецтва!" Ото ще… Коли вже говориш, Емілі, то говори розумно.

Спробувала говорити розумно, з підкресленою поважністю:

– Тітко Елізабет, подумай сама – як же мені написати для неї такого вірша? Та ж я не можу писати нещиро, тільки для того, аби справити комусь приємність. Ти ж бо знаєш: годі бути прихильним і правдивим воднораз щодо бідного старого Пітера де Гіра!

Тітка Елізабет не відала цього, принаймні твердила, що не відала; так чи так, а мої пояснення ще більше налаштували її проти мене. Роздратувала мене до такої міри, аж врешті-решт я пішла до своєї кімнати і там написала віршований некролог про новопреставленого Пітера (написала для власного задоволення). Треба сказати, це дуже потішно – складати "правдомовний" некролог про когось, кого ти не любиш. Однак це не значить, що я почувала до Пітера де Гіра якусь огиду – я просто гордувала ним, як і всі, зрештою. Але тітка Елізабет розсердила мене; коли ж я сердита, – стаю саркастичною. І знов я відчувала, ніби "щось" водить моїм пером, однак це "щось" – інакше, як зазвичай: злостиве й глумливе. Щось таке, що тішиться з глузування над жалюгідним, ледачим, незграбним дурником, брехуном і святенником старим Пітером де Гіром. Думки, слова, рими з'являлися мовби на перший поклик, а оте Щось аж хихотіло від насолоди.

Цей твір видався мені таким дотепним і досконалим, аж я піддалася спокусі й вирішила показати його панові Карпентеру. Гадала, йому сподобається, і справді бачила за виразом його обличчя, що певні рядки припали йому до смаку. Та, прочитавши до кінця, він згорнув зошит і подивився на мене серйозно.

– Я розумію: є своя насолода в такому висміюванні людських вад, людської нікчемності, – мовив учитель. – Так, горопашний старий Пітер був людиною пропащою. Він помер, і Творець не відмовить нещасному грішникові у милосерді. Та люди, його ближні, істоти, подібні до нього, не відають милосердя. Коли я піду з життя, Емілі, ти й про мене напишеш так, як про нього, – в такому ж дусі? Безперечно, ти маєш хист… Риси небіжчика Пітера схоплено точно й подано вельми яскраво. Ти вмієш змальовувати людські недоліки й слабкості, дурість і ницість, умієш так, що це перевершує можливості звичайної дівчинки у твоєму віці.