Ежені Гранде - Сторінка 13

Шарль, ковтнувши кави, вирішив, що вона не досить солодка, й почав шукати цукор, який Гранде вже прибрав зі столу.

– Що ви хочете, небоже? – запитав старий.

– Цукру.

– Долийте молока, – відповів хазяїн дому, – кава буде солодкою.

Ежені взяла блюдце з цукром і поставила його на стіл, спокійно дивлячись на батька. Парижанка, що слабкими руками підтримує шовкову драбину, допомагаючи коханцеві втекти, напевне виявляє не більше мужності, ніж виявила Ежені, знову поставивши цукор на стіл. Коханець віддячить парижанці, коли вона гордовито покаже йому свою гарну затерплу руку, кожна жилочка якої буде зрощена слізьми, вкрита поцілунками і вилікувана насолодою; а Шарлеві ніколи не судилося проникнути в таємницю глибокого хвилювання, яке охопило серце його кузини, враженої в цю мить поглядом старого бондаря.

– Ти чом не їси, жінко?

Бідна раба підійшла, з жалюгідним виглядом відрізала шматочок хліба і взяла грушу. Ежені відважно почастувала батька виноградом, кажучи:

– Покуштуй моїх запасів, тату. Кузене, ви не відмовитеся, правда? Я принесла ці гарні грона для вас.

– О, якщо їх не спинити, вони весь Сомюр розорять заради вас, небоже. Коли ви закінчите, ходімо зі мною до саду; те, що ви почуєте від мене, зовсім не солодке.

Ежені та її мати кинули на Шарля погляд, виразу якого юнак не міг зрозуміти.

– Що означають ці слова, дядечку? Після смерті моєї бідної матері…– на цих словах голос йому затремтів, – для мене вже немає іншого лиха…

– Любий племіннику, хто може знати, якою бідою Бог бажає нас випробувати? – озвалася тітка.

– Та-та-та-та, – передражнив Гранде. – Починаються дурниці. Мене аж жаль бере, небоже, коли подивлюся на ваші гарні білі руки.

І він показав свої, схожі на баранячі лопатки, руки, якими нагородила його природа.

– Ось руки, створені, щоб збирати гроші. Вас виховали так, що ви на ноги надіваєте ту шкіру, з якої роблять гаманці, в які ми ховаємо банкові білети. Погано, небоже, погано.

– Що ви хочете сказати, дядечку? Хай мене повісять, коли я розумію хоч слово.

– Ходімо, – сказав Гранде.

Скнара клацнув лезом складаного ножа, допив вино і розчинив двері.

– Кузене! Будьте мужні!

Голос дівчини зледенив Шарлеві душу, і він у смертельній тривозі пішов слідом за своїм грізним родичем. Ежені з матір’ю й Нанон перейшли до кухні, охоплені непереможним бажанням підгледіти за обома дійовими особами сцени, яка мала відбутися у вогкому садку, де дядько деякий час мовчки походжав з небожем.

Гранде не бентежила необхідність сповістити Шарля про батькову смерть, його співчуття викликало те, що юнак лишився без гроша, і він шукав слів, які зм’якшили б цю жорстоку істину. "Ви втратили батька", – цим нічого не було б сказано. Батьки вмирають раніше, ніж діти. Але: "Ви втратили все своє багатство", – у цих словах з’єднувалися всі земні нещастя. І старий утретє мовчки пройшовся по середній алеї, де пісок хрускотів під його ногами. У хвилини, коли в нашому житті відбуваються великі події, душа міцно прив’язується до тих місць, де ми пізнали радість чи горе. І Шарль з особливою увагою розглядав буксуси в цьому садочку, зблякле падаюче листя, нерівні стіни, химерно покручене гілля фруктових дерев – мальовничі подробиці, які мали навіки врізатися йому в пам’ять, злившися з цією урочистою годиною з допомогою особливої мнемотехніки, властивої стражданням.

– Яка спека, яка погода, – сказав Гранде, глибоко вдихаючи повітря.

