Ферма - Сторінка 18

Та, як виявилось, то парував непросохлий рушник на перилах, розносячи у повітрі терпкий дух мокрого волосся Пеггі.

Моя мати й дружина розмовляли — розмовляли від пів на дев'яту до десятої години, і хоч розмова їхня, де шквал суперечки тут же стихав безпричинно, як тільки котрась із них виходила з кімнати і поверталась, несучи склянку вина, чи джину з тоніком, чи пригорщу солоних кренделиків; де задушливі тунелі нещирості обривалися раптом, виводячи в долину мало не ідилічних спогадів, що знов непомітно вужчала і вужчала,— хоч розмова ця у певному розумінні була апогеєм і мето'ю нашого сюди приїзду, я не дуже-то й прислухався до неї. Весь час, поки вони розмовляли — мати пів-лежачи на дивані, бруднім від собачої шерсті, Пеггі — вихиляючись з крісла, звідкіля свого часу глаголив мій дід,— я сидів поміж них на синім садовім стільці і читав свого Вудхауза. Вряди-годи до мене звертались — волали навіть:

— Що, по-твоєму, Джо, твого батька пошили в дурні? Звідки вона це взяла, як не від тебе?

— Але ж, Джо,— ти мені сам казав, що тебе до вісімнадцяти років не пускали на побачення!

— Джо, це правда, що Джоан тобі зраджувала, чи це, так би мовити, образне мислення?

— Джо, заступися за мене! Як ти зараз змовчиш — значить, ти мені брехав!

— Вона завжди така високомовна, Джо, чи це лиш моя особа її в істерику вганяє?

Ловлячись час від часу на ці відчайдушні гачки, що боляче впинались у мозок і витягували з мене кілька то миротворчих, то самооборонних, то роздратованих слів, я, разом із компанією несосвітенних диваків, що гарцювали по чомусь зеленому в мене на колінах, плив півсвідомо в безбережних каламутних водах, де борсались дві розпачливо безпорадні душі, розминаючись, шукали одна одну і знов розминались; все глибше і глибше поринали їхні голоси у потемки цих чужих одна одній душ, в погоні за тим, що, як мені уявлялось, було тільки тінню мого батька й мене самого. Пеггі вважала — і думка ця тепер, коли вже думки і слова не знали стриму, переросла з підозри у пряме звинувачення, у чітко сформульований вирок минулому, доступному їй лише з моїх рук,— що мати моя недооцінювала й занапастила свого чоловіка, не відповідала йому як "жінка", що нав'-язала йому свою ферму, котра, по суті, й була її єдиною любов'ю, і тим самим й у власному, рідному синові деформувала чуття його чоловічого "я". Ледь прислухаючись до її слів, я думав про батька з його упертим матеріалізмом, з його смішливою добротою — для нього самопожертва була тим, чим для інших чоловіків є сластолюбство,— і я мимоволі відмежовувався від її голосу, настільки різко дисгармонував він із невимовною простотою того, як усе було насправді. Мати, в свою чергу, вела наступ власною контрсистемою неймовірних тверджень, центром якої, був я — єдина її дитина, безвісний обранець долі, поет, що його обманом викрали в ідеально безкорисливої, безвольної дружини і ввергли у непрощенний гріх перелюбства й у вічне прокляття за те, що лишив своїх дітей безбатченками. "Глянь йому в вічі!" — крикнула раптом мати, і я підвів обличчя, даючи змогу обом знайти у нім те, що кожній хотілося знайти.

Можливо, й праві були обидві. Будь-яке хибне уявлення — це вже якась сукупність даних, істинних хоча б тим, що вони існують принаймні в одній голові. Істина — як навчила мене моя робота — не є чимсь непорушним, гірською вершиною, що ближчає з кожним новим формулюванням, як, підйом за підйомом, штурмують гору задубілі від стужі альпіністи. Швидше можна сказати, що істина безперестанку формується із викристалізованих ілюзій. У Нью-Йорку я співпрацюю з людьми, чиї помилкові твердження за якийсь рік часу стають загальноприйнятими, як новий фасон взуття.

