Ферма - Сторінка 5

Отак, нарешті, балачка дійшла до суті: я для того й приїхав, щоб сісти на трактор, бо вона вже не здужає. А якщо не покосити — її оштрафують. Ми з матір'ю узгоджували цей мій візит в обережній розмові по телефону, в яку, покриваючи плетиво голосів з цілого штату Нью-Джерсі, раз по раз вторгались гудки часового реле, аж поки, нарешті, кожен збагнув, чого хоче другий: я мав покосити угіддя, а вона — ближче познайомитися з Пеггі, краще пізнати її і, якщо зможе — полюбити.

Пеггі спала. Я й незчувся за материними балачками, як хтось викрав мою стегнисту, мою важкооку дружину. Вона лежала без тями у вибляклих обіймах темно-червоного крісла з підголовником — старого нашого крісла, що колись було улюбленою трибуною мого дідуся. Жовті гостроносі черевички на високих підборах лежали поруч, мов поспадали самі від різкого, раптового поштовху. Стопи її з довгими пальцями, сховані в попелястий серпанок нейлонових панчіх, спочивали на підлозі, схилившись набік, під стать довгим ногам, що уперлись коліньми в бильце крісла. З-під загорнутої спідниці виглядав темною кривою смугою край панчохи. Всіяні пушком і веснянками руки лежали навхрест на колінах, виставивши до світла ослаблу долоню і вкритий голубими прожилками зап'ясток; занурене в тінь обличчя тулилось до червоної обшивки, а довге волосся, подолавши осаду шпильок, огорнуло незрушними хвилями білу шию і піддатливий вигин спини. Крісло було переповнене нею, і я з гордістю дивився на матір, наче вона розказувала мені про ферму, а я мовчки демонстрував перед нею свою власну, відвойовану в світу обла-ду. Та материн погляд, ковзнувши по довгій жіночій постаті, що скулилась вві сні довірливо, як дитина, повернувся до мене ображений. Не даючи їй прохопитись якимсь принизливим для нас обох словом, я нетерпляче спитав:

— А чого б нам не найняти когось? Чому ми повинні скосити усе самі?

— Це наша ферма.

— Це твоя ферма.

— Ще трохи, і буде твоя.

— Не кажи так.

— Це факт. Приємний. А про поле для гольфу — це ти всерйоз?

— Звичайно, ні. На догляд за ним треба не одну тисячу доларів, та й хто тим займатися буде? Я живу в Нью-Йорку.

— Я собі думала, що ти б міг розпродати мале поле на горбі по пів-акра — якось мій дух з цим би вже змирився,— і за ці гроші підтримувати решту. Нема тижня, щоб хтось не прийшов, просячи якийсь клапоть продати. Злітаються, стерв'ятники.

— І за скільки просять?

— В тому-то й річ, що за безцінь. Двісті за акр. Думають, певне, що я вже геть з глузду з'їхала. Один єврей з Філадельфії давав за все двадцять п'ять тисяч з тим, що мені лишає будинок і сад,— це ще була найпристойніша пропозиція. Я б у нього і всі сорок виторгувала.

— Ти ж заплатила чотири. Вона стенула плечима.

— Це було двадцять років тому. Тепер людей побільшало, грошей теж. Це вже не та округа, що була за твого дитинства. Гроші, вони вертаються. Он візьми Шелкопфа. В нього тепер онук знайшовся, то він не проти в нас луг відкупити.

— Весь?

_ Аякже. Ще й, хитрюга, знаєш, яку думку підкинув?

Мовляв, тобі лиш на користь вийде, як я виручу трохи грошей і зможу обійтися без синової підтримки.

— Ти про мою користь не думай.

— А!..— махнула вона рукою, як колись її батько — жест, що в дитинстві приводив мені на думку загадковий рядок з "Рубайята" про перст невгомонний, який, начертавши, посувається далі.— Не будь такий гарячий. У тебе тепер дві дружини на шиї, а мені тільки на лікарів, мабуть, сила грошей піде. Доктор Грааф каже негайно в лікарню лягати.

