Фачіно Кане - Сторінка 2

Ну, швидше! За діло, батько Кане,— сказав флажолетист.

Всі троє заграли, але поки вони виконували чотири частини кадрилі, венеціанець весь час немов відчував мою присутність; він вгадував, що викликав у мені надзвичайну цікавість. Його обличчя позбавилося виразу холодного смутку; якась надія оживила його риси, майнула, немов голубе полум'я, в його зморшках; він усміхнувся і витер лоб, свій грізний і відважний лоб; словом, він повеселів, як людина, що сіла на свого коника.

— Скільки вам років? — спитав я його.

— Вісімдесят два.

— Давно ви осліпли?

— Майже п'ятдесят років тому,— відповів старий, і тон його голосу говорив про те, що уболіває він не тільки за втратою зору, але й за втратою якоїсь великої могутності.

— Чому вони вас називають дожем? — запитав я.

— Ет, це жарт. Я венеційський патрицій, і тому міг бути дожем.

— Як же вас звуть?

— Тут,— сказав він,— батько Кане. Моє ім'я ніяк не могли інакше записати в акти громадянського стану; але італійською воно звучить так: Марко Фачіно Кане, князь Варезький2

— Як! славетний кондотьєр Фачіно Кане, чиї завоювання дістались герцогам Міланським,— ваш предок?

— E vero*,— сказав він.— В той час син Кане, щоб його не забили Вісконті, втік у Венецію і там був записаний у Золоту книгу. Але нема тепер вже ні древнього роду Кане, ні Золотої книги.

* Це правда (італ.)

І він зробив страшний жест, що свідчив про згаслий патріотизм і про відразу до людської суєти.

— Але якщо ви були сенатором Венеції, ви повинні бути багатим. Як ви втратили ваші багатства?

Почувши це запитання, він справді трагічним порухом підняв до мене обличчя, наче хотів подивитися на мене, і відповів:

— В нещастях...

Він вже не думав пити: схиливши голову, він жестом відмовився від склянки вина, що йому протягнув в той момент старий флажолетист. Всі ці дрібниці лише підхльоснули мою цікавість.

Поки троє сліпих, немов шарманки, вигравали кадриль, я вдивлявся в старого венеціанського патриція, повний почуттів, які сушать двадцятирічних юнаків. Я бачив Венецію і Адріатику, я бачив її в руїнах на цьому зруйнованому стражданням обличчі. Я прогулювався по цьому місту, такому милому для серця його жителів, я йшов від Ріальто до Великого Каналу, від набережної Скіавоні до Лідо; я повертався до Собору, такого своєрідно величного, я захоплювався вікнами Золотого Палацу, кожне з яких мало відмінні орнаменти; я споглядав старовинні палаци, пишно оздоблені мармуром,— словом, всі дива старовини, які особливо привабливі для вченого тим, що він розцвічує їх на свій смак і не паскудить свої мрії картиною дійсності. Я намагався відтворити життя цього нащадка найзнаменитішого кондотьєра, шукаючи сліди його нещасть і причини того глибокого фізичного і морального падіння, яке надавали особливої краси іскрам величі й благородства, що спалахнули в цю мить. Напевно, наші думки були спільні, бо сліпота, на мою думку, не дозволяючи розпорошувати увагу на зовнішні речі, тим самим сприяє швидкості інтелектуальних зв'язків.

Доказ нашого взаємного розуміння не дав довго чекати на себе. Фачіно Кане перестав грати, встав, підійшов до мене і сказав: "Ходімо". Мене наче вдарило електричним струмом. Я подав йому руку, і ми вийшли.

Коли ми опинилися на вулиці, він звернувся до мене:

— Хочете супроводжувати мене до Венеції, відвезти мене туди? Чи здатні ви повірити мені? Ви будете багатші за десять найбагатших банкірських домів Амстердама і Лондона, багатші за Ротшільдів, ви будете володіти багатством "Тисячі й одної ночі".

Я подумав, що ця людина божевільна, але в голосі його була владність, якій я скорився. Я покірливо йшов за ним, і він повів мене до ровів Бастілії, упевнено, ніби мав очі. Він сів на камінь, вибравши відлюдне місце, де потім збудували міст, що з'єднує канал Сен-Мартен з Сеною. Я в свою чергу сів на другий камінь, обличчям до старого, чиє сиве волосся блищало при світлі місяця, як срібні нитки. Тиша, ледве порушувана тривожним рокотом бульварів, що доходив до нас, і ясність ночі надавали цій сцені якоїсь особливої таємничості.

— Ви говорите про мільйони юнакові і гадаєте, що він побоїться перетерпіти тисячі знегод, щоб заволодіти цими мільйонами? Чи не глузуєте ви з мене?

— Хай я помру без сповіді,— гаряче сказав він,— коли в моїй розповіді буде хоч слово неправди. Мені теж було двадцять років, як вам тепер, я був багатий, гарний, знатний і почав я з найбільшого з безумств — з кохання. Я кохав так, як тепер уже не уміють кохати, кохав до такої міри, що, траплялось, ховався в скриню і чекав, ризикуючи бути заколотим кинджалом і не дістати за це нічого, крім обіцянки поцілунку. Померти за неї здавалось мені справжнім життям. В 1760 році я покохав одну з Вендраміні, вісімнадцятирічну жінку, одружену з якимось Сагредо, багатим сенатором, людиною років тридцяти, що до нестями був закоханий у свою дружину. Ми з нею були невинні, як двоє херувимів, коли sposo* застав нас за розмовою про наше кохання; у мене не було зброї, він був озброєний, але потерпів невдачу; я кинувся до нього і задушив його своїми руками, звернувши йому шию, як курчаті. Я хотів утекти разом з Б'янкою, вона відмовилась їхати зі мною. Отакі жінки! Я поїхав сам; був засуджений, моє майно було конфісковане на користь моїх спадкоємців; але я забрав свої діаманти, п'ять згорнутих картин Тіціана і все своє золото. Я поїхав у Мілан, де мене не турбували: державу зовсім не цікавила моя справа.

