Флорентіна - Сторінка 6

[272]

— Лишенько! — скрикує Флорентіна.— Я й забула. Нічого не вдієш, доведеться-таки їхати з ними.

— Бідолаха! — співчуває Боббі. Потім, трохи подумавши, питає: — А як мої батьки запросять тебе до нас на дачу, тоді тобі все-таки доведеться їхати на озеро Гарда?

Флорентіна, геть забувши, що вона кульгає, зіскакує з коня-гойдалки.

— Та це ж порятунок для мене! Я зараз же скажу своїм батькам.

Вона мчить по мостинах, що погрозливо скриплять, до сходів і блискавично спускається поруччя донизу.

— Та я ще не знаю, чи мої батьки погодяться! — кричить Боббі їй услід. Але Флорентіна вже не чує її.

Боббі підводиться з матраца, замикає дощані двері й збігає з горища. А Флорентіна летить містом. Вона знає, що мама тепер працює на кіностудії. Тимчасово. Тож мерщій туди.

Вахтер кіностудії вже знає Флорентіну. Він її не зупиняє. А втім, Флорентіна пробігла б дверима й без дозволу. Вона мчить прожогом до шостої кімнати.

Над дверима світиться червоний надпис:

УВАГА! ЗНІМАЄМО ФІЛЬМ!

ПРОСИМО НЕ ЗАВАЖАТИ!

Та Флорентіна не помічає напису, проскакує в двері, шукає очима в хаосі камер, кабелів, людей і декорацій маму, нарешті знаходить, підбігає до неї і строчить без крапок і ком:

— Мамомамоуявляєш: боббіменебере... (перепочинок) з собою! (Знов перепочинок.) Яможухочвсіканікулитам про... (пауза) ...вести!

Тато Флорентіни, що саме випробовує складне кінообладнання, гукає:

— Тихіше!

Мама виводить доньку у вестибюль кіностудії і починає шукати глузду в реченнях Флорентіни. [273]

Коли дівчинка після кількох невдалих спроб усе ж розтлумачує, про що йдеться, мама тут-таки дає свою згоду, аж Флорентіна спершу розгублюється. На щастя, їй не спадає на думку, що мама відпускає її залюбки.

В кожному разі, дівчинці дають спокій із тим озером Гарда, і Флорентіна з валізкою, кролячим хутром, пакуночком їжі для птахів та лялькою Мері-Геленою їде до Тафернвіза, який розкинувся біля підніжжя Альп. Батьки Боббі погоджуються прийняти гостю до свого гурту.

— Хоча Флорентіна, як дзиґа, дарма,— каже пані Шульце-Нойберг.— Ми з нею впораємось.

— А як ти думаєш, не візьме вона з собою ще й тих двох голубок? — обережно питається її чоловік.

— Ні,— встряє в розмову Моніка.— Голубки вже здорові-здоровісінькі і пурхають по місту!

— Чудово! — зітхає з полегкістю пан Шульце-Нойберг.

А втім, ніхто з його родини й не здогадується, яка щаслива Флорентіна, що її запросили до Тафернвіза. Вона мріє про що завгодно. Ну, скажімо, хоча б про вишню в цвіту.

Доказом може служити вірш, який лежить у сховку під матрацом. Ось він:

ПІСНЯ ДІВЧИНКИ-ГОРОДЯНКИ ПРО ВИШНЮ

Цвіте десь вишня навесні

під хатою у гаї,

така гарнесенька мені,

коли я уявляю.

Я так ту вишеньку люблю,

а ягідки ще дужче.

Куплю у місті і хвалюсь:

— Які вони смачнющі! [274]

Було б гарніше — що й казать! —

на вишеньці сидіти:

на вуха ягідки чіплять,

червоні ягідки чіплять.

Чи є що краще в світі?!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому змальовується Тафернвіз, а також ідеться про блакитну металеву табличку, безліч усяких меблів та одну крамарку

Тафернвіз можна змалювати так:

Над крутим коліном річки, за якою здіймається високий гірський хребет, лежать округлі зелені пагорби, декотрі з них у капелюшках лісочків. Коли звернути з широкого шосе до берега річки і оминути три-чотири пагорби, на правому повороті вузька дорога раптом ширшає, на всі боки розбігаються коти, валують собаки, у ніс ударяє різкий запах гною. Не встигнеш оглянутися, як опиняєшся між широкими селянськими будиночками з плескатими дахами.

Це і є село Тафернвіз.

Коли машина Шульце-Нойбергів проїздила повз селянські будинки, Флорентіна, міська дитина, аж рота роззявила з дива.

— Дивіться, як розмальовані стіни будинків! — вигукує вона.— Не вулиця — а справжнісінька тобі дитяча книжка з малюнками!

