Гадючник - Сторінка 5

Збудую в Оріні флігель: трьох кімнат мені досить. Недорого вийде. Та й нащо гроші витрачати – наступного року мене, може, й на світі не буде. А згодом флігель тобі стане в пригоді – от хоч би полювати на припутнів. Наїжджатимеш сюди в жовтні – саме впору. Сам ти, правда, полювання не любив, але ж там у тебе підуть діти, може, їм сподобається інколи голубів постріляти.

Хоч який я був невдячний, а матір любив безмежно. Зігнана з насидженого місця, вона ладна була тулитися де завгодно. Раділа, що я її принаймні не зовсім занедбав, і до всього призвичаїлася. Але того вечора ти спитала мене:

– Що з вашою матір'ю?

Наступного дня вона прийшла до тями й була така, як завжди.

З Бордо приїхав твій батько зі старшою дочкою та зятем. Довелося сказати їм про наші заручини. Яким поглядом вони мене зміряли. Мені здавалося, ніби я чую, як вони питають одне в одного: "Хіба можна з ним на людях з'являтися? Мати поза всякою критикою". Ніколи не забуду, як здивувала мене твоя сестра Марі-Луїза, яку ви називали Марінет: вона була на рік старша від тебе, а здавалася молодшою – така тендітна, довгошия, з пишним волоссям і дитячими очима. Дідуган, за якого її віддав твій батько, барон Філіпо, будив у мені жах. Та по його смерті мені не раз спадало на думку, що він був дуже нещасним. Яких мук завдавав собі цей бовдур, зі шкури пнучись, аби його молода дружина забула, що він старий! Він засупонювався в корсет, аж дух йому спирало. Широкий та високий накрохмалений комірець приховував обвислі щоки й воло. Нафабрені блискучі вуса й баки лише відтінювали сизе зморшкувате обличчя. Цей бідолаха все заглядав у дзеркало, стурбовано роздивляючись на своє відображення. Пригадуєш, як ми підсміювалися з цього?.. Вставна щелепа не дозволяла йому сміятися. Його непохитна воля запечатала йому вуста. А ще ми помітили, як він обачно надіває циліндр, щоб не зрушити чудернацької зачіски: пасмо волосся, що залишалося в нього на потилиці, він зачісував наперед, і воно розбігалося по голому черепу, як дельта мілкої річечки.

Твій батько, його одноліток, незважаючи на сивину в бороді, лисину й черево, ще подобався жінкам і вмів їх чарувати навіть у ділових взаєминах. Тільки моя мати присаджувала його. Може, її знемилосердило те нещастя, що я їй заподіяв Вона змагалася за кожний пункт шлюбної угоди, начебто йшлося про продаж чи оренду на землю. Я вдавано обурювався її вимогам, сперечався з нею, але подумки радів, що вона так добре обстоює мої інтереси. І якщо нині мої статки цілком відділені від твоїх і ви не маєте влади наді мною, то я маю дякувати за це матері. Вона вимагала, щоб майно було записане окремо на кожного з подружжя, ніби я був дівчиною, котра виходить заміж за якогось гультяя.

Фондодежі пристали на ці вимоги, тож я міг спати спокійно: вони шанували мене, шануючи твою любов до мене.

Мати й слухати не хотіла про якусь ренту: вона зажадала, щоб посаг за тобою дали готівкою.

– Ці Фондодежі ставлять мені за взірець барона Філіпо, – казала вона, – він, бачте, узяв старшу без жодного су… Ще б пак! Цьому старому шкарбунові та ще й посаг правити! Йому й так молодятко віддано! Ну, а з нами зовсім інша річ. Фондодежі думають, що я нетямлюся з гордощів – з такими людьми породичатися! Ви ще мене не знаєте…

А ми вдавали "голубків", наче нас зовсім не обходили ті розрахунки. Ти покладалася на геній свого батька так само, як я на материн. І, можливо, ні ти, ні я не відали, які ж ми все-таки грошолюбці…

Та ні, я несправедливий. Ти любила гроші лише заради дітей. І ти, мабуть, убила б мене задля їхнього збагачення; якби до того дійшлося, ти б віддала їм останній шмат хліба.