– Так, дядечку… Але чому…

– Бачиш, небоже, – вів далі дядько, – у мене лихі новини для тебе. З твоїм батьком дуже зле…

– Так чому ж я тут? – скрикнув Шарль. – Нанон, – гукнув він, – поштових коней! Знайду ж я тут коляску? – додав він, повертаючись до дядька, який стояв нерухомо.

– Коні й коляска не допоможуть, – відповів Гранде, дивлячись на Шарля, який тепер мовчки стояв з нерухомим поглядом. – Так, бідний мій хлопче, ти вгадав. Він умер. Але це ще не все, діло серйозніше. Він застрелився…

– Батько?..

– Так. Але й це ще не все. Газети сповіщають про це так, наче мають на те право. Ось прочитай.

Гранде, який залишив у себе газету Крюшо, подав Шарлеві фатальну статтю; цієї миті бідолашний юнак, ще дитина, ще в тому віці, коли почуття проявляються безпосередньо, розридався.

"Ну, обійшлося! – подумав Гранде, – Його очі мене злякали. Він плаче – значить, врятований".

– Та це теж пусте, бідний мій небоже, – мовив Гранде, не знаючи, слухає його Шарль чи ні,– це нічого, ти втішишся, але…

– Ніколи! Ніколи! Батьку! Батьку!

– Він розорив тебе, ти лишився без грошей.

– Що мені з того? Де мій батько? Мій батько!

Жахливе ридання між цими стінами ще більше підсилювала луна. Три жінки, сповнені жалю, плакали; сльози так само заразливі, як і сміх. Шарль, не слухаючи дядька, вискочив у двір, розшукав сходи, піднявся у свою кімнату і кинувся поперек ліжка, ховаючи обличчя в ковдрах, щоб виплакатися подалі від родичів.

– Хай пройде перша злива, – мовив Гранде, повертаючись до зали, де Ежені з матір’ю швидко сіли на свої місця і, витерши сльози, працювали тремтячими руками. – Та цей хлопець нічого не вартий, він більше вболіває за небіжчиком, ніж за грішми.

Ежені здригнулася, почувши, що батько говорить так про найсвятіші страждання. З цієї хвилини вона почала судити свого батька. Шарлеве ридання, хоч і приглушене, весь день було чути в лункому будинку, і його глибокі стогони, що, здавалося, виходили з-під землі, поступово слабнучи, втихли тільки надвечір.

– Бідний хлопець! – зітхнула пані Гранде.

Фатальний вигук! Дядечко Гранде глянув на дружину, на Ежені, на цукорницю, згадав незвичайний сніданок, приготовлений для нещасного родича, і став посеред зали.

– От що! Сподіваюся, – почав він із звичним для нього спокоєм, – ви припините це марнотратство, пані Гранде. Я не на те даю вам гроші, щоб напихати цього гультяя.

– Мати тут ні при чому, – сказала Ежені.– Це я…

– З нагоди повноліття, чи як? – зауважив Гранде, уриваючи дочку. – Ти збираєшся мені перечити? Подумай, Ежені…

– Тату, не годилося б, щоб синові вашого брата бракувало у вас…

– Та-та-та-та! – промовив бондар в чотирьох тонах хроматичної гами. – То син мого брата, то мій небіж! Цей Шарль для нас ніщо, у нього ні гроша за душею; його батько зазнав банкрутства, і коли цей франт наплачеться досхочу, він забереться звідси геть; я не хочу, щоб він баламутив мій дім.

– А що це таке, зазнати банкрутства, тату? – спитала Ежені.

– Зазнати банкрутства, – відповів батько, – це означає вчинити найбезчесніше діло, яке може зганьбити людину.

– То, либонь, великий гріх, – сказала пані Гранде, – і на голову вашого брата впаде вічне прокляття.

