Фауст - Сторінка 10
- Йоганн Вольфганг Гете -
Державна рада чекає на цісаря. Сурми. Увіходить цісар[55] із пишним почтом, сідає на трон, праворуч астролог.
Цісар
Зібралися, панове-радо?
Я всіх вас тут вітаю радо!
І мій мудрець сюди з'явись…
А де ж це дурень залишивсь?
Юнкер
Він за тобою ззаду плівся,
На сходах якось повалився;
Кудись однесли товстуна,
Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.
Другий юнкер
Натомість зразу — й де він взявся? —
До нас другий якийсь пробрався
Препишно вбраний баламут;
Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!
До входу кинувся, до варти,
А ті схрестили алебарди…
Та вже той смілий блазень тут!
Мефістофель
(навколішках перед троном)
Що всі не люблять — і вітають?
Що всі зовуть — і геть женуть?
Що всі раз по раз захищають?
Що всі і лають, і кленуть?
Кого ти не повинен звати?
Кого всяк радо спом'яне?
Що вдерлося в твої палати,
І що само себе жене?
Цісар
Покинь свої химерні речі,
Вони тут зовсім не до речі!
То справа ось оцих панів,
Ти б краще їм клубок розплів.
Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич, —
Зміни його і стань зі мною побіч.
Мефістофель стає ліворуч од трону.
Гомін у юрбі
Блазень новий… Біда ізнов…
А звідки він?.. Як увійшов?..
Який бридкий!.. А де ж старий?..
Той був гладкий… А цей худий…
Цісар
Вітаю вас, кохані друзі,
Що зблизька й здалека зібрались!
Навколо мене в вірнім крузі
Під щасною зорею ви з'єднались.
Але скажіть, чому, коли
Від нас турботи відлягли,
Коли над все були б ми раді
Потішитись на маскараді, —
Чому нам мучитись на раді?
Ви кажете, не випада інак…
Ну що ж? Як так, нехай і так!
Канцлер
Скажи, яка найвища з всіх чеснот,
Що сяєвом царське чоло вінчає,
Що володар завжди являти має?
То справедливість! Всього, що народ
Бажає, любить, вимагає, просить,
Усього того в цісаря задосить.
Та що з того, що в нім є серця доброта,
І мудрість розуму, й правиці щедрота,
Коли неправда навкруги панує,
Лихеє лихо тут і там лютує?
Поглянь відціль, де твій пишає трон,
На весь свій край — страшний побачиш сон!
Біда біду в тім біднім царстві плодить,
Несправедливість всюди верховодить
І беззаконство стало за закон.
Той краде вівці, той дружину,
Той свічники й хрести з церков,
І злодіям немає впину —
Те споживуть і крадуть знов…
Ідуть до суду потерпілі,
Де сяє в мантії суддя, —
І там злочинці знахабнілі
Законом крутять без пуття;
Співвинуватці їм поможуть
(Скрізь має силу брат чи сват!)
І всю вину на того зложать,
Хто Богу душу винуват.
Весь світ у прірву западеться,
Коли сумління в нас мовчить;
Хіба ж чуття тут розів'ється,
Що справедливості навчить?
Перед хабарником підлесним
Усякий голову схилив;
Суддя ж, що покарать не вмів,
Уже не може бути чесним.
Я фарби згущую? Так ні ж!
Картина в нас іще чорніш.
Пауза.
Тут пильні заходи потрібні,
Бо серед тої ворохібні
Й клейноди цісарські впадуть.
Воєначальник
Тепер ніде нема спокою:
Всі тнуться, б'ються до убою,
Команди й вухом не ведуть;
А міщанин за кріпким муром
І рицар в замку, як в гнізді,
Сидять, мовчать в чеканні хмурім,
Нас залишаючи в біді.
Бунтують наймані солдати,
Що плату несповна дали;
Якби ми їм були не винуваті,
Вони вже б досі всі втекли.
Попробуй їм чогось не дати —
Яриться осяче кубло;
Вони нас мають захищати,
А лиш плюндрують наголо.
Скрізь хазяйнують, все гайнують,
Півцарства зруйнували вже…
Хоч десь-не-десь ще королі панують,
Та їм якось до того байдуже.
Підскарбій
Що до союзників звертаться?
Від них субсидій не діждаться,
І наші труби без води…
А ще ж — хто ласкою твоєю
Заволодів тепер землею?
