Фредерік, або Бульвар Злочину - Сторінка 12

Саме це я нині відчув.

ФРЕДЕРІК (Арелю, крізь зуби). Виведи його, бо я його вб'ю.

КЮССОННЕ (Панні Жорж). Панно Жорж, дорога моя найдивовижніша актрисо, чи можете ви дарувати милість — один цілунок.

ПАННА ЖОРЖ. Мені дуже жаль, добродію, але я вже роздала всю милостиню бідним.

Вона виходить, під руку з Дужі, лишаючи Кюссонне у жалюгідному стані.

АРЕЛЬ (поспішає до Кюссонне). Дорогий великий авторе, чи не піти нам привітати наших поетів? Ламартін, Віньї, Дюма і Віктор Гюго чекають на нас у фойє.

КЮССОННЕ (виходячи). О, Віктор Гюго, це ж така знаменитість…

Фредерік лишається на сцені майже наодинці. Несподівано він витягує якийсь фрагмент декорації і знаходить за ним Манірницю, яка активно цілується з Парізо.

Заскочені, вони завмирають і дивляться на Фредеріка великими винуватими очима.

Деякий час Фредерік мовчить, потім холодно запитує.

ФРЕДЕРІК. Пробуєш позбавити його акценту?

Манірниця спробувала було заперечити, але Фредерік зупиняє її владним жестом.

ФРЕДЕРІК. Геть!

Манірниця і Парізо квапливо залишають сцену. Знесилений, Фредерік падає на старий диван.

ФРЕДЕРІК (самому собі, здивований). Але ж я зовсім не страждаю від цього… Це мене трохи чіпляє, дратує, злить, але, якби я грав ревнивця в якійсь п'єсі, то, без сумніву, відчував би більше емоцій… Моє серце б'ється сильно лише в театрі. То де ж правда, а де брехня? Реальність правдоподібна, але ілюзія достовірніша. Життя здається мені наповненим лише тоді, коли я граю. Може, я народився якось боком?

Він охоплює руками голову, і, як і раніше, повертаються його спогади…

Фредерік-хлопчик з'являється у глибині сцени, його матір гнівається і лає його, прасуючи білизну.

МАТИ. До театру, театру? Мій бідолашний Фредеріку, невже ти гадаєш, що такий як ти, годиться для театру?

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Вчитель каже, що я здібний.

МАТИ. Він у цьому нічого не тямить! От я знаю, що це таке — актор! Це такий, як пан Тальма з Комеді-Франсез, якому я прасую білизну. Так от, повір мені, коли я бачу його білизну: чи то батистові сорочки, чи то метисові простирадла, я дуже добре знаю, що він — не такий, як ми.

ФРЕДЕРІК (вперто). Я хотів би спробувати грати.

МАТИ. Мій бідолашний Фредеріку, з таким обличчям, як у тебе!

ФРЕДЕРІК. І що?

МАТИ. Та поглянь на себе: ти ж просто бридкий, мій бідолашний Фредеріку, ти ні на що не схожий.

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (у відчаї). Це неправда.

МАТИ. Невже ти гадаєш, що люди тебе полюблять? Згадай свого брата, от він був гарний. От він міг би стати актором. Він — так! Але ти!

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (у сльозах). Мамо, але я ж не винен, що мій брат помер.

МАТИ. Замовкни. Він був ангелом, а ти нічого не вартий.

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (приголомшений такою жорстокістю). Мамо…

МАТИ (відштовхує його). І врешті-решт, облиш мене, не плутайся ввесь час під ногами… (бурмоче крізь зуби) …точно як твій батечко… ти не здатен викликати любов до себе… Ох, ні, щоб тебе любили — на це ти не здатен…

З глибини сцени з'являється Береніка.

Видіння матері і хлопчика зникає.

Береніка мовчки перетинає сцену, наближається до Фредеріка і ніжно шепоче йому на вухо.

БЕРЕНІКА. Пане Леметре, я закохалася у вас у той день, коли мені виповнилося п'ятнадцять років. Це було так сильно, що я не могла вимовити й слова. Просто приходила щодня до театру. Через ваші ролі я пізнала вас слабким, втраченим, тріумфуючим, цинічним, хижим, легковажним, шляхетним, божевільним… я бачила, як ви даруєте вашу душу, ваше тіло, вашу силу — без ліку. І щовечора публіка мала право на всього вас дощенту. І щовечора я думала: тепер, коли він усе віддав, хто ж поверне йому це у відповідь? Чи є усмішка і руки, які чекають на нього? Чи зрештою, коли падає завіса, йому лишається лише самотність? І боротьба?