Я налякався і перестав слухати їх обох. У процесі отакого руйнівного вторгнення в минуле могло виявитись, що я ніколи не знав свого батька насправді і перебуваю в цілковитому невіданні щодо себе самого. Розмова їхня уявлялась мені як зіткнення двох сліпих сил, однак від материної незрячості віяло теплом, а Пеггі в своїй темноті була холодна, непроникна, якась металева. Звичайно, їй як дружині доведеться розділяти зі мною тягар опікунства над моєю матір'ю, пристосовуватись до рамок її норовливого характеру. І дим її сигарет висів у кімнаті, як виклик.

Щеня перебралося з дивана на постілку перед каміном, яка раніше лежала у ванній, а звідти, занепокоєне близькістю вогню, що потріскував біля самих вух, подибало до кухні, під стіл. Останні поліна вже догоряли. Я знову пішов у підвал, де все ще трудився в поті чола дух мого батька, і повернувся з повним оберемком дров. Вогонь знову воскрес, і я подумав, що, мабуть, його жагучим очам Пеггі, гордовито застигла в своєму кріслі, бачиться, як незрушна у профілі дама на гральній карті. У тон муркотливому дощу за вікнами мати бубоніла:

— Джо мене добряче непокоїв. Отими своїми нападами жорстокості. Комах він не мучив, але любив над іграшками знущатися. Не раз ми чули, як він у себе в кімнаті говорить до них, допити влаштовує. Батько казав — це вплив воєнної пропаганди. Може, й так. Але я думала, це швидше від того, що він взагалі дуже вразливий, чутливий до болю, тому його й чужий біль притягував. Ми, як тільки перебрались на ферму, подарували йому цуценя, Мітці. Він так дрочив бідолашну Мітці, що та від нього у дренажну трубу ховалась, ген біля курника. Але Мітці росла й одного дня вже не змогла повернутись, щоб вилізти звідти. Джо примчав просто до мене, на ньому лиця не було — пам'ятаю, як ще собі подумала: "Не знати, що його чекає в житті, та гірше, як зараз, йому вже, певно, ніколи не буде". Він пробував був голими руками під ту трубу підкопуватись! Але вийшло так, що, поки ми добігли туди, Мітці сама догадалася, що їй треба задки вибиратися. Собаки, вони ж винятково тямущі створіння. Кінь до такого нізащо б не додумався. Були, я чула, випадки, коли коні живцем згоріли, стоячи задом до відкритих дверей. А якось, ще малою, я в Олтоні на базарі бачила, як кінь задушився на бігу, тягнучи бричку, що в неї дишель зламався. Хай там як, але в цілій тій історії з Мітці мені одне не подобалось — що Джо, хоч який був їй вдячний, що сама врятувалась, а все ж коли-не-коли опускався до того, що тягнув її туди, до тієї труби,і вдавав, ніби знов хоче в діру її пхнути. Як на мене, це було не по-людськи.

Для Пеггі материн голос зливався поволі з шумом дощу; у мить, як вони сумістились, Пеггі клюнула носом раз, вдруге і — заснула. Та за хвилину підвелась на рівні ноги, переповнена гідністю, і заявила:

— Прошу пробачення. Думаю, мені пора спати.

— Слушна думка, Пеггі,— сказала мати.— Дуже приємно було поговорити з тобою, хоч я не певна, чи мені вдалося пояснити усе до кінця.

— Це, по-моєму, нікому не вдається,— відказала Пеггі. Хвилина дрімоти лишила на її обличчі дивний відбиток, наче маску. Вона повернулась, обдарувала мене кривою посмішкою і вийшла, позбавивши мене будь-якої нагоди вийти з нею разом.