Скрізь пан новий, куди ти не піди;
Всяк хоче жити незалежно,
Всяк силу он яку забрав;
Нароздавали ми тих прав необережно,
Що аж самі лишилися без прав…
А щодо партій, як не звуться,
На них надія теж мала,
Бо вже без дії зостаються
Й огуда їхня, і хвала,
Принишкли гвельфи й гібеліни,[56]
їх потомила боротьба;
Що їм до іншого руїни?
Усяк лише про себе дба.
До злота двері всі заперто;
Усяк собі згрібає вперто,
А ми біднієм з кожним днем.
Підчаший
Мені теж трудно з ділом зладить;
Щодня ми хочем заощадить —
Щодня все більше видаєм.
До столу треба все настачить,
Кухар нужди ні в чім не бачить:
І сарни, й свині, і бички,
І кури, й гуси, і качки…
Уся та натуральна подать
Порядно з наших дібр надходить,
А от вина недостає…
Колись в льоху бочок-бочок, бувало,
Із винами найкращими стояло,
Тепер його все мало й мало,
А наше панство п'є та й п'є.
Вже й ратуша льохи відкрила,
Та що ті кухви та барила?
На них питців як хмара б'є!
А я все мушу рахувати;
Од мене всі чекають плати;
Лихвар же буде втричі драти
За те, що нині в борг дає…
Б'ємо ми невгодовані ще свині,
Спимо ми на заставленій перині,
їмо ми ніби з'їдений обід…
Цісар
(помовчавши, до Мефістофеля)
І в тебе, блазню, мабуть, є сім бід?
Мефістофель
Ні одної! Я в захваті дивлюся
На блиск двора й напасті не боюся.
Твоя ж бо влада сильна і міцна,
І армія всім ворогам страшна;
А добра воля, й мисль, до дії скора,
І труд повсюдний — то твоя підпора.
Тут місця для побоювань нема;
Таких зірок не перекриє тьма!
Гомін у юрбі
Паливода… Зна, що почім…
А бреше як… Добро таким…
Я знаю вже… Куди він гне…
Проекти нам… Складать почне…
Мефістофель
Скрізь є в чімсь брак,
хоч світ кругом хороший;
Та що кому, а вам бракує грошей.
Хоч долі й не валяються вони,
Та мудрий все дістане й з глибини.
У надрах гір, в підмур'ях під домами
Є золото в монетах і шматками;
А хто його добуде з тих темниць?
Природа й дух, людини творча міць.
Канцлер
Природа й дух противні християнам,
За них горіть невірам окаянним
Доводиться недарма на кострах.
Природа — гріх, а дух — нечиста сила,
Що сумніви потворні породила
Благочестивому на страх.
У нас є інші дві підпори,
Що проти злої непокори
Завжди за цісаря стоять;
Це — духовенство та лицарство,
Що їх уміє вдячне царство
Маєтностями дарувать.
Простолюдці, до лиха звичні,
Буває, опором стають:
То чаклуни все єретичні
Село і місто нам псують.
Ти, певно, з ними накладаєш,
Як блазень, блазнів поважаєш,
Зухвалі жартики пускаєш,
Щоб їх сюди якось втягнуть.
Мефістофель
Що ви учений муж, я пізнаю нараз!
Чого не мацнете — далеко те од вас,
Чого не візьмете — того нема зовсім,
Чого не злічите — числа немає в тім,
Чого не зважите — не важить та вага,
Чого не виб'єте — не варто ні шага.
Цісар
Знов пащекує без угаву блазень…
Навіщо ця великопісна казань?
Обридли вже мені оті "чого";
В нас золота нема — дістань його!
Мефістофель
Знайду я те, що кожен з вас шука;
Це річ легка і воднораз важка.
Скарби самі нам не дадуться в руки,
Доводиться удатися на штуки,
Зміркуйте лиш: в страшну ту давнину,
Як орди скрізь проносили війну,
То люди всі, лякаючись навали,
Своє добро по тайниках ховали,
За римлян теж таке завжди велось,
Та й дотепер, можливо, дотяглось.
І все те у землі лежить, мов на схороні,
І, як сама земля, належить теж короні.
Підскарбій
Хоч дурень він, а добре зміркував;
Так, це одне із цісаревих прав.
Канцлер
То біс сильце із золота вам ставить,
Щоб пагубу незміряну направить.
Підчаший
Аби він дав потрібний нам запас,
То хай вина впаде уже й на нас.
Воєначальник
Розумний дурень, зна, що обіцяти:
Аби де взять — не гребують солдати.
Мефістофель
Не думайте, що я вас одурив;
Спитайте мудреця без зайвих слів.
