Фаворит - Сторінка 24

Лежачи з напіврозплющеними очима, я марив, ніби пливу під яскравим сонцем по морю і мої болючі кістки й розколота голова хитаються на повільних хвилях. Я домалював цю картину чайками, білими хмарками й малечею, що бавиться на мілині. Все це дуже заспокоювало, поки не рухався.

Під вечір задзвонило в голові, і час від часу я поринав у примарний сон. Здавалося, всі мої кінцівки одриваються під жахливою вагою, і я прокидався, мокрий від ляку, й починав ворушити пальцями на руках і ногах, щоб заспокоїтись, що все на місці. Щойно вони торкалися простирадла й серце мені одпускало, як я знову летів у прірву. Напади жаху і якогось нестямного сну межувалися між собою, і я вже не знав, де дійсність, а де марево.

Ця жахлива ніч так вимучила мене, що, коли вранці доктор Мітчем зайшов до палати, я став благати його, щоб він переконався, чи руки й ноги мої таки справді існують. Не кажучи й слова, він підняв ковдру й одну по одній показав мені ноги. Руки я випростав самостійно, глянув на них, склав пальці на животі й заспокоївся. I треба ж бути ідіотом — так перелякатися!

— Вам нічого боятися,— заспокоював доктор Мітчем.— Така нервозність цілком звичайна для того, хто довго був непритомний. Клянусь, що у вас немає жодних небезпечних ушкоджень. Всередині все гаразд, і не довелося різати. Тижнів за три ви будете як новенький. Хіба що... зостанеться невеличкий шрам на обличчі. Довелося заштопати під лівим оком.

Оскільки я не був помітним красенем, це мене мало турбувало. Я подякував йому за турботи, і він укрив мене ковдрою. Його суворе обличчя лукаво засвітилося.

— Ще вчора ви заявляли, що збираєтесь устати сьогодні, чи не так?

— Та годі вам! — огризнувся я. — Все одно завтра встану.

Проте лише в четвер я зробив перший крок, а виписався в суботу, почуваючи себе слабіше, аніж хотілося, хоч настрій у мене був непоганий. Батько, що вже збирався відлітати в понеділок, заїхав і одвіз мене до Сцілли.

Вона й Поллі тільки похитали головами, коли я виповз із "ягуара" й почав обережно здиратися східцями. Зате Генрі обдарував мене швидким розуміючим поглядом, уздрівши моє чорно-жовте обличчя й довжелезний рубець, що червонів навскіс щоки.

— Прибулець з космосу! — вигукнув він.

— Краще б провітрив собі голову,— огризнувсь я, і Генрі радо зареготав.

О сьомій, коли дітей відіслали спати, подзвонила Кет, Сцілла й батечко полізли в льох по вино, щоб залишити мене самого.

— Ну як? — поспитала Кет.

— Зашили й заштопали,— відказав я.— Дякую вам за квіти й за лист.

— Квіти — це турбота дядечка Джорджа. Я натякнула, що це скидатиметься на похорон, і він мало не луснув зо сміху — так йому сподобалось. Хоч мені було не до сміху, коли подзвонила місіс Девідсон і сказала, що вам три чисниці до смерті.

— Дурниці,— одповів я.— Сцілла трохи перебільшила. А щодо квітів, то дякую, чия б там не була турбота.

— Мабуть, слід було послати лілеї, а не тюльпани.

— Наступного разу пришлете лілеї,— засміявся я, милуючись її голосом.

— Боже! Та невже буде ще наступний раз?

— Тепер уже неодмінно,— запевнив я.

— Ну, тоді я надішлю постійне замовлення в крамницю.

— Я люблю вас, Кет.

— Мушу признатися,— щасливо відказала вона,— приємно, коли тобі таке говорять.

— А хто ще вам казав? Коли? —запитав я, сподіваючись на гірше.

— Ну,— повагалась вона,— хоча б Ден.

— О!

— Не треба ревнувати. Він такий сумний. Зразу стає похмурим і вергає блискавиці, щойно чує ваше ім'я. Ви обоє ще зовсім хлоп'ята.

