Емма - Сторінка 18

Це траплялося нечасто, бо насправді містер Джон Найтлі дуже поважав свого тестя і віддавав йому належне; але як на Емму — занадто часто, бо навіть коли все миналося благополучно, то однаково доводилося з болісним острахом зважати на можливий спалах емоцій. Проте початок кожних відвідин супроводжувався висловлюванням лише найтепліших почуттів, а оскільки цей візит з необхідності мав бути дуже нетривалим, то можна було сподіватися, що він пройде в атмосфері нічим не затьмареної сердечності. Не встигли вони всістись і розташуватись, як містер Вудхаус, меланхолійно похитавши головою і невесело зітхнувши, привернув увагу своєї доньки до сумної переміни, що сталась у Гартфілді відтоді, як вона була тут востаннє.

— Ах, люба моя, — сказав він, — бідолашна міс Тейлор — це дуже сумна історія!

— О так, сер, — швидко відгукнулася вона зі співчуттям у голосі, — вам, напевне, так погано без неї! І любій Еммі також! Воістину жахлива втрата для вас обох! Я так переживала за вас. Я і уявити собі не могла, як же ви зможете без неї обійтися. Це дійсно сумна переміна. Але сподіваюсь, сер, що вона почувається досить добре.

— Досить добре, люба моя, сподіваюсь, що досить добре. Мені відомо, що їй непогано на новому місці.

Тут містер Джон Найтлі тихо спитав Емму, чи є якісь сумніви стосовно клімату в Рендоллзі.

— Що ви, ні! Абсолютно ніяких. Ніколи в житті я не бачила, щоб місіс Вестон мала такий гарний вигляд, ніколи. Тато лише висловлює особистий жаль.

— Що робить честь їм обом, — почулася люб'язна відповідь.

— А ви досить часто бачитеся з нею, сер? — сумно запитала Ізабелла в тон своєму батечку.

Містер Вудхаус засумнівався.

— Далеко не так часто, моя люба, як мені хотілося б.

— Годі, тату! З того часу, як вони побралися, ми не бачили їх аж один день. Уранці або ввечері кожного дня, окрім одного, ми бачилися з місіс Вестон чи з містером Вестоном (а в основному — з обома) в Рендоллзі або тут, а найчастіше — як ти, Ізабелло, можеш здогадатися — ми бачилися з ними тут. Вони дуже радо роблять нам візити. А містер Вестон — так само радо, як і місіс Вестон. Тату, говорячи таким меланхолійним тоном, ти можеш створити в Ізабелли хибне враження про всіх нас. Ніхто не мусить сумніватися, що за міс Тейлор треба сумувати, але ніхто не мусить також сумніватися, що містер і місіс Вестон дійсно не дають нам сумувати за нею так, як ми побоювались, і це — істинна правда.

— Як тому і слід бути, — сказав містер Джон Найтлі, — і як, сподіваюся, воно і було, судячи з ваших листів. Її прагнення виявляти до вас увагу не підлягає сумніву, а оскільки містер Вестон є людиною незайнятою і товариською, то це полегшує справу. Кохана, я тобі завжди говорив, що ніколи не розділяв ваших побоювань стосовно тих негативних наслідків, до яких спричиниться ця переміна в Гартфілді; сподіваюсь, тепер ти задоволена, після того як отримала підтвердження цього з боку Емми.

— Так, певна річ, — мовив містер Вудхаус, — я, звичайно ж, не можу заперечувати, що місіс Вестон, бідолашна місіс Вестон, дійсно буває у нас досить часто — одначе, вона завжди мусить повертатися додому.

— Якби вона не поверталася, то це було б дуже негарно по відношенню до містера Вестона, тату. Ти зовсім забув про бідолашного містера Вестона.

— Я теж гадаю, — доброзичливо мовив Джон Найтлі, — що певні права містер Вестон все ж таки має. Ми з вами, Еммо, наважимося взяти сторону бідолашного чоловіка. Оскільки я — одружений чоловік, а ви — жінка незаміжня, то з однаковою готовністю зможемо визнати за ним певні права. Що ж до Ізабелли, то вона у шлюбі достатньо давно, щоб належно оцінити ті його переваги, що дають можливість якомога довше обходитися без усіх містерів Вестонів разом узятих.

— Я, мій любий? — вигукнула його дружина, почувши і зрозумівши лише частину сказаного. — Ти про мене говориш? Не сумніваюся, що нема і бути не може більшої прихильниці шлюбу, ніж я; і коли б не та злощасна необхідність полишити Гартфілд, то я неодмінно вважала б міс Тейлор найщасливішою жінкою у світі. Стосовно ж зневаги до прав містера Вестона, пречудового містера Вестона, то, гадаю, що він заслуговує на всіляку повагу. На мою думку, мало є людей із характером кращим, ніж у нього. Тут із ним зрівнятися можуть лише ти і твій брат. Я ніколи не забуду, як він запускав для Генрі повітряного змія в отой вітряний день минулого Великодня, а після того, як у вересні минулого року о дванадцятій годині ночі спеціально написав записку, щоб запевнити мене у відсутності скарлатини у Кобемі, я переконалася, що немає у світі більш чуйного серця і людини кращої, ніж він. Хіба що тільки міс Тейлор могла заслужити такого чоловіка, як містер Вестон.

— А як там його нащадок? — запитав Джон Найтлі. — Він приїздив сюди з нагоди шлюбу свого батька чи ні?

– Іще не приїздив, — відповіла Емма. — Усі так чекали на його прибуття незабаром після одруження, але сподівання так і лишилися сподіваннями; а останнім часом я про нього не чула нічого.