Він астролог, часу ходу пильнує,
Хай скаже тут, що небо нам віщує.
Гомін у юрбі
Два шахраї… Один то грець…
Край трону дурень… І мудрець…
Та сама пісня… знана всім…
Той шепче щось… А той за ним…
Астролог
(говорить те, що йому підшіптує Мефістофель)
Над нами Сонце щиро золоте;
Меркурій-вісник нагороди жде;
Венера, нам зичлива кожну мить,
І рано й вечір любо всім зорить;
Цнотливий Місяць химерує знов;
Марс хоч не прийде, то стенає кров;
Юпітер сяє всіх світил ясніш;
Сатурн великий, хоч заледве вздриш.
Він як метал і небагато варт,
А на вазі заважить не на жарт.
Як Сонце з Місяцем зійдуться враз,
То срібло й золото — щасливий час!
А інше все прийде само тоді —
Двірці, сади, красуні молоді,
І все це дасть один великий муж,
Він зробить те, що з нас ніхто недуж.
Цісар
Це все я чую удвійні,
Але ж не віриться мені.
Гомін у юрбі
Що він плете?.. Це щось не те…
Це чортівня… Одна бридня…
Чували вже… Чекали вже…
Ізнов обман… Пуска туман…
Мефістофель
Стоять, бурмочуть щось там знишка
І ніби віри нам не ймуть;
Тому згадалась чорна кішка,
Той дума папороть добуть,
Той хоче якось змудрувати,
А той на чари наріка,
А й їм часом лоскоче в п'яти,
Хода стає чомусь хитка…
То, знайте, дія невмируща
Природи таємничих сил
Струмує, мов вода живуща
З глибин найглибших, як з могил.
Коли занило в тебе тіло
І пояс раптом засвербів, —
Бери лопату, рийся сміло
І докопаєшся скарбів.
Гомін у юрбі
У мене ниє тіло все…
А мною трясця мов трясе…
У мене поперек свербить…
Мені за спиною знобить…
Це все недурно, так і знай,
Що тут скарбів хоч одбавляй.
Цісар
Словами годі вже блудити!
Ні, нас на місце те веди ти,
Вкажи, де скарб копать, скоріш![57]
Своєю власною рукою
Займусь роботою такою;
А брешеш — то таке укою,
Що в пекло зразу полетиш!
Мефістофель
Без тебе можу полетіти.
Та трудно все й перелічити,
Що де сховалось, нічиє.
Буває, в полі бідний ратай
Виорює в горщечку скарб багатий;
Перш думає, що в нім селітра є,
А згодом бачить, радістю пойнятий,
Що золото там щире виграє!..
А скільки є незнаних склепів,
Підвалів, хідників, вертепів,
Куди знаючий хід проб'є!
Там, в глибині, в підземнім світі,
Мовчанням темрявим повиті,
Скарби блискочуть коштовиті:
Полумиски і тарілки
Стоять уряд, із злота литі,
А поруч — чаші і чарки
Жахтять в черленім самоцвіті,
І тут же прастаре вино:
Клепки потліли вже давно,
Та держить бочку камінь винний;
Шляхетні трунки старовинні,
Як і коштовності оті,
Укриті темрявою ночі,
Чекають на часи урочі;
Із чого вдень ми кпить охочі,
Чарує чаром в темноті.
Цісар
Що темнота! Пуття у ній немає.
Що ціну має — хай на сонці сяє!
Хто шахрая впізнає уночі?
Який же кіт у темряві не сірий?
Ні, вдень, при всіх ти скарб чудесний вирий,
Давай сюди чаровані ключі.
Мефістофель
Ні, сам візьмися до лопати,
І збагатишся ти стократ,
З землі зумівши накопати
Черідку золотих телят.
Тоді любенько, без ваги
Оздобиш ти себе й свою подругу;
її красу й твою потугу
Підвищать ті клейноди дорогі.
Цісар
Скоріш! Скоріш! Та доки ж одкладати?!
Астролог
(як вище)
Бажанням, царю, треба міру дати;
Ти перше нам веселе свято справ:
Не слід хапаться враз за десять справ.
Подіймо зверху, щоб тоді спідсподу
Дістать певніше гідну нагороду.
Як хочеш благ, то будь благим в душі,
Як хочеш втіх — то кров буйну втиши,
Як прагнеш вин — до виноток берися,
Як ждеш чудес — то вірою вкріпися.
Цісар
Повеселімся ж лихові на злість,
Бо скоро зайде в нас великий піст.
