Етюд у багряних тонах - Сторінка 6

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Від підлоги до напису було шість футів. Одне слово, дитяча загадка.

— А його вік? — спитав я.

— Ну, коли людина так легко перестрибує чотири з половиною фути, то навряд чи вона — немічний дід. А саме чотирьох із половиною футів сягала калюжа на стежці в садку; її він, судячи з усього, перестрибнув. Лаковані черевики обійшли калюжу збоку, а черевики з тупими передами перестрибнули. Як бачите, ніякої таємниці немає. Я просто застосовую в житті деякі свої правила спостереження та міркування, що їх обороняв у тому дописі. Що вас іще спантеличує?

— Нігті й трихінопольська сигара, — відповів я.

— Він писав на стіні вказівним пальцем, умочивши його в кров. Крізь лупу я роздивився, що він, зробивши це, трохи подряпав тиньк: цього не сталося б, якби ніготь було підстрижено. На підлозі я підібрав трохи попелу. Він був темний і шаруватий — такий попіл залишається тільки від трихінопольських сигар. Я навмисне вивчав попіл різних сортів тютюну — і навіть, до речі, написав про це розвідку. Можу похвалитися, що з першого погляду зумію визначити за попелом сорт сигари або тютюну. Знання отаких дрібниць відрізняє майстерного детектива від якого-небудь Ґреґсона чи Лестрейда.

— А червоне обличчя? — спитав я.

— Оце вже сміливіший здогад, хоча нема сумніву, що й тут я маю рацію. Але про це ви мене поки не питайте.

Я провів рукою по чолу.

— У мене паморочиться в голові, — зауважив я. — Що більше думаєш про цей злочин, то таємничішим він стає. Як могли ці двоє — якщо їх було двоє — потрапити до порожнього будинку? Куди подівся візник, що привіз їх? Яким чином один змусив іншого ковтнути отруту? Звідки взялася кров? Яку мету мав убивця — якщо він навіть не пограбував свою жертву? Як потрапила туди жіноча обручка? А найголовніше — навіщо цей другий, перш ніж зникнути, написав німецьке слово "Rache"? Правду кажучи, я й гадки не маю, як пов’язати між собою всі ці факти.

Мій приятель лагідно всміхнувся.

— Ви стисло й до ладу підсумували всі труднощі нашого становища, — мовив він. — Багато що досі незрозуміло, хоч я за головними фактами вже знайшов розв’язок. А щодо відкриття бідолахи Лестрейда, то це просто витівка вбивці, щоб спрямувати поліцію хибним слідом, підкинувши думку про соціалістів чи якесь таємне товариство. Писав це не німець. Літеру "А", як ви помітили, він намагався накреслити готичним шрифтом. А справжній німець завжди пише звичайним латинським шрифтом, тож ми сміливо можемо сказати, що писав це невдаха-імітатор, який надто переграв. Це звичайні хитрощі, щоб заплутати слідство. Більш нічого я не скажу вам, докторе. Адже ви знаєте, що фокусник, який пояснив хоч один свій фокус, одразу втрачає славу; коли я відкрию вам метод своєї роботи, ви дійдете висновку, що я — звичайнісінька посередність.

— Оце вже нізащо! — відповів я. — Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинів сягнуло меж точної науки.

Мій приятель аж зарум’янів з утіхи, почувши мої слова, мовлені серйозним, переконливим голосом. Я вже згадував, що він полюбляв хвалу своєму мистецтву не менш, ніж дівчина — хвалу своїй красі.

— Я розкажу вам іще дещо, — вів він далі. — Лаковані черевики й черевики з тупими передами приїхали в одному кебі і разом, по-дружньому, взявшись за руки, пішли до будинку. В кімнаті вони походжали туди-сюди — тобто лаковані черевики стояли, а ходили черевики з тупими передами. Я прочитав усе це в слідах на підлозі і ще прочитав, що чоловік, який походжав кімнатою, чимдалі більше й більше хвилювався. Він без упину щось говорив, поки не роздратував себе до краю. Отоді й сталася трагедія. Тепер я розповів вам усе, що знаю, а решта — самі здогади та припущення. Проте основу вони мають міцну. Але треба поспішати, бо я хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.

Отак ми розмовляли, поки наш кеб пробирався нескінченними брудними вуличками й похмурими провулками. У найбруднішому та найпохмурішому з них візник раптом зупинив коня.

— Ось вам Одлі-Корт, — промовив він, показавши на вузьку щілину між темними цегляними будинками. — Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлі-Корт був не дуже привабливим місцем. Темний прохід привів нас до чотирикутного, вистеленого плитняком двору, оточеного брудними хижками. Протовпившися крізь юрбу замурзаних дітлахів, пролізши під вірьовками з вицвілою білизною, ми нарешті дісталися будинку номер 46; двері його оздоблювала маленька мідяна дощечка з вирізьбленим на ній прізвищем "Ренс". Нам сказали, що констебль іще спить, і попросили зачекати в невеличкій вітальні.

Нарешті з’явивсь і він сам, невдоволений, що ми перервали його відпочинок.

— Я вже доповів про все в дільниці, — сказав він.

Холмс дістав з кишені півсоверен і замислено покрутив його в пальцях.

— Нам краще було б почути все з ваших власних уст, — пояснив він.

— Що ж, охоче розповім усе, що знаю, — мовив констебль, прикипівши очима до золотого кружальця.

— Просто розкажіть нам про все, що сталося.

Ренс сів на канапу, набиту кінським волосінням, і насупив брови, немовби силкуючись пригадати кожну дрібницю.