Коли кроки нагорі затихли у ванній кімнаті, мати сказала:

— Ти не вважаєш, що зробив помилку?

— Помилку? В чім?

— В тім, що розвівся з Джоан і одружився з Пеггі. Мені потепліло на серці: вона назвала мою дружину на

ім'я — так само просто і точнісінько тим самим тоном, яким вимовила "Джоан". Мовби йшлося про двох її дочок.

— Так, так і ще раз так.

— Що — "так"? — перепитала вона, винувато всміхаючись, що ми не можемо порозумітися відразу.

— Так, я дав маху.

Брови у неї знялися догори — можливо, тому, що я перефразував її питання. Слова її мов уривались з іншої нитки думок.

— Діти?

— Навіть без огляду на дітей. З Джоан я не був особливо щасливий, але при ній все йшло, як мало йти, просто і ясно. Цим розлученням я сам собі життя вивихнув.

— І не тільки собі.

— Годі прожити, не зачепивши чужих життів.

— Оце і я так собі сказала, коли ферму купила.

— Я знав, що роблю помилку — знав ще до того, як уже пізно було що-небудь міняти.— Голос у мене звучав якось надсадно і квапливо — наче й не мій зовсім, хоч і виходив з моїх уст.— Але все це зайшло так далеко, що я затявся — по-моєму, це батькова впертість: чорт мене бери, а назад не поверну.

— Радше батькова цікавість.

— Власне — кортіло побачити, як воно буде.

— Ну і як воно?

— Можна сказати, чудово. Хоч бувають хвилини, коли мені шкіра терпне. Вона часом жахливо тупа.

— Простакувата.

— Порівняно з нами — так.

— Порівняно з Джоан.

— І чим тобі Джоан була не до вподоби? Через тебе вона й мені врешті-решт перестала подобатись.

— Не вигадуй. Джоан мені подобалась. У неї був стиль. ЦІиковність, як колись говорили. Таке не часто трапляється. Вона нагадувала мені сестру твого тата, а при тій я завше почувала себе трохи незручно, ніби я погано помилася. Це ти її недолюблював.

— Точніше кажучи, недобачав.

— Отож. Певною мірою вона сама тримала тебе на відстані.

— Я її люблю. Аж дивно, як люблю її тепер, коли вона там, в Канаді.

— При Джоан ти все ще мав змогу відчути себе поетом. Ось кого ти любиш — поета, яким тобі вже не бути ніколи.

— Поетом. Це ти хотіла бути поетом.

_ Ні. Я хотіла бути фермером. А от мій батько, будучи

фермером, хотів бути оратором.

Я засміявся, радий, що їй, з її задишкою, ще й у такій незручній, напівлежачій позі, так легко даються всі ці словесні пікіровки.

— А он як вийшло,— сказав я.— Ти стала оратором, а я — фермером.

Вона перемінила позу, ойкнувши, мов з болю.

— І ти ще смієшся, Джо? Привів у дім мою смерть — і смієшся?

— Кого я привів?

— Оту. Вона лиха. Вона мене до року в могилу зведе.

— Думаєш?

— От побачиш. Я бачила, як це робиться. Моя мама бабусю Хофстеттер доконала, і пальцем не торкнувши. Вчора, як вона ото пурхнула так веселенько мені назустріч, я вже"^ знала, що цілуюся з власною смертю.

— Мамо, ти просто великий егоцентрик. Вона тебе не знає. їй байдуже — і до тебе, і до твоєї ферми.

— Дарма ти так думаєш. Вона з Небраски і знає толк в землі. їй хочеться грошей, що в цих акрах закопані. Бачив би ти, як вона розцвіла, коли ми вийшли на верхню дорогу, де розбудовувати починають.

Я розсміявся, уявивши собі цю картину: Пеггі й справді має таку пристрасть — прицінюватися до виставлених товарів.

Мати вела далі:

— Ти можеш заробити й більше, ніж твій батько, але на двох жінок тебе не стане.