Ескізи вуглем - Сторінка 4

крізь відхилені двері всовує голову Кручек.

Потвора втупилась очима в пана Золзікевича і, здається, посміхається.

Холодний піт тепер уже насправді зрошує скроні панові Золзікевичу, а в голові зринає думка: "Жепа прийшов полічити мені ребра, а Кручек з другого боку..."

— Чого вам тут обом требаЯ — злякано кричить Золзікевич.

Але Жепа кладе карбованця на стіл і покірливо каже:

— Вельможний пане писарю! Це я прийшов з приводу... тої рекрутчини.

— Геть, геть звідси! — зразу підбадьорившись, репетує Золзікевич.

Розлютившись, він зривається назустріч Жепі, але карлістська рапа так пече, що він падає назад на подушки і тільки приглушено стогпе.

— Ой, ой!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. РОЗМІРКОВУВАННЯ І ЗНАХІДКА

Рана ятрилася.

Бачивши, як прекрасні читачки починають лити сльози над моїм героєм, поспішаю, поки котра не зомліла, повідомити, що наш герой від тієї рани не вмер. Йому судилось жити ще довго. Зрештою, якби він умер, я зламав би перо й на тому закінчив би оповідання, а тому що він живий, продовжую.

Отже, рана ятрилась, але це несподівано вийшло на користь нашому канцлерові з Баранячої Голови, І ста" лося це дуже просто: гарячка відтягнула йому від гололи кров, через те в голові прояснилось, і він збагнув, що досі коїв самі дурниці. Бо тільки подумати: канцлер, як то кажуть, закинув вудочку на жінку Жени (та Ё не дивно, бо то була така молодиця, що другої такої не знайдеш в цілому Ословіцькому повіті), але ж для цього треба було позбутись Жепи. І якби його взяли до війська, канцлер міг би собі сказати: "Гуляй, душа, без кунтуша!" Та не так легко було замість війтового сина підсунути Жепу. Правда, писар — то сила. І Золзікевич був силою поміж писарями, але в справі набору рекрутів не був останньою інстанцією. Тут доводилось мати діло з земською поліцією, з військовою комісією, з начальником поліції, а всі вони були зовсім не зацікавлені в тому, щоб замість Бурака обдарувати армію і державу Женою. "Записати його в список рекрутів? А що далі?" — ставив сам собі питання мій симпатичний^ герой. Адже разом із списками треба подати й метрики, та й Жепі рота не заткнеш. Може скінчитися тим, що Золзікевичу втруть носа, а може, ще й з писарства витурять.

Найвидатніші люди під впливом пристрастей робили дурниці, але в тім їхня велич і полягає, що вони могли вчасно ті дурниці усвідомити. Золзікевич зрозумів, що, обіцявши Буракові внести Жепу в рекрутський список, зробив першу дурницю; пішовши до Женихи й напавши на неї коло терниці,— другу; налякавши молодицю і її чоловіка, вчинив третю дурницю. О, висока хвилино, в яку істинно великий муж мовить собі: "Я осел!", ти тепер настала і для Баранячої Голови, злетівши, мов на крилах, з тієї країни, де пишне випливає з високого, бо Золзікевич виразно сказав собі: "Я осел!"

Та чи ж варто було занехаяти план тепер, коли він обілляв його кров'ю власних... (у запалі він сказав: власних грудей), занехаяти план, коли задля нього пожертвував парою новісіньких кортових штанів, за котрі ще не заплатив Срулеві, і парою нанкових під* штанків, які чи й одягав разів зо два? Ні, ніколи!

Навпаки, коли до апетиту на молодицю долучилась жадоба помсти над нею, чоловіком і Кручеком, Золзі-кевич сказав, що буде останнім йолопом, коли не заллє Жепі сала за шкуру.

Отож він три дні думав, міняючи компреси, і знаєте, що видумав? Анічогісінько не видумав!

На четвертий день сторож приніс йому з ослові-цької аптеки мазь. Золзікевич намастив нею пластир, приклав до рани — і в ту ж мить життєдайний медикамент подіяв.

