Фачіно Кане
- Оноре де Бальзак -Фачіно Кане
Оноре де Бальзак
Луїзі
як свідчення сердечної вдячності.
Я жив у той час на маленькій вулиці, якої ви, напевне, не знаєте, на вулиці Ледіг'єр: вона починається від вулиці Сент-Антуан напроти фонтану біля площі Бастілії й виходить на вулицю Серізе. Любов до науки закинула мене у мансарду, де я працював ночами, а дні проводив у Королівській бібліотеці, яка була поруч. Я жив скромно, провадив суто чернече життя, таке потрібне трудівникам. В добру погоду я дозволяв собі трохи прогулятися по бульварі Бурдон.
Лише єдина пристрасть могла відірвати мене від моїх звичних студій; та чи не була й вона пристрастю до знання? Я ходив спостерігати звичаї передмістя і його жителів та їх характери. Байдужий до своєї зовнішності, так само убого одягнений, як і робітники, я не притягав до себе їх настороженої уваги; я вливався в їхні гуртки і міг бачити, як вони укладають угоди, як сперечаються, повертаючись з роботи. Спостережливість стала у мене свого роду інтуїцією; не нехтуючи тілом людини, вона проникала в її душу; вірніше, вона в такій повноті схоплювала зовнішні деталі, що одразу могла заглибитися у внутрішній світ; вона давала мені можливість жити життям того, за ким я стежив, дозволяючи мені перевтілюватися, подібно до дервіша з "Тисячі й одної ночі", що прибирав тіло і душу тих людей, над якими він промовляв свої магічні слова.
Коли між одинадцятьма годинами й північчю я зустрічав робітника з дружиною, що поверталися разом з театру "Амбігю-Комік", я розважався тим, що йшов слідом за ними з бульвару Понт-о-Шу до бульвару Бомарше. Ці люди говорили спочатку про п'єсу, яку вони щойно дивилися, потім потроху переходили до своїх справ; мати тягла за руку дитину, незважаючи ні на її скарги, ні на прохання; подружжя лічило гроші, які вони мали одержати завтра і тут же розподіляли їх у двадцять різних способів. Далі йшли різні подробиці сімейного життя, скарги на дорожнечу картоплі, на довготривалу зиму й подорожчання палива; енергійні нагадування про те, скільки винні булочнику; нарешті, розпалювалась суперечка, сповнена злої гіркоти, і кожен виявляв в ній свій характер в мальовничих слівцях. Слухаючи цих людей, я глибоко входив у їхнє життя, я відчував їх лахміття на своїй спині, я крокував у їх дірявих черевиках; їх бажання, їх потреби переселялись в мою душу, або, краще мовити, моя душа поймала їхню душу. Це був сон наяву. Я обурювався разом з ними проти хазяїв майстерень, які мучили робітників, або проти безсовісних замовників, що примушували їх не раз повертатись додому без грошей. Зрікатися своїх звичок, напружувати всі душевні сили, щоб підмінити своє "я" чужим, бути здібним кожної хвилини відновити цю гру — така була моя розвага. Чому я завдячую цим даром? Чи це, може, ясновидіння? Чи це одна з тих властивостей, зловживання якими .приводить до божевілля?
Я ніколи не дошукувався причини цієї здібності, я володію і користуюсь нею. От і все.
Знайте тільки, що уже в той час я розклав на елементи ту різнорідну масу, яка іменується народом, я піддав її аналізові, щоб відзначити й оцінити її якості — добрі і погані, Я знав уже, скільки можливостей криється в передмісті, в цьому розсаднику революцій, де зростають герої, винахідники, вчені-самоуки, шахраї, лиходії, чесноти, пороки, і всі вони пригнічені злиднями, принижені убозтвом, одурманені пияцтвом, виснажені міцними напоями. Ви не можете уявити всіх тих подій, що залишилися невідомими, всіх тих забутих драм цього міста скорботи, всього, що в ньому трапляється жахливого й величного.
Уяві ніколи не збагнути того, що тут криється і чого ніхто не може розкрити,— треба спуститись надто низько, щоб побачити ці незрівнянні сцени життя — трагічні або комічні — ці шедеври, породжені випадком.
Не знаю, чого я так довго мовчав про історію, яку я вам зараз розповім; вона належить до тих цікавих оповідань, що залишаються у мішку, звідки пам'ять витягає їх довільно, як номери лотереї: я знаю чимало інших, таких же незвичайних і так само глибоко захованих, як і це, але, повірте, і до них дійде черга.
Одного дня моя нахожа служниця, жінка робітника, попросила мене вшанувати своєю присутністю весілля одної з її сестер. Щоб ви зрозуміли, яким могло бути це весілля, треба вам сказати, що я давав сорок су в місяць цій бідоласі, яка приходила кожного ранку оправляти мою постіль, чистити мій одяг і черевики, замітати і готувати для мене сніданок, решту часу вона крутила рукоятку якоїсь машини і за цю важку роботу заробляла десять су на день. Її чоловік, столяр-червонодеревець, заробляв чотири франки. Але вони мали троє дітей, і сім'ї ледве вистачало на хліб. Я ніколи не зустрічав людей з такою бездоганною чесністю, як у цього подружжя. Коли я переїхав на другий квартал, тітонька Вайян протягом п'яти років приходила поздоровляти мене з днем ангела і приносила мені букет квітів та апельсин,— вона, що ніколи не мала і десяти су заощадження. Злидні зблизили нас. Я ніколи не міг віддячити їй більш, як десятьма франками, та й ті мені часто доводилось позичати для цього випадку. Через те я пообіцяв піти на весілля; я сподівався зігрітися радістю цих бідних людей.