— Почну все спочатку, — сказав він. — Чергував я вночі, з десятої до шостої ранку. Об одинадцятій у "Білому олені" побилися, а так усе було гаразд. О першій задощило; я стрів Гаррі Мерчера, — того, що чергує біля Голланд-Ґроу, — ми постояли разом на розі Ґенрієт-стрит, побалакали, а потім, — десь так о другій чи трохи пізніше, — я надумав пройти Брикстон-Роуд, подивитися, чи все там до ладу. Там був страшенний бруд, і довкола — ані душі, хіба що зо два кеби проїхало. Іду собі та й думаю, що добре було б зараз гаряченького джину перехилити, аж бачу — у вікні того самого будинку світло блиснуло. Ну, я знаю, що оті два будинки на Лористон-Ґарденс стоять порожні, і все через те, що господар не хотів ринви чистити, хоча останній наймач помер там від тифу... Отож побачив я у вікні світло, сторопів та й запідозрив щось недобре. Підійшов я до дверей...

— Ви зупинились, а потім пішли назад до хвіртки, — перервав його мій приятель. — Чому ви повернулися?

Ренс підскочив на місці й здивовано вирячився на Шерлока Холмса.

— А таки правда, сер! — мовив він. — Хоча звідки вам це відомо, хіба Бог один знає. Бачте, підійшов я ото до дверей, а там так порожньо й тихо, що я подумав: візьму краще кого-небудь із собою. Я не боюся нікого, хто по землі ходить, а оті, що під землею... Я й подумав: може, це отой тифозний прийшов подивитись на ринви, що погубили його? Злякався я трохи, то й подався до хвіртки — гадав, може, Мерчерів ліхтар побачу, — але там уже нікого не було.

— І на вулиці нікого не було?

— Ані душі, сер, навіть собаки жодного не було. Тоді я врешті наважився, повернувся назад і відчинив двері. Там усе було тихо, тож я й подався до кімнати, де було світло. На каміні горіла свічка — червона, воскова, і я побачив...

— Так, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля трупа, потім пішли й відчинили двері до кухні, а тоді...

Джон Ренс ураз підхопився, злякано й підозріливо поглянувши на Холмса.

— Стривайте-но, а де ж ви тоді сховалися? — вигукнув він. — Щось ви надто вже багато знаєте!

Холмс засміявсь і кинув свою картку на стіл перед констеблем.

— Тільки не заарештовуйте мене як убивцю, — мовив він. — Я не вовк, а один із собак; містер Ґреґсон чи містер Лестрейд підтвердять це. Що ви зробили далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього й досі був спантеличений.

— Пішов назад до хвіртки й свиснув. Надбіг Мерчер, а з ним ще двоє.

— А на вулиці й тоді нікого не було?

— Можна сказати, що нікого.

— Тобто як?

Констеблеве обличчя розпливлося в посмішці.

— Бачив я п’яниць на своєму віку, — мовив він, — але щоб отак чоловік нажлуктився — ніколи ще не бачив. Стояв, п’янюга, прихилившись до муру, коли я виходив, і пісеньку якусь про Коломбіну чи щось там іще горлав. Ледве стояв — аж ноги роз’їжджалися.

— А що то був за чоловік? — спитав Шерлок Холмс.

Джона Ренса, мабуть, роздратувало це недоречне запитання.

— П’яний, як чіп, та й квит, — відповів він. — Якби ми не були зайняті, то одволокли б його до дільниці.

— А обличчя, одяг? Хіба ви не помітили? — нетерпляче розпитував Холмс.

— Як не помітити? Ми з Мерчером спробували поставити його на ноги. Довготелесий, червонопикий, підборіддя шарфом закутане...

— Годі! — вигукнув Холмс. — Куди він подівся?

— У нас було досить роботи й без нього, — ображено відказав полісмен. — Сам, мабуть, якось доплуганився додому.

— Як він був убраний?

— У коричневе пальто.

— А чи мав він у руці батіг?

— Батіг? Ні.

— Виходить, кинув його десь поблизу, — пробурмотів мій приятель. — Може, ви бачили або чули, як потім проїхав кеб?

— Ні.

— Ось ваш півсоверен, — мовив мій приятель, підводячись і беручи капелюх. — Боюся, Ренсе, що вас ніколи не підвищать у чині. Головою треба думати, а не носити її, як оздобу. Минулої ночі ви могли заробити сержантські нашивки. Людина, яку ви ставили на ноги, — це людина, що має ключ до цієї таємниці; саме її ми розшукуємо. Зараз нема чого про це розводитись, але повірте мені, що це так. Ходімо, докторе.

Зоставивши констебля в спантеличеному, понурому настрої, ми попрямували до кеба.

— Несосвітенний дурень! — гірко мовив Холмс, коли ми їхали додому. — Лише подумайте: проґавити таку рідкісну нагоду!

— І все-таки я досі нічого не розумію. Справді, прикмети цієї людини збігаються з вашим описом другого учасника таємниці. Але нащо йому було вертатися туди? Убивці так не чинять.

— Обручка, друже, обручка — ось чому він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його по-іншому, закинемо вудку з обручкою. Я зловлю його, докторе, — два проти одного, що зловлю. Я мушу подякувати вам за все. Якби не ви, я не поїхав би й проґавив те, що можна назвати найцікавішим етюдом: етюд у багряних тонах, авжеж? Чому б нам не скористатися говіркою митців? Убивство багряною ниткою проходить крізь безбарвне прядиво життя, і наш обов’язок — розплутати її, відокремити, витягти кожен дюйм. А тепер попоїмо й поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком. Що то за шопенівська п’єска, яку вона так мило грає? Тра-ля-ля, ліра-ліра-ля!

Глибше вмостившись на своєму місці, детектив-аматор виспівував, як жайвір, а я тим часом думав про те, яким різнобічним є людський розум.

5.