А ось я… так, я люблю гроші. З ними якось спокійніше. Поки я сам господар свого маєтку, ви нічого не заподієте мені, бо не маєте влади наді мною. Ти ось торочиш: "Скільки нам треба на наш вік!" Помиляєшся! Старого тільки й мають за людину, коли він чимось володіє. А коли в нього нічого не залишиться, він опиниться на смітнику. В нас немає вибору: або притулок для старих, божий дім, або тримайся за своє добро. Селян осуджують за те, що вони оббирають своїх старих батьків, а потім мордують голодом, щоб ті швидше померли. А я чимало такого надивився і в буржуазних родинах – хіба що там усе робиться делікатніше і пристойніше про людське око. Отож-бо й я боюся зубожіти. Все мені здається, наче я мало надбав золота. Вас воно надить, а мене захищає.

Настала пора вечірньої служби, а я не чув дзвону… А втім, ще не дзвонили – адже сьогодні страсна п'ятниця. Зараз приїдуть машиною з міста всі наші чоловіки: я вийду пообідати з ними. Хочу подивитися на них, коли вони всі зійдуться: мені легше воювати проти всього їхнього гурту, ніж сперечатися з кожним. Варто б з'їсти цього покаянного дня котлету – не задля бравади, а просто щоб показати: воля моя тверда і непохитна.

Сорок п'ять років я утримую свої позиції – тобі так і не вдалося вибити мене з них, але вся моя оборона піде нанівець, якщо я у чомусь поступлюся. На очах у моєї родини, яка споживає у страсну п'ятницю боби й сардини на олії, я з'їм котлету і цим покажу, що марні всі їхні надії обібрати мене за життя.

IV

Я не помилився. З'явившись учора серед вас, я сплутав ваші плани. Лише за дитячим столом було весело, бо в страсну п'ятницю дітей годують шоколадом і тартинками з маслом. Я ще не зовсім розрізняю їх: моя онука Жаніна має дитину, що почала вже ходити… Я всім їм показав, що таке добрий апетит. Ти послалася на моє здоров'я й похилий вік, аби виправдати мене перед дітьми за цю котлету. Мене вжахнув Юберів оптимізм. Він сказав якось надто переконано, що скоро на біржі все піде гаразд, але так запевняють себе люди, коли йдеться про їхнє життя чи смерть. Він усе-таки мені син. Цей сорокалітній чоловік – мій син, я це знаю розумом, але не відчуваю серцем. І несила мені дивитися в очі цій істині. А що, як справи в нього підуть кепсько? Фінансист, який дає власникам такі дивіденди, грає й ризикує великими грішми… Того дня, коли на карту буде поставлено честь родини… Честь родини! Кому-кому, а цьому ідолові я не принесу себе в жертву. Я поклав собі: будь-що витримаю удар, не розчулюся. Тим більше, що, крім мене, є ще старий дядько Фондодеж – він розщедриться, якщо я не розщедрюся… Але я забалакався, верзу казна-що… Мабуть, не хочеться згадувати ніч, коли ти, сама того не відаючи, занапастила наше щастя.