Бенкет і танці — все це відбувалось у виноторгівця на вулиці Шарантон, у великій кімнаті на другому поверсі, освітленій лампами з бляшаними, що відбивали світло, абажурами; кімната до половини була обклеєна брудними шпалерами, вздовж стін були поставлені дерев'яні ослони. В цій кімнаті панував дух старовинних народних гулянок: вісімдесят осіб у святковому вбранні, з квітами й стрічками, з розпашілими обличчями, танцювали так, наче наближався кінець світу. Молоді, на втіху всім, цілувалися під жартівливі вигуки "Так, так... Ще, ще!..", проте, більш пристойні, ніж сором'язливі погляди юних, добре вихованих дівчат. Всі ці люди не ховали свого грубого задоволення, в якому було щось заразливе.
Але до моєї історії не мають відношення ні обличчя присутніх на весіллі, ні саме весілля. Запам'ятайте тільки своєрідність картини. Добре уявіть собі жалюгідну крамничку, пофарбовану на червоне, вдихніть запах поганенького вина, прислухайтесь до радісних зойків, побудьте в цьому передмісті, серед робітників, стариків, нещасних жінок, яким радість була дарована на одну лише ніч!
Оркестр складався з трьох сліпих з "Притулку Трьохсот": один грав на скрипці, другий на кларнеті, а третій на флажолеті. Всі троє разом одержували сім франків за ніч. За таку плату вони, звичайно, не виконували Россіні або Бетховена, вони грали те, що хотіли і що могли; і — чудова делікатність! — ніхто їм в цьому не дорікав. Їх музика так грубо вражала барабанну перетинку, що, окинувши зором товариство, я угледів це тріо сліпих і, пізнавши їх по убранню, одразу настроївся поблажливо.
Артисти сиділи у віконній ніші; тому розгледіти їх обличчя можна було, тільки наблизившись; я зробив це не одразу, але коли я підійшов до них, то, сам не знаю чому, все раптом змінилось: і музика, і весілля зникли, моя цікавість була збуджена до краю, бо душа моя перейшла в тіло кларнетиста. У скрипаля і флажолетиста були звичайні, всім знайомі обличчя сліпих,— напружені, уважні, зосереджені. Але кларнетист належав до тих людей, чиє обличчя одразу привертає увагу художника й філософа.
Уявіть собі гіпсову маску Данте, освітлену червоним відблиском лампи і увінчану гривою сріблясто-білого волосся. Гіркий і скорботний вигляд цієї прекрасної голови посилювався ще сліпотою, бо мертві очі оживлювались думкою; з них струменів наче палючий вогонь, породжений бажанням, єдиним, негасимим, виразно відбитим на опуклому лобі, який перетинали зморшки, подібні до тріщин старого муру. Старик дув у свій інструмент, не звертаючи найменшої уваги ні на міру, ні на мелодію; його пальці машинально підіймались й опускались, рухаючи стерті клапани; він, висловлюючись мовою музикантів, безсоромно "брехав", чого не помічали ні танцюристи, ні обидва товариші мого італійця; бо я хотів, щоб він був італійцем, і він був ним. Щось величне і владне сполучалося у цьому старому Гомері, що таїв у собі свою Одіссею, засуджену на забуття. Це була велич така справжня, що вона торжествувала над його приниженням; це була владність така непохитна, що примушувала забути про його убозтво. Всі несамовиті пристрасті, що тягнуть людину так само до добра, як і до зла, з якої вони роблять злочинця або героя,— відбивались на цьому благородному вирізьбленому обличчі, синяво-смуглому, як у італійців, з навислими сивуватими бровами, що відкидали тінь на глибокі западини; і так само страшно було побачити в цих западинах вогонь думки,— як страшно зустріти розбійників із смолоскипами і кинджалами в руках біля входу в печеру. В цій клітці з людської плоті знемагав лев — лев, що його лють марно виснажилася в боротьбі з залізними ґратами. Полум'я відчаю згасло у попелі, лава захолола; але борозни, але руїни, але легкий димок свідчили про шалену силу вибуху, про спустошення, спричинені вогнем. Ці образи, викликані в мене виглядом сліпого кларнетиста, були настільки ж живі в моїй душі, наскільки мертві в його обличчі.
Після кожної кадрилі скрипаль і флажолетист, серйозно зацікавлені склянками й пляшками, вішали інструменти на ґудзики поруділих сюртуків і простягали руки до столика, де стояло вино та закуска, що містився тут же, в ніші вікна. Кожен раз вони підносили італійцю повну склянку, бо той сидів спиною до столика і не міг сам її взяти; кларнетист незмінно дякував їм дружнім кивком голови. Їх рухи мали ту точність, яка завжди дивує у сліпих з "Притулку Трьохсот" і яка примушує гадати, що вони зрячі. Я направився до них, щоб довідатись, про що вони говорять, але коли я наблизився, вони насторожилися, відчувши, що я не робітник, і замовчали.
— Звідки ви родом — ви, кларнетист?
— З Венеції,— відповів сліпий з легким італійським акцентом,
— Ви народились сліпим, чи осліпли через...
— Через хворобу,— жваво підхопив він,— і це проклята "темна вода"...
— Венеція — чудове місто, я завжди мріяв побувати там. Обличчя старого оживилось, всі зморшки заворушились, він був глибоко схвильований.
— Коли б я поїхав з вами, ви не змарнували б часу,— сказав він.
— Не говоріть з ним про Венецію,— сказав скрипаль,— бо наш дож1 заведе свою волинку; до того ж його світлість вже прикінчила дві пляшки.