Фредерік дивиться на неї приголомшений.

БЕРЕНІКА. Нещодавно мене хотіли видати заміж. Мені запропонували нареченого, такого ж довершеного, як швейцарський складаний ніж. І лише сказавши йому "ні", я збагнула, що кохаю вас. Ну от, я і мовила це слово.

Фредерік ніжно бере її за руку. Вона не опирається, але, здається, готова знепритомніти.

БЕРЕНІКА (тремтить). Що є в мені такого, щоб покохати мене? Чим я краща за інших? Мені тривожно за вас. Я не буду коханкою, радше я стану другом, братом, батьком, чоловіком. Я буду чоловіком. Я тут для того, щоб вас утішити і заспокоїти.

Вони хочуть поцілуватися, їхні губи майже торкаються. Фредерік насилу бореться з цим бажанням.

ФРЕДЕРІК. Не варто мене любити, моя маленька. Ти ніколи не знатимеш, із ким розмовляєш. Я не можу відповідати за всіх Фредеріків Леметрів, яких ти зустрінеш.

БЕРЕНІКА. Тоді я стану вас зраджувати з усіма Фредеріками Леметрами, яких ви мені представите.

ФРЕДЕРІК. В мені немає сталості, я навіть не впевнений, що існую. Напевне я став актором, тому що був прозорим, я не бачив себе у дзеркалах, я навіть не помічав сина прачки…

БЕРЕНІКА. Ви не схотіли залишатися сином прачки, може, тому що надто сильно любили прачку, а вона вас не любила…

Фредерік дивиться на неї здивовано. Вона відчиняє в ньому потайні дверцята. Він приголомшений.

Нарешті вони цілуються.

Потім Фредерік клацає пальцями і, нібито завдяки магії, диван, на якому вони сидять, легко підіймається до колосників.

Вони зникають у високості театру, як пара міфічних богів.

Сцену раптово заповнює натовп поліцейських, цього разу справжніх поліцейських, які кидаються все обшукувати. Арель, у паніці, бігає за ними.

АРЕЛЬ. Панове, панове, що сталося?

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Ми шукаємо молоду дівчину, яку щойно викрали.

АРЕЛЬ. Але чому ви шукаєте її в моєму театрі?

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Є свідок. За його свідченням, вона знаходиться тут.

АРЕЛЬ. Як її звуть?

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Береніка де Ремюза. Єдина дочка Міністра внутрішніх справ. Уся поліція Франції збилася з ніг.

АРЕЛЬ. Береніка? Шлях би мене трафив!

І поки поліцейські перевертають все на сцені догори дригом, опускається завіса.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ

ДІЯ ДРУГА

ДЕСЯТА КАРТИНА

Сцена "Фолі-Драматік".

Закінчується вистава "Постоялий двір Адре".

Трупа вдесяте виходить кланятися. Деякі хочуть нарешті повернутися в куліси.

ФРЕДЕРІК (слухаючи аплодисменти). Залишіться. Залишіться, вони ще трохи аплодують.

Справді, завіса піднімається у відповідь на галасливі аплодисменти.

Актори знову кланяються.

Завіса опускається.

ФРЕДЕРІК (іншим). Цього разу вже можете розходитися, більше не буде.

Актори виходять.

ФРЕДЕРІК (Панні Жорж, пошепки). Зостанься.

Потім він робить Антуану знак підняти завісу.

Зал вибухає аплодисментами, коли бачить цих двох зірок на сцені.

Фредерік і Панна Жорж розкланюються, сп'янілі успіхом. Завіса опускається.

МАДЕМУАЗЕЛЬ ЖОРЖ (насолоджується, слухаючи зал). Ще аплодують.

Вона подає Антуану знак підняти завісу.

Але в той самий момент, коли завіса доходить до колосників, Фредерік зникає. Жорж лишається на сцені одна. Вона, радісна, розкланюється.

Проте, публіка після кількох вітальних оплесків їй, знову вимагає Фредеріка.

Жорж робить знаки в темряву, щоб Фредерік вийшов ще привітати.