А поки що нехай буяє шал —
Ми справимо бундючний карнавал.
Сурми.
Цісар
Зібралися, панове-радо?
Я всіх вас тут вітаю радо!
І мій мудрець сюди з'явись…
А де ж це дурень залишивсь?
Юнкер
Він за тобою ззаду плівся,
На сходах якось повалився;
Кудись однесли товстуна,
Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.
Другий юнкер
Натомість зразу — й де він взявся? —
До нас другий якийсь пробрався
Препишно вбраний баламут;
Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!
До входу кинувся, до варти,
А ті схрестили алебарди…
Та вже той смілий блазень тут!
Мефістофель
(навколішках перед троном)
Що всі не люблять — і вітають?
Що всі зовуть — і геть женуть?
Що всі раз по раз захищають?
Що всі і лають, і кленуть?
Кого ти не повинен звати?
Кого всяк радо спом'яне?
Що вдерлося в твої палати,
І що само себе жене?
Цісар
Покинь свої химерні речі,
Вони тут зовсім не до речі!
То справа ось оцих панів,
Ти б краще їм клубок розплів.
Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич, —
Зміни його і стань зі мною побіч.
Мефістофель стає ліворуч од трону.
Гомін у юрбі
Блазень новий… Біда ізнов…
А звідки він?.. Як увійшов?..
Який бридкий!.. А де ж старий?..
Той був гладкий… А цей худий…
Цісар
Вітаю вас, кохані друзі,
Що зблизька й здалека зібрались!
Навколо мене в вірнім крузі
Під щасною зорею ви з'єднались.
Але скажіть, чому, коли
Від нас турботи відлягли,
Коли над все були б ми раді
Потішитись на маскараді, —
Чому нам мучитись на раді?
Ви кажете, не випада інак…
Ну що ж? Як так, нехай і так!
Канцлер
Скажи, яка найвища з всіх чеснот,
Що сяєвом царське чоло вінчає,
Що володар завжди являти має?
То справедливість! Всього, що народ
Бажає, любить, вимагає, просить,
Усього того в цісаря задосить.
Та що з того, що в нім є серця доброта,
І мудрість розуму, й правиці щедрота,
Коли неправда навкруги панує,
Лихеє лихо тут і там лютує?
Поглянь відціль, де твій пишає трон,
На весь свій край — страшний побачиш сон!
Біда біду в тім біднім царстві плодить,
Несправедливість всюди верховодить
І беззаконство стало за закон.
Той краде вівці, той дружину,
Той свічники й хрести з церков,
І злодіям немає впину —
Те споживуть і крадуть знов…
Ідуть до суду потерпілі,
Де сяє в мантії суддя, —
І там злочинці знахабнілі
Законом крутять без пуття;
Співвинуватці їм поможуть
(Скрізь має силу брат чи сват!)
І всю вину на того зложать,
Хто Богу душу винуват.
Весь світ у прірву западеться,
Коли сумління в нас мовчить;
Хіба ж чуття тут розів'ється,
Що справедливості навчить?
Перед хабарником підлесним
Усякий голову схилив;
Суддя ж, що покарать не вмів,
Уже не може бути чесним.
Я фарби згущую? Так ні ж!
Картина в нас іще чорніш.
Пауза.
Тут пильні заходи потрібні,
Бо серед тої ворохібні
Й клейноди цісарські впадуть.
Воєначальник
Тепер ніде нема спокою:
Всі тнуться, б'ються до убою,
Команди й вухом не ведуть;
А міщанин за кріпким муром
І рицар в замку, як в гнізді,
Сидять, мовчать в чеканні хмурім,
Нас залишаючи в біді.
Бунтують наймані солдати,
Що плату несповна дали;
Якби ми їм були не винуваті,
Вони вже б досі всі втекли.
Попробуй їм чогось не дати —
Яриться осяче кубло;
Вони нас мають захищати,
А лиш плюндрують наголо.
Скрізь хазяйнують, все гайнують,
Півцарства зруйнували вже…
Хоч десь-не-десь ще королі панують,
Та їм якось до того байдуже.
Підскарбій
Що до союзників звертаться?
Від них субсидій не діждаться,
І наші труби без води…
А ще ж — хто ласкою твоєю
Заволодів тепер землею?
Скрізь пан новий, куди ти не піди;
Всяк хоче жити незалежно,
Всяк силу он яку забрав;
Нароздавали ми тих прав необережно,
Що аж самі лишилися без прав…
А щодо партій, як не звуться,
На них надія теж мала,
Бо вже без дії зостаються
Й огуда їхня, і хвала,
Принишкли гвельфи й гібеліни,[56]
їх потомила боротьба;
Що їм до іншого руїни?