— Атож, люба. Коли ж побачимось?

Ми домовились зустрітися в Лондоні, і, перш ніж вона поклала трубку, я повторив, що кохаю її. Раптом у трубці щось зашкряботіло й почулося хихикання. Стримуване, але одверте й нахабне.

Я знав, що Кет уже відійшла від апарата, але сказав:

— Пождіть хвилинку, люба... я хочу вам дещо прочитати... Ось тільки знайду.

Я обережно вийшов і прокрався сходами нагору, до спальні Сцілли.

Усі троє злочинців стояли, збившись біля паралельного телефону; Генрі тримав трубку біля вуха, Поллі тулилась до нього, а Уїльям дивився на них, витріщивши очі, Всі були в халатиках і піжамках.

— А що це ви тут робите? — вигукнув я.

— Ой леле! — кинув Генрі трубку на постіль, ніби вона його обпекла.

— Аллане! — мовила Поллі, густо зашарівшись.

— I давно підслуховуєте?

— Правду кажучи, так,— призналась мала.

— Генрі завжди підслуховує,— гордо озвався Уїльям.

— Помовч! — визвірився той.

— Ви просто негідники.

— Але то ж Генрі,— образився Уїльям.— Він завжди так чинить. Все перевіряє, це ж добре? Отож і підслуховує, еге ж, Генрі?

— Помовч, бо буде погано!— вже сердився той.

— Значить, усіх перевіряє...— мовив я, нахмуривши брови.

Генрі дивився спідлоба, нітрохи не каючись.

Я підійшов до них, але проповідь про недоторканість чужих таємниць чомусь вилетіла з голови. Натомість сяйнула здогадка...

— Генрі, як давно ти підслуховуєш? Він насторожився.

— Давненько.

— Місяць? Тиждень? Кілька днів?

— Вічність,— зауважила Поллі, бачачи, що я вже не серджусь.

— Ти коли-небудь післуховував розмови тата? —запитав я.

— Так,— кивнув він.

Я замовк, роздивляючись цього кмітливого хлопчика, Йому було ще тільки вісім, і я розумів, що коли він знатиме відповіді на всі ті питання, які я збирався йому поставити, то це стане жахом усього його життя.

— Татко ніколи не розмовляв з кимось, що має хрипкий голос?—Я прохрипів: "Хто біля телефону? Майор Девідсон?"

— Чув! — вигукнув Генрі.

— Коли це було?—запитав я, ледве стримуючи хвилювання. Адже то могла бути саме та розмова, що її Білл вважав просто жартом і на яку не зважив навіть Піт.

— Це була остання таткова розмова,— діловито пояснив Генрі.

— А ти не пам'ятаєш, що він хрипів? — лагідно допитувавсь я.

— Це відбувалося за два дні до того, як татко розбився. Ми саме йшли спати, як оце зараз. Задзеленчав телефон, я підкрався й почав підслуховувати. Той хрипко питає: "Ви будете скакати в суботу на Адміралі, майоре Девідсон?" Татко відповів, що так...— Генрі зажмурився, намагаючись зосередитись. — Тоді чоловік ось таким голосом повелів: "Ви не повинні виграти на Адміралі, майоре Девідсон".— Хлопчик імітував його хрипотіння.— Татко зареготав, а той і каже: "Я сплачу вам п'ятсот фунтів, якщо пообіцяєте не виграти". А татко йому: "Ідіть ви під три чорти!" Я мало не засміявся, адже він завжди забороняв мені так висловлюватися. Тоді хрипун заявив, що не хоче, аби татко виграв, і що Адмірал упаде, коли не покориться. А татко йому: "Ви просто божевільний!"— і поклав трубку, а я хутенько шаснув до своєї кімнати, бо вийшли б непереливки, якби татко мене застукав.

— Ти щось казав потім батькові?

— Ні. Не міг же я признатись, що підслуховую.

— Авжеж,— мовив я, стримуючи усмішку.

Потім побачив, як очі Генрі розширилися, коли він збагнув, що все це означає.

— Виходить, то був не жарт! — здивувався він.