— А ти розкажи їм про листа, люба моя, — сказав Еммин батько. — Він написав бідолашній місіс Вестон вітального листа, між іншим — дуже доречного і прекрасного листа. Вона показувала його мені. Дуже добре, що він його написав. Важко сказати, чи додумався до цього сам, чи хтось підказав йому це зробити. Він іще зовсім молодий, і може, його дядько…

— Мій любий тату, йому вже двадцять три роки. Ти забуваєш, що час плине швидко.

— Двадцять три! Та невже? Хто б міг подумати — йому ж було лише два роки, коли померла його бідолашна мати! Гай-гай, час просто летить! До того ж я маю дуже погану пам'ять. Однак це дійсно був надзвичайно гарний і милий лист, що зробив містеру і місіс Вестон велику приємність. Пригадується, надісланий він був із Веймута і датований двадцять восьмим вересня. Починався так: "Шановна пані!" — про що там йшлося далі — не пам'ятаю, а потім — підпис "Ф. Ч. Вестон Черчілль". Це я пам'ятаю точно.

— Як люб'язно і чемно з його боку! — вигукнула добросерда місіс Найтлі. — Не сумніваюся, що він — надзвичайно приємна молода людина. Але який жаль, що він не живе вдома зі своїм батьком! Це такий жах, коли дитину забирають від батьків із дому, де вона народилася! Я не розумію — і ніколи не зрозумію, як це містер Вестон міг із ним розстатися. Покинути власну дитину! Я ніколи не зможу добре ставитися до тих, хто підштовхує інших людей до подібних кроків.

— Мені здається, що ніхто і не ставився до Черчіллів гарно, — холодно зауважив містер Джон Найтлі. — Але не думай, що містер Вестон почувався б так само, як почувалася б ти, відмовляючись од Генрі чи Джона. Містер Вестон — скоріш людина легкої і життєрадісної вдачі, а не людина, якій притаманні сильні почуття. Він приймає життя таким, яким воно є, і в той чи інший спосіб отримує від нього задоволення, а його комфорт, наскільки я розумію, набагато більше залежить від того, що зазвичай називають товариством, тобто від його здатності їсти, пити і грати з сусідами у віст п'ять днів на тиждень, аніж від прихильності сім'ї та всього того, що забезпечує домівка.

Сказане межувало зі спробою заплямувати містера Вестона і тому не сподобалося Еммі. Вона вже збиралася висловити своє заперечення, але переборола себе, і це бажання минулося. Емма вирішила по можливості зберігати спокій. До того ж було щось почесне і шляхетне у відданості Джона Найтлі домашньому вогнищу і в тому, що домівка була для нього річчю самодостатньою, а саме це і викликало його зневажливе ставлення до спрощених стосунків між людьми і до тих, хто таким стосункам надавав важливого значення. Саме це і давало їй вагомі підстави для поблажливості по відношенню до зятя.

Розділ 12

З ними мав обідати і містер Найтлі. Це суперечило намірам містера Вудхауса, який не любив, коли хтось заважав йому насолоджуватися товариством Ізабелли в перший день її приїзду. Однак Еммине почуття справедливості відіграло вирішальну роль; а окрім усвідомлення того, що кожен із братів має однакове право на цю зустріч, було ще й задоволення від того, що вона зробила містеру Найтлі належне запрошення, незважаючи на їхню недавню суперечку.

Вона сподівалася, що тепер вони зможуть відновити дружні стосунки. Їй здавалося, що настав час помиритися. Однак слово "помиритися" видавалося недоречним. Вона аж ніяк не вважала себе неправою, а він ніколи б не визнав власну неправоту. Про поступку, таким чином, не йшлося, але настав час зробити вигляд, що вони ніколи й не сварилися, і вона сподівалася, що відновленню дружби може посприяти те, що, коли містер Найтлі зайшов у кімнату, Емма була з дитиною — гарненькою восьмимісячною дівчинкою, наймолодшою з прибулих. До Гартфілда вона приїхала вперше і радо чукикалася на руках у своєї тітоньки. І це дійсно допомогло: спочатку були сердиті погляди і короткі запитання, але невдовзі він непомітно для себе перейшов до своєї звичної манери розмовляти і відібрав у неї дівчинку з безцеремонністю, що свідчила про цілковиту дружелюбність. Емма зрозуміла, що вони знову друзі. Остаточно переконавшись у цьому, вона спочатку відчула величезне задоволення, а потім — задерикуватість; тож коли він із замилуванням споглядав дитинча, вона не втрималася і мовила:

— Це така втіха, що про племінників та племінниць ми думаємо однаково. Стосовно ж дорослих наші думки інколи дуже різняться. Гадаю, однак, що по відношенню до цих дітей у нас ніколи не буде розбіжностей.

— Коли б ви так широко користувалися своїми природними імпульсами в оцінці дорослих і так мало залежали у своїх стосунках з ними від ваших фантазій і примх, як це у вас буває по відношенню до дітей, то наші думки завжди збігалися б.

— Ну звичайно ж, — розбіжності між нами завжди є наслідком моєї неправоти.

— Авжеж, — сказав він із усмішкою, — і для цього є вагомі підстави. Коли ви народилися, мені було шістнадцять років.

— Суттєва різниця, нічого не скажеш, — відповіла Емма, — певна річ, що в той період нашого життя я значно поступалася вам у здатності до оцінок; та чи не трапилося так, що за двадцять один рік наші точки зору стали значно ближчими?

— Так — набагато ближчими.

— Але все одно не настільки близькими, щоб дати мені шанс мати рацію тоді, коли наші погляди різняться.

— Я і досі переважаю вас своїми шістнадцятьма роками життєвого досвіду, а також тим, що я — не гарненька жінка і не зіпсоване дитя.