Ясна річ, він не виходить миттєво, змушуючи себе почекати.

АНТУАН. Виходьте, пане Фредеріку.

ФРЕДЕРІК (спокійно). Нехай дозріють, Антуане, хай дозріють.

Публіка стомлена, шум поступово стихає.

Панна Жорж з приклеєною посмішкою помалу починає закипати.

Але в той момент, коли аплодисменти неначебто вже зовсім захлинулися, Фредерік вистрибує на сцену. І зал вибухає криками радості, топає ногами, стукає кріслами, і врешті-решт, встає на ноги.

Фредерік зображує здивування, вдає, що не вірить своїм очам, чим захоплює зал іще більше.

Нарешті, Фредерік і Жорж кланяються востаннє. Аплодисменти вщухають.

Виставу закінчено.

Береніка вискакує з куліс і кидається в обійми Фредеріка, як і щовечора.

Панна Жорж і молодий Дужі теж обнімаються.

ФРЕДЕРІК (зітхає). Ах, наскільки краще ми б грали комедію, якби не гналися за аплодисментами.

Жорж підтверджує це нахилом голови, Дужі пристрасно дивиться на неї.

ДУЖІ. Щойно, в останньому акті, тієї миті, коли ви взнаєте правду, ви були такі гарні…

ЖОРЖ (червоніючи). Справді? Перепрошую, мій милий Дужі, я зробила це ненавмисне.

ФРЕДЕРІК. Скажи мені, Дужі, малий, ти, часом, не закоханий?

Дужі стає пурпуровим. Жорж також.

ЖОРЖ. Ах, я починаю старіти, молодість мене лякає.

Арель входить дуже веселий, з вулиці, у вуличному пальто.

АРЕЛЬ. Як пройшла вистава?

БЕРЕНІКА. Дуже добре.

ФРЕДЕРІК. Але де ти був?

АРЕЛЬ. Ах, друзі мої, я був змушений вас зрадити, я мав піти до Порту-Сен-Мартен. Але, зізнаюся, що не шкодую: Бокаж зворушив мене до сліз.

ФРЕДЕРІК (з гримасою). Бокаж?

АРЕЛЬ. Так, великий Бокаж.

Фредерік удав, що не помітив, як вихваляють його суперника.

ДУЖІ. Дивно, що ви говорите про нього, якраз учора я бачив його у своєму екіпажі.

ФРЕДЕРІК. Його найкраща роль.

АРЕЛЬ. І як там справи з "Робером Макером", цим продовженням "Постоялого двору "Адре""?

ФРЕДЕРІК. Завтра ми будемо готові. Я примусив Кюссонне переробити фінал.

ПАННА ЖОРЖ (песимістично). Безнадійне завдання. Він дурний, як пень.

ФРЕДЕРІК. Під пнем іноді заховані скарби.

Вони сміються. Арель виходить. Фредерік пристрасно дивиться на Береніку.

ФРЕДЕРІК. Ви тільки погляньте на мій коханий гріх, вона ще прекрасніша, коли сміється.

ЖОРЖ. Так, але якби я мала таку зовнішність, я б ніколи не зробила кар'єру.

БЕРЕНІКА. Ви не маєте права так говорити, Панно Жорж, вічно ви себе недооцінюєте і лаєте, а я, навпаки, вважаю, що…

ФРЕДЕРІК. Ні, Жорж хоче сказати, що у театрі врода — це майже недолік. Бо фізична краса здатна розказати нам лише одну історію, одну-єдину.

ЖОРЖ. В кожному разі, після кількох років гри обличчя актора більше не має рис, воно стає піском, на якому пишуть і потім все стирають різні персонажі. (З симпатією дивиться на Береніку). Я вами захоплююсь, моя маленька, я співчуваю вам, але ж і ви захоплюєтеся мною. А якби я була вами, то була б страшенно ледачою, і ніколи б не стала тією старою курвою Панною Жорж. (Бере себе в руки). Добре, досить базікати про театр. (Підіймається). Дужі, чи не поможете мені трохи розпустити корсет?

ФРЕДЕРІК (сміється). Хіба у тебе немає служниці?

ЖОРЖ. Вона ще колючіша за нього.

Виходить під руку з Дужі. Фредерік ніжно цілує Береніку в губи.

БЕРЕНІКА. Я щаслива.

ФРЕДЕРІК.