— Тільки в цій книжці з малюнками є що понюхати, покуштувати, послухати й помацати,— додає пан Шульце-Нойберг, який за кермом автомобіля.

Він зупиняє машину, щоб Флорентіна могла краще роздивитися село. Але тієї миті дівчинка прикипає очима до єдиної точки — блакитної металевої таблички над вітриною, на ній білими старомодними буквами із закрутками написано: [276]

ТОРГІВЛЯ МІШАНИМИ ТОВАРАМИ РОЗИ РАЙБІСЛЬ

— Що таке торгівля мішаними товарами? — питає Флорентіна.

— Це така крамниця, в якій є все, що хочеш,— пояснює їй Боббі.

І перелічує — навперебій зі своєю сестрою Монікою — оте "все, що хочеш":

— Мило, чай і жіночі блузки.

— Перець, ром і ручні годинники.

— Морозиво на паличці й картини.

— Копчена риба й попільнички.

— Папір поштовий і туалетний.

Це звучить майже як вірш. У вухах Флорентіни — навіть, як пісня. Над усе вона любить місця, де є скільки завгодно товарів.

А тут ще й блакитна табличка з білими химерними літерами й чарівним ім'ям Рози Райбісль.

Коли машина рушає і їде до дачі Шульце-Нойбергів, Флорентіна мовчки, захоплено дивиться в заднє вікно на табличку, аж поки та зникає за поворотом.

Навіть уже на дачі її думки все повертаються до тієї крамнички. Такою слухняною, як оце по обіді, ШульцеНойберги Флорентіни ще не бачили.

Та тільки-но поклавши нічну сорочку на ліжко, валізку на кухонний сервант і ляльку Мері-Гелену на кроляче хутро, вона вийняла свій гаманець, зшитий у вигляді маленьких шкіряних штанців, і оголосила, що їй треба піти щось купити у крамничці мішаних товарів Рози Райбісль.

І от вона вже простує вулицею, вимахуючи руками, й завертає ліворуч.

Мабуть, дівчинка накуповує всього дуже багато, бо до сьомої не повертається додому. Коли зозулька на стіні кує пів на восьму, Шульце-Нойберги починають непокоїтися.

— Може, вона пішла до лісу й заблукала,— каже Моніка. [277]

— А може, її покусав собака,— мовить Боббі. (Боббі полюбляє страшні пригоди.)

Пані Шульце-Нойберг, що тепер відповідає за Флорентіну, зітхаючи, натягає на себе червоний светр, який вона носить лише у Тафернвізі, й каже, що сходить до крамарки, однаково їй треба купити хліба й масла.

Але крамничка, в яку вона заходить через вхід до пральні, порожня. Якийсь грюкіт і гомін нагорі свідчать, що крамарка вдома. Тож пані Шульце-Нойберг вибирається вузькими сходами нагору й у коридорі горішнього поверху стукає в двері.

— Стривайте! Одну хвилиночку! Увага: знімаю! — гукає зсередини схвильований голос.

То безперечно голос Флорентіни.

А тоді знову щось посунулось, грюкнуло й двері прочинилися. Звідти показалася голова Флорентіни, ЇЇ волосся ще більше скуйовджене, як завжди, а обличчя аж пашить.

— Ой, даруйте мені, що я так забарилася,— залебеділа вона.— Бо сталося так... що...

— Добре, добре, Флорентіно,— перебиває її пані Шульце-Нойберг,— головне, що ти жива-здорова. А крамарка дома?

— Еге ж, дома. Та ви заходьте. Тільки обережненько!

Гостя протискується через шпарину в дверях і вражено озирається навколо: завжди така затишна вітальня Рози Райбісль перетворюється на склад меблів. Крісла, стільці й столи стоять де попало і як попало, а в найзахаращенішому кутку сидить у кріслі огрядна пані Роза й радісно гукає:

— А ми тут наводимо лад!

— Я так собі й подумала,— каже пані Шульце-Нойберг.— Але... чому тут усе догори дном?..

Не встигає вона докінчити, як Флорентіна відповідає:

— Тітонька Райбісль дала мені задарма вершкових карамельок. І тоді я сказала, що коли тітонька Райбісль обставлятиме квартиру, я їй теж поможу задарма. І тітонька Роза сказала, що давно хотіла все попереставляти. [278] То я й лишилася, і ми заходилися роздивлятись, куди що ставити.

Флорентіна якусь мить передихає і править далі:

— Аби ви тільки бачили, що тут було! Усе стояло не там, де годилося б! М'яке квітчасте крісло було на кухні, а тверді дерев'яні стільці — у вітальні. Тепер усе тут зміниться. Я вже знаю, як і за що братися.