І все-таки дивно – ти ніби нічого не пам'ятаєш… А в ті недовгі години нічної задухи вирішилася наша доля. Отож у кімнаті… Кожне слово, вимовлене тобою, віддаляло нас, а ти цього й не помітила. Твоя пам'ять захаращена тисячею непотрібних спогадів, а про це нещастя нічогісінько в ній не збереглося. Ти хизуєшся своєю вірою в потойбічне життя, а сама ж позбавила мене вічного життя тієї ночі! Перше моє кохання зробило мене чутливим до тієї атмосфери віри й поклоніння богові, що заповнювала твоє життя. Я кохав тебе, кохав усе, що складало твою духовну істоту. Я зворушувався, коли ти ставала навколішки в своїй довгій, як у школярки, сорочці…

Ми жили тут, у цій самій кімнаті, де я пишу свою сповідь. Чому ж після весільної подорожі ми оселилися в Калезі, в моєї матері? (Я не допустив, щоб вона віддала нам Калез, витвір її рук, її любов). Згодом, плекаючи свою ненависть до тебе, я пригадав деякі обставини, спершу я якось не надавав їм значення, а може, я умисне не хотів їх помічати. Передусім твоя сім'я під приводом смерті вашого далекого родича вирішила не грати весілля. Ясно було, що вони просто соромляться твого невдалого шлюбу. Барон Філіпо розповідав усім у Баньєрі-де-Люшоні, що його молода своячка "втьопалася" в якогось хлопця, правда, чарівного й, безперечно, з блискучим майбутнім, та ще й багатія, але простого коліна.

– Ну, розумієте, ніякого роду.

Він казав про мене так, ніби я був байстрюком. А проте йому здавалося вигідним, що я не маю родичів, – не треба за них червоніти. Моя мати, загалом поштива старенька, знає своє місце. І нарешті треба ж рахуватися і з тобою: ти, мовляв, росла мазункою й крутила батьками як хотіла; а мої статки, виявляється, чудові. Навіть Фондодежі і ті могли погодитися на такий шлюб, заплющивши очі на всі мої вади.

Всі ці плітки, звісно, дійшли до мене. Власне, я не дізнався нічого нового. Я так тішився своїм щастям, що не зважав на ті плітки. До того ж мені подобалося, що весілля наше відбудеться трохи не таємно: хіба я знайшов би приятелів у тій голодній зграї, де я верховодив? А гордощі не дозволяли мені звернутися до своїх учорашніх ворогів. Цей блискучий шлюб давав мені нагоду зійтися з ними; але я так чорню себе в цій сповіді, що можу й не приховувати однієї риси моєї вдачі: непохитну волю до незалежності. Я ні перед ким не принижувався, завжди був вірний своїм переконанням. Коли ж одружився, я пішов на деякі поступки, і мене навіть мучило сумління. Я обіцяв твоїм батькам не заважати тобі виконувати релігійні обряди, але щодо самого себе зобов'язувався тільки не зробитися франкмасоном[6]. А втім, інших вимог переді мною не ставили. В ті роки релігія цікавила тільки жінок. У світському товаристві вважали, що для чоловіка досить лише "супроводжувати дружину на обідню". А в Люшоні я вже довів, що не противлюся цьому.

Коли ми повернулися з Венеції – у вересні дев'яносто п'ятого, – твої батьки не запросили нас у замок Сенон під тим приводом, що там гостює багато їхніх друзів і друзів Філіпо, тому вони не мають жодної вільної кімнати. І тоді ми вирішили пожити якийсь час у моєї матері. Нас анітрохи не бентежив спогад про наше хамське ставлення до неї. Ми згодилися жити разом з нею доти, доки нам буде зручно.

Мати й не збиралася злорадіти.

– Увесь будинок – ваш, – сказала вона. – Можете запрошувати гостей по своїй уподобі, я заб'юся в. куточок, ніхто мене й не побачить. – Вона казала: – Я вмію бути непомітною.

А ще казала:

– Та я ніколи не сиджу вдома.

Справді, вона багато поралася на винограднику, у винарні, у пташарні, в пральні. Після обіду вона піднімалася до себе в кімнату перепочити і вибачалася, коли зустрічала нас у вітальні. Перш ніж увійти, вона стукала в двері; мені довелося сказати, що так не заведено. Вона навіть набивалася вести наше господарство, але ти не завдала їй такої мороки.