Енн із Зелених Дахів - Сторінка 5

Натомість привезла її. Я ще перепитав начальника станції. Ну, то мусив забрати її із собою. Не міг я там покинути цю дитину, байдуже, хто там помилився.

— От тобі й маєш! — вигукнула Марілла.

Упродовж цієї розмови дівчинка не зронила ані словечка, тільки очі її перебігали із брата на сестру, а життєрадісне личко дедалі смутнішало. Аж раптом вона все збагнула, впустила свій безцінний саквояж і кинулася вперед, заломивши у відчаї руки.

— Я вам не потрібна! — скрикнула вона. — Я вам не потрібна, бо я не хлопець! Я мала знати, що так станеться. Я ніколи нікому не була потрібна. Я мала збагнути, що це все занадто прекрасно, щоб тривати далі. Я мала знати, що нікому насправді не потрібна. О, що мені робити? Я розридаюся!

І вона розридалася. Сидячи на стільці, сховала обличчя в долонях і аж захлиналася плачем. Марілла та Метью обмінялися боязкими поглядами понад кухонною плитою. Вони гадки не мали, що казати чи робити. Врешті-решт Марілла спробувала, як могла, утішити дівчинку:

— Ну-ну, тут нема чого так плакати.

— Ні, є! — вона рвучко підвела голову: лице в неї було залите слізьми, губи тремтіли. — Ви б теж плакали, якби були сиротою, а тоді приїхали в дім, і думали, що то буде ваша домівка, а тоді би дізналися, що ви там непотрібні, бо ви не хлопець! О, це найбільша трагедія, що спіткала мене в житті!

Суворий вираз обличчя Марілли мимохіть пом'якшила усмішка, ніби заіржавіла від тривалої бездіяльності.

— Ну годі, не плач. Ми ж не виженемо тебе просто нині. Ти лишишся тут, доки ми з'ясуємо, що сталося. Як тебе звуть?

Якусь мить дівчинка вагалася.

— Прошу вас, кличте мене Корделією, — палко проказала вона.

— Кликати тебе Корделією? Це твоє ім'я?

— Ні-і-і, не зовсім, але я дуже б хотіла, щоб це було моє ім'я. Воно таке неймовірно гарне!

— Я нічогісінько не розумію. Якщо тебе звуть не Корделією, то як?

— Енн Ширлі, — неохоче пробурмотіла дівчинка. — Але я вас благаю, кличте мене Корделією. Вам же байдуже, як мене звати, коли я однаково тут лишуся ненадовго, правда? А ім'я Енн — таке неромантичне.

— Дурниці! — безжально відрубала Марілла. — Енн — дуже просте, хороше й благопристойне ім'я. Не варто його соромитися.

— Я не соромлюся, — пояснила Енн. — Просто Корделія мені більше до вподоби. Я завжди уявляла, що мене звуть Корделією — ну, принаймні останніми роками. Коли була маленька, то уявляла, що Джеральдіною, а тепер думаю, що ліпше Корделією. Але якщо ви будете називати мене Енн, то краще вже кажіть Анна.

— А яка різниця? — поцікавилася Марілла, знову з тією самою, немовби заіржавілою усмішкою.

— О, різниця дуже велика. Це набагато красивіше. Невже ви, коли називаєте своє ім'я, не уявляєте його немовби надрукованим на папері? Якщо надрукувати "Енн" — це буде жахливо, а от "Анна" — це так вишукано. Якщо ви будете кликати мене Анною, я навіть спробую змиритися, що моє ім'я не Корделія.

— Отож, Енн, котра воліє, щоб її кликали Анною — ти можеш нам пояснити, як так вийшло? Ми прохали пані Спенсер привезти нам хлопця. У вашому сиротинці що, хлопців не було?

— О, хлопців там, може, навіть забагато. Але пані Спенсер дуже чітко сказала, що вам потрібна дівчинка років одинадцяти, і наша директриса відповіла, що я саме те, що треба. Ви собі не уявляєте, яка я була щаслива! Навіть не спала всю останню ніч від радості. Ох, — вона докірливо глянула на Метью, — чого ж ви мені ще на станції не сказали, що я вам непотрібна, і не лишили мене там? Якби я не побачила Білого Шляху Зачудування й Озера Осяйних Вод, було б хоч не так тяжко.

