Етюди про звичаї - Сторінка 14

Отож судове ремесло анітрохи не прикрасило Попіно, якого природа нагородила досить-таки непривабливою зовнішністю. Він був незграбний і неоковирний. Грубі коліна, величезні ноги, широкі долоні аж ніяк не пасували до образу жерця правосуддя. Обличчя чимось нагадувало телячу морду, лагідну до безпорадності: безкровна шкіра, два тьмяні ока різного кольору, прямий, плескатий ніс, неопуклий лоб. Рідке, тоненьке волосся погано прикривало череп, обабіч якого недоладно стриміли великі, спотворені вуха. Тільки одна риса привабила б увагу фізіономіста: рот цього чоловіка свідчив про неземну добрість. Усі високі почуття у нього виражали губи – добродушні, товсті й випнуті, вкриті безліччю дрібнесеньких зморщок і завжди рухливі. Ці губи зразу привертали серце до цієї людини, вони свідчили про її ясний розум, проникливість, ангельську душу. І погано зрозумів би Попіно той, хто став би судити про нього тільки по його пласкому лобі, тьмяних очах та жалюгідному вигляду. Його життя відповідало обличчю, воно було сповнене подвижницької праці і вчинків, гідних святого праведника. Глибокі дослідження в галузі права принесли йому таку відомість, що після судових реформ Наполеона, проведених у 1806–1811 роках, його, за порадою Камбасереса, одним з перших призначили членом верховного імперського суду в Парижі. Попіно не був інтриганом. Досить було чийогось прохання, чийогось клопотання про вигідне місце, й міністр переводив Попіно на нижчу посаду, бо той ніколи не ходив кланятися ні великому канцлерові, ні голові верховного суду. З верховного суду його перевели в окружний суд, а там люди спритні й зухвалі поступово зіпхнули його на самий низ. Його призначили запасним суддею. Вигук загального обурення пролунав у судовій палаті: "Попіно – запасний суддя!" Така несправедливість вразила весь судейський світ: адвокатів, приставів – одне слово, всіх, за винятком самого Попіно, який і не думав скаржитися. Коли вщухло перше збудження, кожен вирішив, що все йде на краще в кращому із світів, яким, безперечно, слід вважати світ судового чиновництва. Попіно так і залишався запасним суддею, аж поки знаменитий охоронець печатки доби Реставрації почасти залагодив кричущу несправедливість, жертвою якої став цей скромний і мовчазний трудівник із ласки верховних суддів Імперії. Пропрацювавши дванадцять років запасним суддею, Попіно став слідчим окружного суду департаменту Сени і, поза всяким сумнівом, мав і померти на цій скромній посаді.

– Щоб ми краще зрозуміли сумну долю одного з найдостойніших представників судового відомства, необхідні деякі пояснення, що проллють світло на його життя та вдачу і покажуть, як крутяться деякі коліщатка грандіозного механізму, названого правосуддям. Три голови окружного суду департаменту Сени, що змінились один за одним, зарахували Попіно до "дрібної судової братії" – вираз, зміст якого не вимагає пояснень. Вони не зважили на те, що його труди свідчили про приховані в ньому високі здібності. Так ото шанувальники мистецтва, і знавці, й невігласи, – хто із заздрощів, хто з властивої критикам самовпевненості, хто під впливом забобону – незмінно замикають художника в рамки певної категорії: зараховують його до пейзажистів, портретистів, баталістів, маріністів або жанристів, сковують його обдарування, певно, вважаючи, що в кожної людини мозок зашкарублий і негнучкий; з тією ж таки упередженістю ставиться світ і до письменників, і до державних діячів, і до всіх, хто починає з якоїсь вузької спеціальності, перш ніж здобуде славу широкообдарованої натури. Щось подібне сталося і з Попіно – його діяльність обмежили дуже вузькими рамками.

