Гаррі Поттер і Келих Вогню - Сторінка 7

тільки на один день, щоб забрати Гаррі. Маґлівські каміни, взагалі то, не можна під'єднувати до мережі... але я маю доброго знайомого в комісії з питань застосування порошку флу, тож він мені все влаштував... Я все зроблю, як було, не журіться. Запалю вогонь, щоб відіслати хлопців, а тоді відремонтую камін і роз'явлюся...

Гаррі не сумнівався, що Дурслі не зрозуміли жодного слова. Вони й далі очманіло дивилися на містера Візлі. Тітка Петунія, похитуючись, звелася на ноги й сховалася за дядьковою спиною.

— Вітаю, Гаррі! — радісно вигукнув містер Візлі. — Зібрав уже валізу?

— Вона нагорі, — усміхнувся у відповідь Гаррі.

— Ми її візьмемо, — миттю озвався Фред. Він підморгнув Гаррі і вийшов з вітальні разом з Джорджем. Вони знали, де Гарріна кімната, бо колись серед ночі вже його звідти визволяли. Гаррі мав підозру, що Фред і Джордж сподівалися бодай на секунду побачити Дадлі. Вони багато про нього чули від Гаррі.

— Ну, — змахнув руками містер Візлі, шукаючи слів, щоб порушити напружену тишу. — Дуже... дуже гарну маєте хату.

Оскільки завжди бездоганно чиста вітальня була тепер засипана пилом і уламками цегли, то ці слова не надто улестили Дурслів. Обличчя в дядька Вернона знову побагряніло, а тітка Петунія стисла губи. Однак Дурслі були такі перелякані, що й досі не могли вимовити ні слова.

Містер Візлі роззирнувся довкола. Він любив усе, пов'язане з маґлами. Гаррі бачив, що йому аж свербіло підійти й оглянути телевізор та відеомагнітофон.

— Вони працюють на еклектиці? — зі знанням справи поцікавився він. — А, так, я ж бачу штепселі. Я збираю штепселі, — додав він, звертаючись до дядька Вернона. — А ще батарейки. Маю величезну колекцію батарейок. Моя дружина думає, що я божевільний, але то нічого.

Дядько Вернон теж явно вважав містера Візлі божевільним. Він ступив крок праворуч, затуляючи тітку Петунію, ніби боявся, що містер Візлі раптом на них нападе.

Зненацька в кімнаті знову з'явився Дадлі. Гаррі почув на сходах гупання своєї валізи і зрозумів, що Дадлі втік з кухні, злякавшись цього шуму. Дадлі прокрався попід стіною, перелякано зиркаючи на містера Візлі, а тоді спробував заховатися за спинами матері й батька. Проте широкої спини дядька Вернона вистачало тільки на те, щоб затулити кістляву тітку Петунію, а от Дадлі зі своїми габаритами аж ніяк не міг там поміститися.

— Гаррі, то це твій двоюрідний брат? — запитав містер Візлі, знову намагаючись зав'язати розмову.

— Так, — підтвердив Гаррі, — це Дадлі.

Вони з Роном обмінялися поглядами, а тоді хутко відвернулися один від одного. Їм нестерпно кортіло розреготатися на повний голос. Дадлі усе ще тримався за заднє місце, ніби боявся, що воно відпаде. А от містера Візлі дуже стурбувала чудернацька поведінка Дадлі. З тону його голосу Гаррі зрозумів, що містер Візлі вважає Дадлі не менш божевільним, ніж Дурслі вважали самого містера Візлі. От тільки він товстунчика не боявся, а радше йому співчував.

— Гарно проводиш канікули, Дадлі? — спитав він лагідно.

Дадлі заскімлив. Гаррі бачив, як він ще міцніше стис руками свою масивну сідницю.

Фред і Джордж повернулись у вітальню з Гарріною валізою і враз... помітили Дадлі. На їхніх обличчях розпливлися однакові капосні посмішки.