Усяк лише про себе дба.
До злота двері всі заперто;
Усяк собі згрібає вперто,
А ми біднієм з кожним днем.
Підчаший
Мені теж трудно з ділом зладить;
Щодня ми хочем заощадить —
Щодня все більше видаєм.
До столу треба все настачить,
Кухар нужди ні в чім не бачить:
І сарни, й свині, і бички,
І кури, й гуси, і качки…
Уся та натуральна подать
Порядно з наших дібр надходить,
А от вина недостає…
Колись в льоху бочок-бочок, бувало,
Із винами найкращими стояло,
Тепер його все мало й мало,
А наше панство п'є та й п'є.
Вже й ратуша льохи відкрила,
Та що ті кухви та барила?
На них питців як хмара б'є!
А я все мушу рахувати;
Од мене всі чекають плати;
Лихвар же буде втричі драти
За те, що нині в борг дає…
Б'ємо ми невгодовані ще свині,
Спимо ми на заставленій перині,
їмо ми ніби з'їдений обід…
Цісар
(помовчавши, до Мефістофеля)
І в тебе, блазню, мабуть, є сім бід?
Мефістофель
Ні одної! Я в захваті дивлюся
На блиск двора й напасті не боюся.
Твоя ж бо влада сильна і міцна,
І армія всім ворогам страшна;
А добра воля, й мисль, до дії скора,
І труд повсюдний — то твоя підпора.
Тут місця для побоювань нема;
Таких зірок не перекриє тьма!
Гомін у юрбі
Паливода… Зна, що почім…
А бреше як… Добро таким…
Я знаю вже… Куди він гне…
Проекти нам… Складать почне…
Мефістофель
Скрізь є в чімсь брак,
хоч світ кругом хороший;
Та що кому, а вам бракує грошей.
Хоч долі й не валяються вони,
Та мудрий все дістане й з глибини.
У надрах гір, в підмур'ях під домами
Є золото в монетах і шматками;
А хто його добуде з тих темниць?
Природа й дух, людини творча міць.
Канцлер
Природа й дух противні християнам,
За них горіть невірам окаянним
Доводиться недарма на кострах.
Природа — гріх, а дух — нечиста сила,
Що сумніви потворні породила
Благочестивому на страх.
У нас є інші дві підпори,
Що проти злої непокори
Завжди за цісаря стоять;
Це — духовенство та лицарство,
Що їх уміє вдячне царство
Маєтностями дарувать.
Простолюдці, до лиха звичні,
Буває, опором стають:
То чаклуни все єретичні
Село і місто нам псують.
Ти, певно, з ними накладаєш,
Як блазень, блазнів поважаєш,
Зухвалі жартики пускаєш,
Щоб їх сюди якось втягнуть.
Мефістофель
Що ви учений муж, я пізнаю нараз!
Чого не мацнете — далеко те од вас,
Чого не візьмете — того нема зовсім,
Чого не злічите — числа немає в тім,
Чого не зважите — не важить та вага,
Чого не виб'єте — не варто ні шага.
Цісар
Знов пащекує без угаву блазень…
Навіщо ця великопісна казань?
Обридли вже мені оті "чого";
В нас золота нема — дістань його!
Мефістофель
Знайду я те, що кожен з вас шука;
Це річ легка і воднораз важка.
Скарби самі нам не дадуться в руки,
Доводиться удатися на штуки,
Зміркуйте лиш: в страшну ту давнину,
Як орди скрізь проносили війну,
То люди всі, лякаючись навали,
Своє добро по тайниках ховали,
За римлян теж таке завжди велось,
Та й дотепер, можливо, дотяглось.
І все те у землі лежить, мов на схороні,
І, як сама земля, належить теж короні.
Підскарбій
Хоч дурень він, а добре зміркував;
Так, це одне із цісаревих прав.
Канцлер
То біс сильце із золота вам ставить,
Щоб пагубу незміряну направить.
Підчаший
Аби він дав потрібний нам запас,
То хай вина впаде уже й на нас.
Воєначальник
Розумний дурень, зна, що обіцяти:
Аби де взять — не гребують солдати.
Мефістофель
Не думайте, що я вас одурив;
Спитайте мудреця без зайвих слів.
Він астролог, часу ходу пильнує,
Хай скаже тут, що небо нам віщує.