— Про що це вона? — Марілла витріщилась на брата.

— Вона… ну, ми з нею про дещо розмовляли дорогою, — поспіхом відповів Метью. — Марілло, я піду розпряжу кобилку. А ти накрий стіл до чаю, доки я повернуся.

— А крім тебе пані Спенсер іще когось узяла? — продовжувала допитуватися Марілла, коли Метью вийшов.

— Взяла Лілі Джонс, — для себе. Лілі всього п'ять років, і вона дуже гарна, з таким каштановим волоссям. А якби я була гарна й мала каштанове волосся, ви б мене залишили?

— Ні. Ми хотіли хлопця, що помагав би Метью на фермі. А з дівчинки яка користь. Зніми свого капелюшка. Я покладу його й твій саквояж на столику в передпокої.

Енн покірно зняла капелюшка. Невдовзі повернувся Метью й вони сіли вечеряти. Та Енн їсти не могла. Марно вона скубала хліб з маслом і копирсала ложечкою повидло в маленькій зубчастій вазочці, що стояла перед нею. Жодних успіхів у цій справі вона не досягла.

— Ти нічого не їси, — суворо зауважила Марілла, дивлячись на неї так, як ніби то була серйозна вада. Енн зітхнула.

— Не можу. Я в безодні розпуки. Ви можете їсти, коли ви в безодні розпуки?

— Ніколи не була в безодні розпуки, тому не скажу, — відповіла Марілла.

— Ніколи? А ви бодай намагалися уявити себе в безодні розпуки?

— Ні.

— Ну, то ви, мабуть, не зрозумієте, як це. А це дуже неприємне відчуття. І тоді, коли намагаєшся їсти, тобі в горлі наче кіл стає, і ти нічого не можеш проковтнути, навіть шоколадної цукерки. Я одного разу їла шоколадну цукерку, два роки тому, вона була така смачнюча. Мені потім часто снилося, що в мене є багато шоколадних цукерок, але я завжди прокидалася, щойно хотіла почати їх їсти. Я сподіваюся, ви не образитеся, що я нічого не їм? У вас усе дуже смачно, але я таки не можу.

— Вона, певне, втомилася, — сказав Метью, що не промовив ані слова, відколи повернувся зі стайні. — Марілло, краще постели їй.

Марілла ніяк не могла вирішити, де покласти Енн. Для такого бажаного й довгоочікуваного хлопця вона приготувала диванчик на кухні. Втім, класти туди дівчинку їй здавалося недоречним, хоч там було охайно й чисто. Про те, щоб віддати цьому бездомному створінню гостьову кімнату, не могло бути й мови. Лишалася хіба кімнатка на піддашші східної частини будинку. Марілла запалила свічку й звеліла Енн іти за нею. Дівчинка мляво попленталася, прихопивши дорогою зі столика в передпокої свого капелюшка й саквояжа. Передпокій аж лякав чистотою, та кімнатка на піддашші, куди її невдовзі привели, здавалася ще чистішою.

Марілла поставила свічку на триногий трикутний столик і зняла з ліжка покривало.

— Ти ж маєш нічну сорочку? — спитала вона.

Енн кивнула.

— Так, маю дві. Мені пошила директриса в сиротинці. Вони страшенно тісні. У сиротинці повсякчас усього бракує, тому весь одяг завжди тісний — принаймні в такому вбогому сиротинці, як наш. Я не люблю тісних нічних сорочок. Але в них сняться такі ж чудові сни, як і в гарних, із мереживом довкола шиї. Оце єдина моя втіха.

— Ну, то перевдягайся швидше й лягай. Я через кілька хвилин повернуся — заберу свічку. Тобі я її гасити не довірю. Ще будинок спалиш.