— Ну що ж, — мовив містер Візлі. — Час рушати.

Він підтягнув рукави мантії і витяг чарівну паличку. Гаррі побачив, як Дурслі притислися до стіни.

— Інсендіо! — вигукнув містер Візлі, скерувавши чарівну паличку на пролом у стіні за собою.

В каміні відразу спалахнув вогонь. Він весело потріскував, ніби горів там не одну годину. Містер Візлі витяг з кишені невеличку торбинку, розв'язав, узяв з неї жменьку порошку і жбурнув його в полум'я. Від цього воно стало смарагдово зеленим і розгорілося з новою силою.

— Давай, Фреде, — звелів містер Візлі.

— Іду, — сказав Фред. — Ой, ні... хвилиночку..

З Фредової кишені випала торбинка з цукерками. Великі, товсті іриски в барвистих обгортках розлетілися по всій кімнаті.

Фред почав поспіхом їх збирати, запихаючи в кишеню, а тоді бадьоро помахав рукою Дурслям і ступив прямо в полум'я, вигукнувши "Барліг!" Тітка Петунія здригнулася й зойкнула. Щось свиснуло, і Фред зник.

— Зараз ти, Джордже, — розпорядився містер Візлі, — разом з валізою.

Гаррі допоміг Джорджеві затягти валізу в полум'я й перевернути її на бік, щоб легше було втримати. Джордж вигукнув "Барліг!" і теж зі свистом щез.

— Роне, ти наступний, — сказав містер Візлі.

— Бувайте, — весело попрощався Рон з Дурслями. Він широко всміхнувся Гаррі, ступив у полум'я, крикнув "Барліг!" і зник.

Тепер залишилися тільки Гаррі та містер Візлі.

— Ну... то прощавайте, — сказав Дурслям Гаррі.

Вони нічого не відповіли. Гаррі рушив до вогню і вже переступав через край каміна, коли містер Візлі схопив його за плече.

— Гаррі з вами попрощався, — мовив він. — Чи ви не чули?

— Нічого страшного, — сказав Гаррі до містера Візлі. — Якщо чесно, то мені все одно...

Але містер Візлі не забирав руки з Гарріного плеча.

— Ви ж не побачите свого племінника аж до наступного літа, — обурено звернувся він до дядька Вернона. — Невже ви не хочете попрощатися?

Обличчя дядька Вернона люто скривилося. Думка, що його повчає чоловік, який щойно розвалив півстіни його вітальні, завдавала йому невимовних мук.

Проте містер Візлі тримав у руці чарівну паличку, і крихітні очиці дядька Вернона зиркнули на неї, перш ніж він силувано видушив: "До побачення".

— Бувайте, — відповів Гаррі, стаючи однією ногою в зелене полум'я, яке приємно дихало теплом.

Та тієї миті за його спиною пролунав жахливий здушений стогін, а потім заверещала тітка Петунія.

Гаррі озирнувся. Дадлі вже не ховався за спинами батьків. Він стояв рачки біля столика для кави, душився й випльовував з себе якусь довгу фіолетову слизьку штуку, що стирчала йому з рота. Ще за секунду ошелешений Гаррі зрозумів, що довга штука — то Дадлів язик, а на підлозі біля нього лежала барвиста обгортка з іриски.

Тітка Петунія кинулася до Дадлі, схопилася за кінець розпухлого язика і спробувала видерти його з рота. Не дивно, що Дадлі заверещав і заплювався ще більше, намагаючись її відштовхнути. Дядько Вернон ревів і розмахував руками, а містер Візлі теж мусив закричати — щоб його почули.

— Не бійтеся, я йому допоможу! — заволав він і кинувся до Дадлі, націливши на нього чарівну паличку. Однак тітка Петунія заверещала ще несамовитіше і впала на Дадлі, затуляючи його від містера Візлі.