— Все це дуже добре, Флорентіно,— зітхає пані Шульце-Нойберг.— Але нам пора вечеряти. А мені ще треба купити масла й хліба.

— Зараз іду! — чути з-за стелажа для квітів, і пані Роза пропливає поміж меблями до дверей, нічого й не зачепивши, хоч яка вона огрядна.

— Флорентіно, завтра ми порядкуватимемо далі,— каже вона.

— Глядіть же, самі нічого не переставляйте! — нагадує дівчинка.

Крамарка обіцяє і протискується в двері.

Стрункіші пані Шульце-Нойберг і Флорентіна вільно проходять за нею.

Вони одна за одною спускаються вузькими сходами в крамницю, купують, що треба, і ось уже Флорентіна дріботить поруч пані Шульце-Нойберг до дачі й докладно розтлумачує їй, як можна зручно й затишно обставити помешкання Рози Райбісль.

Флорентіна не була б Флорентіною, якби переставляння меблів не лишило ніякого сліду в її душі.

Тож у повному зібранні творів є вірш і про обставляння квартири. Ми не хочемо його приховувати. Називається він:

ПІСНЯ ПРО ОБСТАВЛЯННЯ КВАРТИРИ

І дорослі, й малюки

розставляють залюбки

і столи, і крісла, й скрині,

і стільці, оббиті синім, [279]

і полиці, і сервант

раз — отак, а другий — так.

Помалесеньку стає

все на місце на своє.

Так ховають щипці й мітли,

щоб ніхто їх не помітив,

а на кухні — тарілки,

ложки, склянки і чашки.

У вітальню для краси

кришталеве все неси,

та ще вази і картини,

і вазони, й скатертини.

Керамічних зайченят

на серванті став у ряд.

В спальні — ліжко і нічник,

як читати в ліжку звик.

А м'яке ведмеже хутро

постели додолу хутко,

збоку десь комод постав,

щоб ходить не заважав.

І дорослі, й малюки

порядкують залюбки.

А як годі обставлятись,

тоді стануть роздивлятись.

Коли знову щось не так,

то радіють хтозна-як.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,

у якому йдеться про зіпсований малюнок, про жахливе падіння, неживу кицьку та кінець світу

Про те, що сталося протягом двох наступних днів, краще розповідати в минулому часі; тоді все те звучатиме не так тривожно. [280]

Але спершу, щоб пояснити вдачу Флорентіни, наведемо вірш лікаря Бойтельбаха. Він у цій книжці ще зіграє свою роль.

Флорентіна надряпала той вірш поміж своїми у повному зібранні творів, але зазначила, що це вірш лікаря Бойтельбаха. Ось він:

ПІСНЯ ПРО ФЛОРЕНТІНУ ТА КІНЕЦЬ СВІТУ

Флорентіна чує катастрофи

шостим (не дивуйтеся!) чуттям:

лопне водогін у пані Гофен,

а чи груба трісне і торохне,

де б що сталось — Флорентіна там.

Часом починає міркувати,

що то буде, як загине світ:

куди бідній качечці діватись?

Куди бабі пенсію ховати?

Де тоді сушить шафранний цвіт?

Флорентіна думає-гадає

і таке надумує собі:

це почнеться у неблизькім краї,

нам жахливу звістку цю, я знаю,

повідомить радіо тоді.

Всі-усі питатимуть несміло:

може, треба геть тікать чимдуж?

Чи в Калькутту, а чи мо' в Сіцілію?

Чи в жіночий монастир Цецілії?

Чи сидіти вдома й ані руш.

Стануть тихо гомоніть повсюди:

коли вже не можна врятувать

ні будинку, ні зела, ні люду, [281]

та й блощиць і поштарів не буде,-

то нащо й куди тоді тікать?!

Флорентіна думає багато,

що робити випаде в ту мить:

на м'якій софі відпочивати,

чи нові сандалі узувати,

чи за звістку радіо сварить?

Мабуть, таки треба сподіватись,

що фальшива та остання вість,

нам тоді не слід і побиватись,

краще спокійненько розчесатись,

а хто схоче — й казку розповість.

Але потім знов вона питає:

що, як справді всьому буде край?

Чи сумні пісні тоді співають?

Стоячи співають? Чи лягають?

І чи платять гроші за трамвай?

Флорентіна чує переміни —

щось та буде через кілька літ!

Тільки уявити не зуміє,

просто допустити не посміє,

що загине наш прекрасний світ.

Ці рядки лікаря Бойтельбаха мають трохи підготувати читача до подій, які сталися в Тафернвізі згодом.

З подіями наступного ранку ще можна було миритися.