Коли Марілла пішла, Енн сумовито роззирнулася довкола. Чисто побілені стіни аж відлякували своєю голизною. Дівчинка подумала, що їм і самим, напевно, від цього було боляче. На підлозі теж не було нічого, тільки круглий плетений килимок лежав посередині кімнати; Енн таких досі не бачила. В одному кутку стояло ліжко — високе, старомодне, із чотирма низенькими темними виточеними балясинами. В іншому — той-таки трикутний столик, прикрасою якому слугувала товстенька червона оксамитова подушечка для шпильок, така тверда, що могла б зігнути найвідважнішу шпильку. Над ним висіло невеличке дзеркало, шість на вісім дюймів. Посередині між столиком і ліжком було вікно, запнуте білосніжною фіранкою; навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната немовби просоталася крижаним холодом, від якого дівчинку почали брати дрижаки, що проймали аж до кісток. Плачучи, вона поспіхом скинула із себе одяг, вбрала тісну нічну сорочку й пірнула в ліжко, де сховала обличчя в подушку й натягла ковдру на голову. Коли Марілла зайшла по свічку, то лише вбога одежина, безладно розкидана долі, і ледь порушена постіль нагадували про те, що в кімнаті є ще хтось, окрім неї самої. Вона обережно позбирала одяг Енн, охайно склала його на простому жовтому стільці і, прихопивши свічку, підійшла до ліжка.

— Добраніч, — проказала вона боязко, але зовсім не сердито.

З-під ковдри визирнуло бліде здивоване личко з великими очима.

— Як ви можете казати "добраніч", коли знаєте, що це буде найгірша ніч у моєму житті, а ніяка не добра? — дорікнула Енн.

І знову сховалася від сторонніх очей.

Марілла поволі спустилася на кухню й стала мити посуд після вечері. Метью курив — а це означало, що в нього неспокійно на душі. Курив він рідко, позаяк Марілла чинила затятий опір цій шкідливій звичці; та час від часу його все ж тягло до тютюну, і тоді вже вона не зважала, розуміючи, що брат має свої слабкості й мусить давати вихід почуттям.

— Ото ще халепа! — обурювалася вона. — От як воно буває, коли просиш когось замість самому їхати. Мабуть, то в Річарда Спенсера хтось щось наплутав. Тож доведеться комусь із нас завтра їхати до пані Спенсер, еге ж. Дівчинку треба відправити назад до сиротинцю.

— Так, напевне, — промимрив Метью.

— Напевне! Хіба це не очевидно?

— Але, Марілло, вона така хороша дитина. Жаль буде відправляти її, коли вона так хоче жити тут.

— Метью Катберте, тільки не кажи, що ми повинні її лишити.

Навіть якби Метью виявив бажання постояти на голові, це так би не вразило Маріллу.

— Ну… ні, я думаю, що… не зовсім так, — бурмотів Метью, якого необхідність відповідати загнала в глухий кут. — Я думаю… навряд чи мудро буде від нас такого сподіватися.

— Авжеж ні. Яка нам із неї користь?

— Але їй може бути з нами добре, — проказав раптом Метью.

— Метью Катберте, ця дитина тебе вочевидь приворожила! Я ж бачу, що ти хочеш її лишити.

— Вона дуже цікава дівчинка, — правив своєї Метью. — Якби ти чула, що вона розказувала, доки ми їхали зі станції.

— О так, поговорити вона завжди охоча. Я одразу це помітила. І це, між іншим, не робить їй честі. Погана та дитина, що не вміє припнути язика. Не потрібна мені дівчинка із сиротинцю, а якби й була потрібна, то вже, певна річ, не ця. Вона якась химерна. Ні, її треба якомога швидше відправити назад, туди, звідки вона прибула.

— Я можу найняти собі в поміч хлопчину-француза, — запропонував Метью. — А вона помагатиме тобі.

— Не треба мені допомоги, — відрізала Марілла. — Я не хочу, щоб вона тут лишалася.

— Добре, добре, звісно, як скажеш, Марілло, — промовив Метью, підводячись і відкладаючи люльку вбік. — Я йду спати.

І він пішов.