Гадючник - Сторінка 25

Він не читав, а жер очима опис. Женев'єва не витримала, – вона підвелася і перехилилася, жадібно заглядаючи йому через плече.

Я дивився на своїх дітей. Он брат і сестра. Нема в них нічого жахливого. Він ділова людина, попав у скруту, батько сім'ї, вона мати сім'ї; вони неждано-негадано дістали мільйони, які вважали втраченими для себе. Дивувало мене інше – моя власна байдужість. Я скидався на людину, яка перенесла операцію і каже, що нічого не відчула. Я вирвав із своєї душі те, до чого, здавалося, дуже прихилився. А проте я відчував лише полегкість, мені попустило біль: дихати стало легше. Власне, що я робив уже багато років? Намагався якось спекатися багатства, накинути його кому-небудь, тільки не своїм. Я завжди дурив самого себе, не знав, чого хочу. Ми ніколи не знаємо, чого хочемо насправді, і зовсім не робимо того, що, як нам здається, ми любимо.

Я чув, як Юбер сказав сестрі:

– Величезні… величезні статки… Просто величезні.

Потім вони про щось перемовилися стиха, і раптом Женев'єва заявила, що вони не можуть прийняти такої жертви, вони не хочуть, щоб я всього позбавив себе задля них.

Дивно бриніли в моїх вухах слова "жертва", "всього позбавити себе". Юбер наполягав:

– Сьогодні ти схвильований, тому так вирішив зробити. Ти не такий уже хворий, як здається. Тобі нема ще сімдесяти, а з таким здоров'ям доживають до глибокої старості. За якийсь час ти шкодуватимеш. Якщо хочеш, я тебе звільню від матеріальних клопотів. Але май при собі, що тобі належить. Ми хочемо тільки – хай усе буде по справедливості. Ми завжди шукали тільки справедливості.

Мене здолала втома, вони бачили, що очі в мене злипаються. Я сказав: рішення моє непохитне і далі ми про це балакатимемо лише в присутності нотаріуса. Вони рушили до дверей. Я, не повертаючи голови, промовив:

– Забув вас попередити: я призначив щомісячну ренту в півтори тисячі франків моєму синові Роберові, я обіцяв йому. Нагадайте мені, як ми підписуватимемо акт у нотаріуса.

Юбер почервонів. Він не чекав такої шпильки. Але Женев'єва, по своїй простодушності, не побачила тут ніякої каверзи. Витріщивши від здивування очі, вона швидко підбила рахунок:

– Вісімнадцять тисяч франків на рік… А тобі не здається, що це забагато?

XVIIІ

Моріжок сьогодні ясніший за небо. Залита водою земля курить, у вибоях, затоплених дощем, відбивається каламутна блакить. Усе мене цікавить так само, як у ті дні, коли Калез належав мені. Мого тут нема тепер нічого, і я не відчуваю своєї вбогості. Цілі ночі плющить, через дощ гниє виноград, і я так само вболіваю за врожай, як і тоді, коли був господарем. Думав я, що мені дорога моя власність, а нині збагнув: то озивалася моя кровна любов до землі, інстинкт селянина, селянського сина, народженого тими, хто споконвіку тривожно позирає на обрій, на небо. Рента, яку я маю щомісяця отримувати, набігатиме в нотаріуса; мені ж нічого не треба, та й ніколи й не було треба. Все життя я був невільником пристрастей, яких, власне, і не мав. Мов собака, що гавкає на місяць, я був зачарований блиском. Прокинутися в шістдесять вісім років для життя! Відродитися на порозі смерті!.. Якби ж то ще пожити кілька років чи хоча б кілька місяців, навіть кілька тижнів…

Мою доглядальницю вже відіслано; я почуваю себе куди краще. Коло мене ходитимуть Амелі й Ернест, що служили Ізі; вони вміють робити уколи; в мене все напохваті: ампули з морфіном і нітритом. Діти в місті клопочуться спадщиною, до Калеза приїжджають лише тоді, як потрібні якісь дані для опису майна… Все йде майже без суперечок; зі страху прогадати при поділі вони ухвалили комічне рішення: все ділити порівну, навіть комплекти дамастових скатертин та серветок і набори кришталю. Вони ладні розірвати надвоє якийсь килим, аби він не дістався комусь одному. Вони воліють усе дістати непарне, зате нарівно. Вони ж бо хочуть, щоб усе було по справедливості. Все життя вони прикрашали вельми пишними словами найниціші прагнення… Ні, треба викреслити ці слова. Хто його знає, може, й вони так само, як я, в полоні пристрасті, що насправді глибоко не загніздилася в них?

А що вони думають про мене? Безперечно, що мене переможено, адже я поступився. "Вони взяли наді мною гору". А проте при кожних відвідинах вони тримаються зі мною шанобливо та все дякують. Все-таки я для них загадка. Надто пильнує мене Юбер: йому не віриться, що я склав зброю. Та заспокойся ти, сердего! Коли мене привезли до Калеза очунювати, я й тоді був не дуже страшний для вас. А вже тепер…

Край доріг і луків вимальовуються довгі ряди берестів та тополь, що височать одне над одним, а між їхніми темними лініями клубочиться туман, туман і дим: там палять бур'ян, та ще дихає випарами земля, впоєна дощем. Бо ж у нас тепер осінь, грона, обсипані дощовими краплями, вже не наллються соками – все забрав у них дощовий серпень. Та для нас, мабуть, ніколи не буває пізно. Я все кажу собі, що для людини ніколи не пізно.