— Ні, зовсім не жарт.

— Але ж той тип не міг усе влаштувати так, щоб Адмірал упав? Не міг?! Адже так?—Генрі відчайдушно хотів почути заперечення. Очі блискотіли, він розумів, що чув голос саме того негідника, який убив його батька. I хоч він мусив знати про фатальний дріт, я подумав, що зараз не слід цього казати.

— Правду мовлячи, не знаю. Не думаю,— збрехав я. Та очі Генрі дивилися кудись крізь мене, ніби він бачив щось жахливе.

— Що трапилось? — озвалася Поллі.— Чому Генрі так хвилюється? Хтось казав таткові, що не хоче, аби він виграв. Але чого ж так рюмсати?

— А він завжди все так добре пам'ятає? — спитав я її.— Адже це було місяць тому.

— Ну, не завжди,— відказала мала.— Зате він ніколи не бреше.

Я знав, що це так. Генрі не вмів брехати. Він уперто сказав:

— Я не розумію, як він зумів це підстроїти?

Я принаймні радів, що допитливий хлопець діловито шукав пояснення, а не впадав у відчай. Може, я не завдав йому нового болю своїм відкриттям.

— Лягай спати і не суши собі голови,— мовив я, подаючи руку. Він стиснув її і довго не відпускав. Я одвів його до спальні.

13

Вранці, коли я ще вдягався, унизу, біля вхідних дверей подзвонили, і Джоан прибігла сказати, що мене питає інспектор Лодж.

— Скажи йому, що зараз спущуся.— Я ледве зміг натягнути сорочку на забинтовані плечі, знеможено застебнув гудзики, а напнути краватку вже не було сил.

Бинти тисли груди, голова розколювалась, а шкіру пекло од подряпин і синців, Я спав погано і був у кепському настрої. Три таблетки аспірину замість сніданку нітрохи не зарадили.

Зоставалось натягти шкарпетки. Я спробував зробити це вільною рукою, але виявив, що дістати можна, тільки зігнувшись, а в мене це ніяк не виходило. Шкарпетки я пошпурив геть, бо вдаватися по допомогу до батька не дозволяла впертість.

Споглядання в дзеркалі розпухлого, жовтого й неголеного обличчя не поліпшило настрою. Зауваження Генрі щодо прибульця із космосу було не далеке від істини. Я так і хотів пошкребти сверблячий рубець, щоб мати бодай миттєве полегшення.

Потім пройшовся електробритвою по найгустіших "заростях", пригладив сяк-так щіткою волосся та пхнув босі ноги в пантофлі. Одну руку вдалося запхати в рукав, а на другу просто накинув куртку й непевно зачовгав сходами.

Обличчя Лоджа, коли побачив мене, було таке хоч малюй.

— Якщо ви смієтеся з мене, то я скручу вам в'язи. Наступного ж тижня,— заявив я.

— Я не сміюся,— мовив Лодж, ледве стримуючи себе, від чого ніздрі аж ходором ходили.

— Тут нема нічого смішного,— з притиском кинув я.

— Звичайно.

Я глянув на нього спідлоба.

Батечко, який сидів у глибокому кріслі біля вогню, глянув на мене поверх газети.

— Мені здається, тобі не завадив би добрячий ковток бренді.

— Ще ж тільки пів на одинадцяту,— різко одказав я.

— Нещасні випадки трапляються будь-якої пори,—відповів батько,— а тут ніби підходяща ситуація.

Він відчинив дверцята буфета, де Сцілла тримала напої, налив мені третину фужера коньяку й долив содової. Я заперечив, що як на ранок це надто міцне, та батько рішуче простягнув фужер.

— Вихили й замовкни.

Я сердито сьорбнув. Коньяк був пекучий і міцний, він обпалив мені горло. Другий ковток процідив крізь зуби, звело ясна, та, коли проковтнув, відчув, як тепло розливається по голодному шлунку.

— Ти снідав? — запитав батько.

— Ні.

Я відпив ще ковток. Напій дурманив швидко, знімаючи поганий настрій, і за якусь хвилину-другу я підбадьорився.