— Справді? Ти ніби трохи задихаєшся, але все решта...

— В мене бувають, як це називають лікарі,— "напади". Останній раз воно сталось, як я була на далекому лані з собаками, і, певне, вони й притягли мене додому,— пам'ятаю ли-ше,як повзла по сходах на всіх чотирьох і ковтала таблетки, які тільки вдалося знайти — по одній з кожної коробки. А прийшла до тями о тій самій порі аж наступного дня, коли Флоссі вже наполовину раму вікна прогризла — там, над полицями. Вони й досі заглядають туди — чи Джордж не повернувся.

— Треба було мене викликати.

— Зі шлюбної подорожі? Річ не в тім, Джо. У нас із твоїм батьком були розходження, та в одному ми сходились — обоє хотіли померти якомога дешевше. Тепер з цим не так легко, ти ж знаєш. Оті лікарі своїм причандаллям будуть доти тебе на ногах тримати, доки геть твій рахунок у банку не вичистять.

— Не можна все зводити до грошей.

— А до чого, по-твоєму? До сексу?

Я почервонів. Вона, передихнувши, змилосердилась і повела далі:

— Тепер скажи мені чесно. Я тобі — тягарем?

— Ні. Гроші, які я тобі посилаю,— це ще найменший мій клопіт.

— Що ж, нехай так. Але батькової пенсії, можна сказати, вистачає, так що я цілком можу обійтися без них. Я б не хотіла, щоб ти мене зненавидів за тих кілька доларів; ми не повинні дійти до такого.

— До такого не дійде. У мене все гаразд — з грішми, і з сексом, і з чим завгодно.

— А... можна мені спитати, скільки тобі коштувало розлучення?

— Ну,— все разом, з літаками й адвокатами — тисячі чотири, не менше.

— Я й думала, що не менше. А Джоан?..

— Була дуже скромна і поміркована,— як завжди. Коли б вона років через два вийшла заміж, я б узагалі не відчував скрути.

— З трьома малими дітьми це дуже непевне "коли —б". У Джоан нема тої хватки, що в твоєї нової дружини.

Жаль — чи нетерпіння,— я вже втратив здатність їх розрізняти — здушив мені голос:

— А от це, мамо, від мене не залежить.

Мати вдоволено відкинулась на спинку крісла, яке завжди будило в мені ніякові почуття. Крісло було плетене з дроту — садове крісло, що його злидні запросили у дім і пофарбували на синьо.

— Скажи мені ось що — тільки відверто, без церемоній: ти хочеш, щоб я продала?

— Що? Ферму?

— Не всю. Кілька ділянок.

— Звичайно, ні.

— Чому ні?

Та тому, по суті, що вона сама цього не хоче.

— Тому, що в цьому нема потреби.

— Тоді дай мені обіцянку,— добре? — що скажеш, коли виникне потреба.

— Краще, як ти сама здогадаєшся.

_ Ні, не краще. Я вже не така здогадлива, як була.

Виходить, для неї важлива ця позірна угода.

— Гаразд. Обіцяю.

Пеггі заворушилась: довгі її ноги випростались — видно, затерпли, і одна збила набік черевичок, що досі стояв рівно, а рука несвідомо обсмикнула загорнений край спідниці.

— Твоїй судженій,— сказала мати,— шия заклякне. Очі в Пеггі були відкриті, і вона почула ці слова. Кліпнула

здивовано, не розуміючи, де це вона опинилася. У цім своїм запамороченні вона здавалась мені втіленням беззахисної покори. Я підвівся, повернувшись спиною до матері, і подав Пеггі руку. Розморена сном, вона намагалася збагнути, що означає ця тверда, вимоглива і водночас благально простягнена рука, тоді глянула мені в обличчя і, мабуть, вичитала там, що це — рука допомоги в критичну хвилину, бо зробила над собою зусилля, щоб подолати сонливість.

— Ходім, пані,— сказав я.— Вкладемо вас до ліжечка.