– Ну, завела, – гримнув на неї чоловік, знизуючи плечима. – Стати банкрутом, Ежені,– розповідав він далі,– це вчинити крадіжку, яку закон, на жаль, бере під захист. Люди довірили свою власність Гійому Гранде, покладаючись на його добре ім’я і чесність, а він, забравши все, лишив їм тільки очі, щоб плакати. Грабіжник з великої дороги кращий за банкрута: грабіжник нападає на вас, ви принаймні можете захищатися, він ризикує головою, а цей… Словом, Шарля збезчещено.

Ці слова тягарем упали на серце бідної дівчини. Чиста душею, як чиста і ніжна квітка, що виросла в глибині лісу, вона не знала ні правил світу, ні його облудних міркувань, ні його софізмів; вона довірливо прийняла жорстоке пояснення банкрутства, яке дав їй батько, не пояснивши різниці між банкрутством ненавмисним і злісним.

– А ви, тату, ніяк не могли запобігти цьому лихові?

– Брат не радився зі мною; до того ж у нього було чотири мільйони боргу.

– А що таке мільйон, тату? – спитала Ежені простодушно, як дитина, котра вірить, що може швидко дістати бажане.

– Мільйон? – сказав Гранде. – Це мільйон монет по двадцять су, а щоб було п’ять франків, потрібно п’ять монет по двадцять су.

– Боже мій, Боже мій! – скрикнула Ежені. – Як же це дядько мав один чотири мільйони? Чи знайдеться ще така людина у Франції, в якої було б стільки мільйонів?

Гранде гладив підборіддя, усміхався, і гуля на його носі, здавалось, надималася.

– Але що ж станеться з кузеном Шарлем?

– Він поїде до Індії, де, згідно з волею свого батька, спробує розбагатіти.

– А гроші в нього є, щоб поїхати туди?

– Я заплачу за проїзд до… так, до Нанта.

Ежені кинулася батькові на шию.

– Ах, таточку, які ви добрі!

Вона так ніжно цілувала його, що навіть засоромила, Гранде трохи занепокоїло сумління.

– А багато часу потрібно, щоб зібрати мільйон? – спитала вона.

– Ще б пак! – сказав бондар. – Ти знаєш, що таке наполеондор, так от потрібно п’ятдесят тисяч наполеондорів, щоб мати мільйон.

– Мамо, ми замовимо для нього напутній молебень.

– Я теж подумала про це, – відповіла мати.

– Ну от! Вам аби тринькати гроші! – вигукнув Гранде. – Ви думаєте, в мене тут сотні тисяч?

У цю мить пролунав у мансарді глухий стогін, скорботніший, ніж раніше, і Ежені з матір’ю похололи від жаху.

– Нанон, піди нагору й глянь, щоб він не наклав на себе рук, – сказав Гранде. – Так от, – додав він, обертаючись до дружини й дочки, які зблідли від його слів, – облиште ви дурниці. Я йду. Треба уламати наших голландців, вони сьогодні від’їжджають… Потім зустрінуся з Крюшо і побалакаю з ним про все.

Він пішов. Коли двері за Гранде зачинились, Ежені з матір’ю полегшено зітхнули. До цього ранку дочка, буваючи з батьком, ніколи не почувала вимушеності; але за останні кілька годин у неї щохвилини мінялися і почуття, й думки.

– Мамо, скільки луїдорів коштує бочка вина?

– Батько продає за сто – сто п’ятдесят франків, іноді за двісті, так я чула.

– Якщо він виробляє тисячу чотириста бочок вина…

– Їй-богу, не знаю, дитино моя, скільки воно буде; батько ніколи не розмовляє зі мною про свої справи.

– Виходить, тато багатий.

– Можливо. Але пан Крюшо казав мені, що два роки тому батько купив Фруафон. Мабуть, йому тепер сутужно.

Нічого не зрозумівши у багатстві свого батька, Ежені перестала рахувати.

– Він мене і не помітив, голубчик! – сказала Нанон, повернувшись. – Простягся на ліжку, мов теля, і плаче, як Магдалина, благослови його, Господи. Він так горює, бідний красунчик!

– Ходімо ж мерщій, мамо, треба його втішити. А коли постукають, ми одразу спустимося.

Пані Гранде не мала сили встояти проти доччиного благання.