— Знайшов! — вигукнув наш герой,

І справді, він щось знайшов.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, ЯКИЙ МОЖНА БУЛО Б НАЗВАТИ: "ЗВІР У ТЕНЕТАХ"

Днів через п'ять чи шість після цього в ванькирчику бараноголовської корчми сиділи війт Бурак, засЬ датель Гомула і Жепа. Війт взявся за склянку.

— Перестали б ви сваритись за пусте,— сказав він.

— А я кажу, що француз не дасться пруссакові! — сказав Гомула, тріснувши кулаком об стіл.

— Пруссак, псявіра, хитрий! — озвався Жепа.

— Ну то й що? Турок допоможе французові, а турок найсильніший.

— Що ви там знаєте? Найсильніший Гарубанда (Га-рібальді)!

— Це ви теж сказали, немов в калюжу... теє. Відкіля ви вирвали того Гарубанду?

— Нащо його виривати? Люди казали, що шість років тому вій плавав по Віслі своїми кораблями і з великим військом. Тільки пиво йому в Варшаві було не до смаку, бо вдома звик пити лучче, тому й вернувся.

— Не варнякав би ти казна-чого. Всім відомо, що кожен шваб — то єврей.

— Але ж Гарубанда не шваб.

— А хто ж?

— Хто? Цісар він — он хто!

— Та й розумні ж ви!

— Ви теж не розумніші!

— Коли ви такі мудрі, то скажіть, як звали на* його прародителя?

— Як? Звісно як: Адам.

— Ну, це хрещене ім'я, а яке прізвисько?

— Відкіля я знаю.

— От бачите! А я знаю. Прізвисько його було: "Визволила".

<— Казна-що верзете.

— Не вірите, то послухайте:

Пресвята діво, що своїм молоком Бога-сина кормила, І тим людей від Адамового Гріха визволила.

— А що, не Визволила?

— Хай буде так.

— Краще давайте вип'ємо! — сказав війт.

— За ваше здоров'я, куме!

— За ваше!

— Пішли!

— Поїхали!

— Щасти боже!

Всі троє випили, але тому що діялось це під час франко-прусської війни, засідатель Гомула знов повернувся до політики.

— Французи,— вів далі він,— дуже липкий до жіноцтва народ. Я-то їх не пам'ятаю, але батько мій розназував, що як стали вони у нас постоєм, то був страшний суд для всієї Баранячої Голови. Нашим сусідою був Стась, батько Валепта, а в них теж став на квартиру француз, чи, може, й два, хіба я знаю? Коли якось прокидається Стась уночі й каже: "Касько, Касько, щось мені ввижається, що то француз коло тебе порається". А вона каже: "І мені так здається". Тоді Стась до неї: "То скажи йому, нехай іде геть!" — "Еге,— каже,— поговориш з ним, коли він по-польсьші не розуміє!"— То що ж він мав робити?

— Ну, давайте вип'ємо ще,—загадав Бурак. —— Щасти боже!

— Спасибі на доброму слові! •— Ну, за ваше здоров'я!

Випили знову, а що пили вони арак, Жепа вдарив денцем склянки об стільницю і сказав:

— От добро, так добро!

— То, може, ще?

— Наливайте!

Жепа все більше червонів, а Бурак все йому доливав.

— От ви,— нарешті промовив він до Жепи,— хоч корець гороху одною рукою й завдасте на спину, а на війну піти побоялися б.

— Чого б цс я мав боятись? Коли вже битись, то битись.

Гомула на це сказав:

— Інший і малий, та відважний, а інший великий і дужий, а, однак, боягуз.

— Брехня,— відповів Жепа,— я не боягуз, Гомула на те відказав:

— А хто вас знає?

— А я кажу,— промовив Жепа, показуючи кулака, як добрий буханець завбільшки,— коли б молоснув вас по спині оцим кулаком, то ви розсипалися б, як стара бочка.

— А може, й ні.

•— Хочете спробувати?

— Годі вам,— втрутився війт.— Ви що, побитись хочете? Давайте краще вип'ємо ще.

Вони випили знову, але Бурак і Гомула тільки губи вмочили, а Жепа випив повну склянку араку, аж очі йому мало на лоба не вилізли.