Судді, адвокати, стряпчі – все те плем’я, що годується при суді – вбачають у кожному юридичному казусі дві грані: право і справедливість. Справедливість виходить із фактів, право – із застосування до фактів певних принципів. Людина може бути невинна з погляду справедливості, але винна перед законом, і суддя нічого не може тут вдіяти. Між сумлінням і вчинком пролягає безодня вирішальних обставин, які невідомі судді, а саме в них – виправдання або осудження вчинку. Суддя – не Бог, його обов’язок – припасувати вчинки до принципів, він виносить рішення по безлічі конкретних справ, застосовуючи одну усталену мірку. Якби суддя умів читати в душах людей і розгадувати спонукальні причини їхньої поведінки, перш ніж винести справедливий вирок, такий суддя був би великою людиною. Франція потребує близько шести тисяч суддів – жодне покоління не надасть до її послуг шести тисяч великих людей, а тим паче до послуг одного тільки судового відомства. На тлі паризьких звичаїв Попіно був суддею вмілим і справедливим; він вважав за необхідне опиратися не тільки на букву закону, а й на суть фактів і виступав проти поквапних і жорстоких вироків. Маючи природжений інстинкт справедливого судді, він проникав під подвійну оболонку брехні, що покривала справжню суть позову. Попіно був справжнім суддею, як Деплен – справжнім хірургом; він проникав углиб людської совісті, як знаменитий лікар у таємниці людського тіла. Життя і досвід навчили його, досліджуючи факти, вгадувати найпотаємніші спонуки. Він докопувався до самої суті справи, як Кюв’є докопувався до найдавніших шарів грунту. Подібно до того великого мислителя, Попіно нанизував висновок на висновок і відтворював минуле людської совісті, як Кюв’є відтворював будову викопної тварини. Часто він навіть прокидався вночі, коли в його мозку зринало те або те свідчення й осяйною ниткою спалахував здогад, що вів до істини. Обурюючись жорстокою несправедливістю, якою звичайно завершувалися сутички в суді, де все виступає проти людини порядної і все сприяє крутієві, він часто виносив рішення на користь справедливості, не боячись порушити норми права, а надто, коли йшлося про справи не досить ясні. Серед товаришів по службі він здобув славу людини не ділової, його всебічно обгрунтовані висновки затягували судочинство. Коли Попіно помітив, що слухають його неохоче, він почав формулювати свої думки дуже лаконічно. Тоді вирішили, що з обов’язками судді він не справляється, та завдяки своєму вмінню аналізувати, тверезо мислити і проникати в суть, володіє винятковими здібностями для виконання нелегких обов’язків слідчого. Отож більшу частину свого трудового життя Попіно прослужив слідчим. Хоча за складом свого розуму він справді неабияк підходив для цієї важкої діяльності й здобув славу чудового криміналіста, залюбленого у свою справу, добре серце завжди прирікало його на вагання, і совість та обов’язок роздирали його на клапті. Праця слідчого оплачується краще, ніж робота судді, проте вона мало кого приваблює – надто тяжкі її умови. Людина скромна, порядна й глибоко обізнана, не шанолюб і невтомний трудівник, Попіно не нарікав на долю: у жертву громадському благу він приніс і свої вподобання, і лагідне серце, й, поринаючи в хащі судового слідства, залишався водночас і суворим, і добрим. Нерідко, проводжаючи арештанта з кабінету допитів до в’язниці Сурісьєр, секретар суду передавав йому гроші на тютюн або теплу одіж – за дорученням самого слідчого. Попіно був і непідкупним слідчим, і милосердною людиною. Тому ніхто краще за нього не вмів домогтися зізнання, не вдаючись до звичних у судовому ділі хитрощів. До того ж він був напрочуд спостережливий. Цей добрий і простакуватий з вигляду чоловік, щиросердий і неуважний, розгадував виверти найлукавіших Кріспінів каторги, виводив на чисту воду найхитріших злодійок, приборкував найзапекліших злочинців. Деякі надзвичайні обставини загострили проникливість Попіно, але щоб зрозуміти їх, треба ознайомитися з його особистим життям, бо для суспільства він був тільки слідчим, а тим часом у ньому ховалася й інша людина – чудова й мало кому відома.

– Десь у 1816 році, за дванадцять років до початку нашої історії, під час страшного голоду, що збігся з перебуванням у Франції так званих "союзників", Попіно призначили головою Надзвичайної комісії з питань допомоги біднякам його кварталу – саме тоді, коли він збирався переселитися з помешкання на вулиці Фуар, бо воно не подобалося ні йому, ні дружині. Цей глибокий знавець права, досвідчений криміналіст, чиї блискучі здібності здавалися колегам прикрим відхиленням від норми, уже п’ять років мав справу з різними судовими випадками, не замислюючись про те, які причини їх породжували. Підіймаючись тепер на горища, знайомлячись із злиднями, спостерігаючи жорстоку нужду, яка неминуче штовхала бідняків на недозволені вчинки, тобто бачачи, як доводиться їм боротися зі скрутою, він перейнявся до них глибокою жалістю. І суддя став святим Вінцентом для цих великих дітей, для змучених трудівників. Не зразу відбулося це перетворення. Благодійність, як і порок, підкоряє собі людину поступово. Добрі вчинки спустошують гаманець праведника тільки з плином часу, як ото рулетка поглинає статок гравця. Попіно переходив від бідолахи до бідолахи, всім подавав милостиню, і коли десь через рік він зірвав усе ганчір’я, що, наче пов’язка, прикриває загноєну виразку суспільної несправедливості, він став провидінням свого кварталу. Він увійшов до добродійницького комітету і до товариства милосердя. Скрізь, де виникала потреба в безкоштовній суспільній діяльності, він брався за неї без гучних фраз, як той "добрий чоловік у короткому плащі", що годує вбогих на ринках та повсюди, де вони є. Попіно, на щастя, міг трудитися на ширшій ниві й у вищих сферах: він усе знав, усе бачив, він одвертав злочин, давав роботу безробітним, влаштовував у притулки старих і недужих, розподіляв свою допомогу між усіма, кому загрожувало лихо; він був порадником вдів і захисником сиріт, він позичав гроші дрібним торговцям. Ні в судовому відомстві, ні в місті не знали про цю таємну сторону життя Попіно. Така висока доброчесність не любить світла, її тримають у схові. А підопічні Попіно зранку до вечора працювали, вночі вони спали, наморені, мертвим сном, і їм було не до вихваляння свого добродійника; вони були невдячні, як ото діти, що ніколи не розплатяться з батьками, бо заборгували їм надто багато. Не завжди люди невдячні із своєї вини, та й хіба великодушне серце сіє добро заради того, щоб пожинати славослів’я й хизуватися своїм благородством? На другий рік свого таємного апостольського служіння Попіно перетворив колишній склад на нижньому поверсі свого будинку, куди світло проникало крізь три заґратовані вікна, на приймальню.