* Чоловік у шлюбі (італ.)

— Маленьке зауваження перед тим, як продовжувати далі,— сказав він, помовчавши.— Не знаю, впливають фантазії жінки, чи ні на її дитя, під час вагітності, або зачаття — у всякому разі достовірно відомо, що моя мати мала справжню пристрасть до золота, коли виношувала мене. У мене непереборна пристрасть до золота, якась манія, і задовольняти її так необхідно для мого життя, що в яких би обставинах я не був, я завжди маю при собі золото. Я постійно доторкуюсь до нього рукою. Замолоду я завжди носив коштовні золоті речі і мав при собі дві-три сотні дукатів.

При цих словах він витяг з кишені два дукати і показав мені їх.

— Я чую золото. Хоч я і сліпий, але зупиняюсь перед крамницями ювелірів. Ця пристрасть згубила мене: щоб грати на золото, я став картярем. Я не був шахраєм, мене обманювали, я розорився. Коли я втратив своє багатство, мене охопило шалене бажання знову побачити Б'янку; я потай повернувся до Венеції, розшукав її; півроку я був щасливий, вона ховала мене, годувала. Зачарований, я гадав, що так буде до кінця життя. Любові Б'янки домагався проведітор3; він здогадався про суперника,— в Італії їх відчувають; він вислідив нас, застав у ліжку. Негідник! Судіть, яка запальна була наша боротьба: я не вбив його, лише тяжко поранив. Ця пригода розбила моє щастя. З того дня я не бачив Б'янки. У мене було багато втіх,— я жив при дворі Людовіка XV серед найуславленіших жінок, але в жодній я не знайшов гідностей, звабливості, любові дорогої моєї венеціанки. Проведітор був зі своїми людьми, він їх покликав, будинок був оточений, захоплений ними; я захищався, я хотів умерти на очах у Б'янки, яка допомагала мені розрахуватися з проведітором. Колись ця жінка не хотіла втекти зі мною, але після шести місяців щастя вона хотіла умерти тою ж смертю, що й я, і дістала кілька ран. На мене накинули великий плащ, скрутили, перенесли в гондолу і перевезли у в'язницю Колодязів. Мені було двадцять два роки, я так міцно стискав уламок шпаги, що треба було б одрубати мені руку, щоб заволодіти ним. Завдяки дивному випадкові, вірніше підштовхуваний думкою про безпеку, я сховав в кутку цей кусок сталі, немовби міг ним скористатися. Мене лікували. Рани мої не були смертельні. В двадцять два роки одужують від чого завгодно. Мені повинні були відрубати голову, я вдав хворого, щоб виграти час. Мені здавалось, що моя камера знаходиться поруч каналу. У мене склався план втечі: продовбати стіну і переплисти через канал, навіть з ризиком потонути.

Моя надія спиралась ось на які міркування.

Кожного разу, коли тюремник приносив мені їжу, я читав на стінах написи: "Бік палацу", "Бік каналу", "Бік підземелля",— і я нарешті зрозумів, що це — справжній план, призначення якого мене мало цікавило, але він пояснював тодішній стан будівництва палацу дожів, що ще не був закінчений.

З винахідливістю, яку породжує у людини жага волі, я, обмацуючи кінчиками пальців поверхню якогось каменя, розібрав арабський напис, автор якого попереджав своїх наступників, що він вийняв два камені з останнього шару фундаменту і прорив підземний хід в одинадцять футів довжиною. Щоб продовжити його роботу, треба було розсипати по земляній підлозі в'язниці уламки каменя і вапна, яких набралося б від риття вглиб. Коли б навіть в'язнична сторожа та інквізиція не були певні міцності своєї будови, яка вимагала лише зовнішнього догляду, то саме розташування "Колодязів", куди доводилось спускатися кількома східцями, дозволяло поступово підіймати рівень земляної підлоги так, що варта цього не помічала. Це неймовірна праця не принесла користі тому, хто її почав, бо недовершеність справи свідчила про смерть невідомого. Щоб його самовіддана праця не пропала марно, треба було, щоб якийсь з наступних в'язнів знав арабську мову; а я вивчав східні мови у вірменському монастирі. Напис на тильній стороні каменя розповідав про долю цього нещасного, що став жертвою своїх величезних багатств, яких зажадала Венеція і якими вона заволоділа. Мені потрібний був цілий місяць, щоб досягти мети. Під час роботи і в ті короткі моменти, коли втома знесилювала мене, я чув брязкіт золота, я бачив золото перед собою, мене засліплював блиск діамантів... О, почекайте.

Одної ночі моя притуплена шпага наткнулась на колоду. Я нагострив кінець і почав свердлити дірку в дереві. Щоб мати змогу працювати, я звивався на животі, як змія, я роздягався догола і рив на взірець крота, простягнувши руки вперед, впираючись в камінь. За два дні до того, як я мав з'явитися перед моїми суддями, я вирішив зробити останнє зусилля; я просвердлив дерево, і моя шпага більш не зустріла перепон.

Уявіть собі мій подив, коли я припав оком до отвору! Я був за дерев'яною обшивкою підземелля і при слабкому світлі, що лилося звідти, розглядів купи золота.