Гомін у юрбі
Два шахраї… Один то грець…
Край трону дурень… І мудрець…
Та сама пісня… знана всім…
Той шепче щось… А той за ним…
Астролог
(говорить те, що йому підшіптує Мефістофель)
Над нами Сонце щиро золоте;
Меркурій-вісник нагороди жде;
Венера, нам зичлива кожну мить,
І рано й вечір любо всім зорить;
Цнотливий Місяць химерує знов;
Марс хоч не прийде, то стенає кров;
Юпітер сяє всіх світил ясніш;
Сатурн великий, хоч заледве вздриш.
Він як метал і небагато варт,
А на вазі заважить не на жарт.
Як Сонце з Місяцем зійдуться враз,
То срібло й золото — щасливий час!
А інше все прийде само тоді —
Двірці, сади, красуні молоді,
І все це дасть один великий муж,
Він зробить те, що з нас ніхто недуж.
Цісар
Це все я чую удвійні,
Але ж не віриться мені.
Гомін у юрбі
Що він плете?.. Це щось не те…
Це чортівня… Одна бридня…
Чували вже… Чекали вже…
Ізнов обман… Пуска туман…
Мефістофель
Стоять, бурмочуть щось там знишка
І ніби віри нам не ймуть;
Тому згадалась чорна кішка,
Той дума папороть добуть,
Той хоче якось змудрувати,
А той на чари наріка,
А й їм часом лоскоче в п'яти,
Хода стає чомусь хитка…
То, знайте, дія невмируща
Природи таємничих сил
Струмує, мов вода живуща
З глибин найглибших, як з могил.
Коли занило в тебе тіло
І пояс раптом засвербів, —
Бери лопату, рийся сміло
І докопаєшся скарбів.
Гомін у юрбі
У мене ниє тіло все…
А мною трясця мов трясе…
У мене поперек свербить…
Мені за спиною знобить…
Це все недурно, так і знай,
Що тут скарбів хоч одбавляй.
Цісар
Словами годі вже блудити!
Ні, нас на місце те веди ти,
Вкажи, де скарб копать, скоріш![57]
Своєю власною рукою
Займусь роботою такою;
А брешеш — то таке укою,
Що в пекло зразу полетиш!
Мефістофель
Без тебе можу полетіти.
Та трудно все й перелічити,
Що де сховалось, нічиє.
Буває, в полі бідний ратай
Виорює в горщечку скарб багатий;
Перш думає, що в нім селітра є,
А згодом бачить, радістю пойнятий,
Що золото там щире виграє!..
А скільки є незнаних склепів,
Підвалів, хідників, вертепів,
Куди знаючий хід проб'є!
Там, в глибині, в підземнім світі,
Мовчанням темрявим повиті,
Скарби блискочуть коштовиті:
Полумиски і тарілки
Стоять уряд, із злота литі,
А поруч — чаші і чарки
Жахтять в черленім самоцвіті,
І тут же прастаре вино:
Клепки потліли вже давно,
Та держить бочку камінь винний;
Шляхетні трунки старовинні,
Як і коштовності оті,
Укриті темрявою ночі,
Чекають на часи урочі;
Із чого вдень ми кпить охочі,
Чарує чаром в темноті.
Цісар
Що темнота! Пуття у ній немає.
Що ціну має — хай на сонці сяє!
Хто шахрая впізнає уночі?
Який же кіт у темряві не сірий?
Ні, вдень, при всіх ти скарб чудесний вирий,
Давай сюди чаровані ключі.
Мефістофель
Ні, сам візьмися до лопати,
І збагатишся ти стократ,
З землі зумівши накопати
Черідку золотих телят.
Тоді любенько, без ваги
Оздобиш ти себе й свою подругу;
її красу й твою потугу
Підвищать ті клейноди дорогі.
Цісар
Скоріш! Скоріш! Та доки ж одкладати?!
Астролог
(як вище)
Бажанням, царю, треба міру дати;
Ти перше нам веселе свято справ:
Не слід хапаться враз за десять справ.
Подіймо зверху, щоб тоді спідсподу
Дістать певніше гідну нагороду.
Як хочеш благ, то будь благим в душі,
Як хочеш втіх — то кров буйну втиши,
Як прагнеш вин — до виноток берися,
Як ждеш чудес — то вірою вкріпися.
Цісар
Повеселімся ж лихові на злість,
Бо скоро зайде в нас великий піст.
А поки що нехай буяє шал —
Ми справимо бундючний карнавал.
Сурми.