— Треба ж так,— сказала вона, і взяла мою руку, й потяглася за нею, і встала. Босоніж вона здавалась такою маленькою поруч мене; Тільки от руки в неї великуваті, червонясті на суглобах і пучках пальців, і завжди зринають у моїй уяві як два рівні овали. По-моєму, що мене й привабило в ній, що найперше впало в око при першій нашій зустрічі на отій вечірці — це те, як вона стояла, скована і дуже серйозна, опустивши руки, що, торкаючись пальцями стегон, висіли, наче знаряддя без ужитку,— і ці бездіяльні випростані руки, це небажання прикритись хоча б сигаретою в пальцях чи якимсь застережливим жестом говорили про її доступність.

— Добраніч, місіс Робінсон,— сказала вона.— Вибачте, що я так розімліла по-дурному.

— Це, гадаю, якраз було наймудріше,— озвалася мати.— Добраніч, Пеггі. В комоді є ще один плед, коли змерзнеш.

Мені вона не сказала "добраніч", мовби само собою розумілося, що я повернусь.

У нашій кімнаті — колишній спальні моїх батьків, де на стіні висіла моя дитяча фотографія — Пеггі спитала:

— Про що ви говорили?

На фотографії губи в мене були розтулені, підборіддя випнулось, ніс рівний, плескатий і густо пересипаний ластовинням. А очі — мене геть полонили ті дитячі очі, такі непорочно чисті, такі безмежно прозірливі й добрі. Цей погляд наче вінчав нас навіки. Під фото стояла тумбочка, на ній — лампа під абажуром з гофрованого пластику, що де-не-де розплавився від дотику до нагрітого ,скла, райдужно-синя серветка й залізна попільничка у формі слона. В закритій шухляді я подумки бачив перев'язані пачки листів, любительські знімки, шкільні табелі й старанно поскладай і корінці чекових книжок. На найнижчій полиці спочивала всіма забута, важка, наче скриня, фамільна біблія у зморщеній шкіряній палітурці із золотом по краях — спадщина прадіда. Колись на сторінці, де вказують родовід, я записав і своє ім'я.

— Про ферму,— відповів я на запитання Пеггі.

— А що саме?

— Продавати її чи ні.

— І що ви вирішили?

— А що тут вирішувати? Вона не хоче.

— А ти хочеш?

— Не дуже.

— Чому?

— Не знаю. Якби-то я знав, чому. В мене від неї алергія. Сінна лихоманка.

— Я думала, ти скажеш — "відраза".

— Отак мій батько завжди говорив.

Знизу від сходів мене гукнула мати — з тією ноткою покірливості, що в її устах звучала пронизливіше, ніж крик. Я знов надягнув сорочку, яку встиг був скинути, і спустився донизу.

— Ще ж собаки,— сказала вона.— Ти б не міг віднести їм рештки ковбаси і миску води підсунути? Я так не люблю просити ласки, але піти самій, то вони подумають — я їх гуляти виведу, а я, правду кажучи, чую, що вже й так забагато собі дозволила.

_ Тобі погано?

_ Недобре, як сказав би наш тато.

Я глянув на неї стривожено: мати стояла у вітальні, тут-таки за кухонним порогом, наче в порожній коробці. В кухні світилась єдина тьмава лампочка над плитою, і чоло її відсвічувало металево, як шкіра у дідуся в останні його дні перед смертю. Густі її коси, де сивина разом з рідкими вже чорними пасмами спліталась у прикру для ока суміш кольорів, спадали на плечі безживним цупким оберемком. З розпущеним волоссям вона завжди здавалась мені схожою на відьму — ще з тих пір, коли я дитиною спостерігав, як вона розчісувалась у дворі нашого олінджерського будинку — щоб пташки могли вити собі гнізда з повичісуваних волосин; коли те саме повторювалось у батьківській спальні, я бачив, як з-під її волосся вискакують сині іскорки.

— Може, тобі якихось ліків треба?

Вона підступила на крок, і плечі її дивно забіліли проти світла.