Другого дня після повернення до Калеза я ввійшов до Ізиної кімнати, але не з почуття побожності. Тільки знічев'я, від нічого робити, – я вже сам не знаю, чи приємно, чи тоскно було мені від того, – я штовхнув двері, перші після сходів ліворуч. Все було навстіж – і вікно, і шафа, й комод. Слуги все повиносили, сонце тислося в усі куточки, поглинаючи невловимі сліди завершеної людської долі. В вересневому полудні дзижчали мухи. Густі круглі шапки лип скидалися на якісь овочі, обкидані плямами. Блакить, густа в високості, блідла над заснулими пагорбами. Десь бринів дівочий сміх; над виноградниками похитувалися золотаві на сонці брилики: почалося винобрання.

Але життя, чудове життя пішло з Ізиної кімнати; кинуті на дно шафи рукавички та парасолька здавалися мертвими. Я дивився на старий камін: на ньому вирізьблено граблі, лопату, серп і сніп пшениці. Ці старовинні коминки, де можуть палати цілі колоди, влітку затуляють широкими мальованими екранами. На нашому екрані був зображений запряг волів на оранці – якось у дитинстві, розлючений чимось, я пропоров його складаним ножиком. Екран стояв на килимку. Коли я захотів поставити його па місце, він упав, відкривши чорне провалля вогнища, засипане попелом. Мені пригадалося, що розповідали діти про останній Ізин день у Калезі: "Вона палила папери, ми думали, що почалася пожежа…" Тієї хвилини я зрозумів: вона відчувала близьку смерть. Годі думати водночас про свою смерть і про смерть інших людей: мене невідчепно гризла думка, що я вже на божій дорозі, тому я не помітив нервової Ізиної напруги. "Це пусте, це вікове", – казали немудрі наші діти. Але ж вона, розпалюючи велике вогнище, знала, що її час настав. Вона хотіла зникнути і слід за собою затерти. Я дивився, як вітерець ледь колише в каміні сірі пластівці. В кутку стояли щипці, якими користувалася вона, я схопив їх і встромив у попіл, в цю купу пороху, в небуття.

Я порушив його, ніби там ховалася таємниця мого життя, таємниця наших двох життів. Що глибше поринали щипці в попіл, то він ставав щільніший. Я добув кілька паперових клаптів, мабуть, уцілілих у середині грубої пачки, але на цих врятованих шматочках збереглися лише окремі слова й незрозумілі уривки фраз. Усе написано тим самим не відомим мені почерком. Руки в мене тремтіли, я вперто копирсався далі. На одному замазаному сажею клаптику мені пощастило прочитати слово "pax"[20], а під маленьким хрестиком стояло "23 лютого 1913 року" і "Люба моя доню!". Я намагався прочитати слова, написані на обгорілих берегах сторінки, але розібрав лише таке: "Ви не винні, що це дитя будить у вас ненависть, ви були б винні тоді, якби піддалися їй. А проте ви всіляко намагаєтеся…" На превелику силу я прочитав іще: "…надто зухвало судити так мертвих… його прихильність до Люка доводить…". Далі кіптява приховала все, крім такої фрази: "Пробачте, не дошукуючись, яку саме вину ви прощаєте. Віддай йому все…"

Я ще матиму час поміркувати над усім цим: зараз треба шукати, шукати. І я шукав. У незручній позі, нахилившись так низько, що важко було дихати, я розгрібав попіл. Я добув записника в цератовій оправі і весь затремтів від зворушення; блокнот нібито був цілий, але в ньому не збереглося жодної сторінки. Лише на звороті оправи мені пощастило прочитати кілька слів, виведених Ізиною рукою: "Букет духовний", а нижче: "Не звуся я Той, хто клене, ім'я моє Ісус". ("Про Христа", святий Франціск Сальський[21])".

Далі йшли інші цитати, але прочитати їх було неможливо. Схилившись над цим порохом, я довго шукав, але більше нічого не знайшов. Тоді я підвівся, поглянув на свої чорні руки. Побачив у дзеркалі, що лоб у мене вимазаний сажею. Як замолоду, раптом виникло бажання піти кудись у поле й ходити довго-довго. Забувши про своє серце, я швидко збіг сходами.

Вперше за багато тижнів я пішов на виноградники, де лози вже скидали грона і готувалися до сплячки. Навколишній краєвид був легкий, прозорий, невагомий, як ті блакитняві бульбашки, що їх колись Марі видувала соломинкою. Під вітром і сонцем уже стужавіли вибої і глибокі відбитки волячих ратиць. Я йшов, несучи в собі не знаний мені досі Ізин образ, образ жінки, охопленої пристрастями, які лише богові було під силу приборкувати. Цю діловиту господиню гризли ревнощі до сестри. Маленький Люк був їй ненависний. Іза зненавиділа ні в чому не винного хлопця… А яка була причина? Ревнощі? Страх за своїх власних дітей? Я ж бо любив Люка більше, ніж їх. Але вона ненавиділа й Марінету… Так, так, вона страждала через мене; я був здатний завдавати їй муки. Яке шаленство! Умерла Марінета, умер Люк, умерла Іза. Всі повмирали, всі. Я вже старий дід, стою край тієї самої ями, що поглинула їх, і ось я радію, що не був байдужий померлій жінці, що викликав у її душі бурі.

Сміх, та й годі! Я справді сміявся на самоті, кашляючи й задихаючись, ухопившись за виноградний пакіл; переді мною стелилися простори, сповиті блідою імлою, де тонули села з церквами, дороги, облямовані тополями. Вечірнє світло ледве пробивало собі дорогу до цього похованого в тумані світу. Я відчував, я бачив свій злочин, я торкався його. Він містився не тільки в цьому огидному зміїному кублі – в ненависті до рідних дітей, у жаданні помсти, в сріблолюбстві, а і в затятості, з якою я відмовлявся вирватися з цього переплетеного гаддя.