— Тепер поцілуйтесь,— запропонував війт.

Жепа став обійматись та цілуватись, потім заплакав, а це вже означало, що він добре хильнув. Далі почав нарікати на лиху долю, пригадавши рябе теля, яке два тижні тому вночі здохло на оборі.

— Ой, яке ж бо теля було, боже мій! — мовив віп жалісно.

— Не журіться,— сказав Бурак.— До писаря з повіту прийшла бамага, нібито панський ліс роздадуть хазяям.

Жепа на це відповів:

— Т справедливо! Бо хіба пан той ліс садив? А потім знову став журитись:

— Ой, що вже теля було, то теля! Оце ссе корову, та як штовхне її в вим'я, то вона аж до стіни одле-тить.

— Писар казав".

— А що мені писар? — сердито перебив його Жепа.— Писар для мене:

Значить стільки, Як той Філька...

— Щоб не сварилися ви, давайте лучче вип'ємо! Випили ще раз. Жепа заспокоївся і тихо сидів на

ослоні, а тим часом двері відчинилися і на порозі з'явились зелений картуз, кирпатий ніс і цапина борідка писаря.

Шапка у Жепи зсунулась на потилицю, він умить скинув її на землю, підхопився і пробурмотів:

— Слава Ісусу!

— Є тут війт? — спитав писар,

— Є! — разом відповіли утрьох.

Писар підійшов до стола. До нього зараз же підскочив Шмуль із чаркою араку. Золзікевич понюхав, скривився і сів до столу.

Якийсь час усі мовчали. Нарешті Гомула почав:

— Пане писарю?

— Чого?

— Чи то правда, що люди говорять про той ліс?

— Правда. Тільки треба вам всією громадою підписати прошеніє.

— Я нічого не підписуватиму,— озвався Жепа, бо, як і всі селяни, не любив підписувати своє прізвище.

— Ніхто тебе й не проситиме. Не підпишеш, то нічого й не одержиш. Воля твоя.

Жепа почухав потилицю, а писар, звертаючись до війта і засідателя, промовив офіційним тоном:

— Про ліс — правда. Тільки кожен повинен обгородити свою ділянку, щоб не було сварок.

— Та огорожа коштуватиме більше, ніж ліс,— втрутився Жепа.

Писар не звернув на нього уваги.

— На огорожу,—казав він далі, звертаючись до війта і засідателя,— гроші пришле казна. На цьому кожен ще й заробить, бо на душу припадає по п'ятдесят карбованців.

У Жени аж очі заблищали.

— Коли так, то підпишусь. А де ж гроші?

— У мене,— сказав писар.— А ось документ. Сказавши це, писар видобув з кишені складений

учетверо папір і прочитав щось, чого ніхто не зрозумів, але всі дуже зраділи. Якби Жепа не був такий п'яний, він помітив би, що війт підморгує засідателеві. Потім — диво дивне! — писар вийняв гроші і сказав:

— Ну, хто перший?

Війт і засідатель підписали, але коли Жепа взявся За перо, Золзікевич відсунув документ і промовив:

— А може, не хочеш? Тут усе добровільно.

— Чого Я{ би я не хотів? Писар гукнув:

— Шмуль!

Шмуль показався в дверях.

— Що пан писар хочуть?

Будь і ти свідком, що тут усе добровільно. Писар знов звернувся до Жепи:

— Може, не хочеш?

Але Жепа вже підписав, посадивши здоровенну ляпку, потім взяв у писаря гроші, сховав у пазуху й закричав:

— А дай-но ще араку!

Шмуль приніс; випили раз і другий. Потім Жепа вперся кулаками в коліна й задрімав.

Так він сидів деякий час, похитуючись, нарешті звалився з ослона на землю і пробурмотів: "Господи, помилуй мене, грішного!" — й заснув.

Жінка за ним не прийшла, бо знала, що коли вій* п'яний, то може дати їй лунки. Таке траплялося. Другого дня Жепа перепрошував жінку, цілував її в руки, і коли був тверезий, ніколи не казав їй лихого слова.

Отже, Жепа проспав у корчмі цілу ніч.