— Ні, справді! — вигукнув у відчаї містер Візлі. — Це проста процедура... то була іриска... мій син Фред... він такий жартівник... це просте заклинаннярозбухання... принаймні я так гадаю... прошу вас, я все виправлю...

Та Дурслі не лише не заспокоїлися, а ще дужче запанікували. Тітка Петунія істерично ридала, смикаючи Дадлі за язика, ніби вирішила його вирвати. Дадлі задихався, не витримуючи подвійного тиску матері та власного язика. А дядько Вернон, цілком утративши глузд, ухопив порцелянову фігурку, що стояла на серванті, і щосили жбурнув її в містера Візлі. Той пригнувся, і фігурка розлетілася на друзки у знищеному каміні.

— Та ну що ви! — сердито вигукнув містер Візлі, змахнувши чарівною паличкою. — Я ж хочу допомогти!

Ревучи, мов поранений гіпопотам, дядько Вернон схопив іще якусь фігурку.

— Гаррі, тікай! Тікай! — закричав містер Візлі, цілячись чарівною паличкою в дядька Вернона. — Я тут усе владнаю!

Гаррі не хотів пропускати такого кумедного видовища, але кинута дядьком Верноном фігурка просвистіла поруч з його лівим вухом, тож він вирішив, що краще не заважати містерові Візлі.

Він ступив у вогонь, роззирнувся й вигукнув "Барліг!". Гаррі ще встиг помітити, як містер Візлі своєю чарівною паличкою вирвав у дядька Вернона з рук третю фігурку, як тітка Петунія верещала, лежачи зверху на Дадлі, язик якого звивався великим слизьким пітоном. Наступної миті Гаррі дуже швидко закрутило, й вітальня Дурслів зникла з очей у вирі смарагдового полум'я.

— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —

"Відьмацькі витівки Візлів"

Гаррі кружляв дедалі швидше, притискаючи лікті до боків. Навколо миготіли розмиті обриси камінів, а тоді його почало нудити й він заплющив очі. Коли ж відчув, що рух сповільнюється, вчасно виставив уперед руки, щоб не гепнутись обличчям на підлогу, вилітаючи з каміна на кухню Візлів.

— То він її зжер? — нетерпляче спитав Фред, допомагаючи Гаррі звестися на ноги.

— Так, — відповів Гаррі. — А що то було?

— Іриска язикодризка, — весело пояснив Фред. — Це ми з Джорджем винайшли й ціле літо шукали, на кому б її випробувати...

Невеличка кухня вибухла реготом. Гаррі озирнувся й побачив, що Рон і Джордж сиділи за чистим дерев'яним столом разом з двома рудими юнаками, котрих Гаррі ніколи раніше не бачив, хоч одразу здогадався, хто це мав бути: Білл і Чарлі, двоє найстарших Ронових братів.

— Здоров був, Гаррі, — сказав один з них, усміхаючись і подаючи велику руку. Гаррі її потис, відчуваючи під пальцями мозолі й пухирі. Схоже, це був Чарлі, що працював у Румунії з драконами. Чарлі був схожий на своїх братів близнюків, але нижчий і кремезніший за Персі й Рона, що були довготелесі й худі. Чарлі мав широке доброзичливе обличчя, обвітрене й так рясно вкрите ластовинням, що здавалося засмаглим. Руки мав м'язисті, а на одній красувався великий лискучий опік.

Усміхнений Білл звівся на ноги й теж потис Гаррі руку. Білл його дуже здивував. Гаррі знав, що той працює в чаклунському банку "Ґрінґотс", а в Гоґвортсі був старостою школи, тож завжди уявляв Білла схожим на його молодшого брата Персі — шанувальником усіляких правил та любителем усіх повчати. А виявилось, що Білл — як би це краще сказати — класний. Він був високий на зріст і мав довге волосся, зв'язане на потилиці у хвостик. У вусі мав сережку, з якої звисало щось схоже на ікло. Його одяг не здався б недоречним на будь якому рок концерті, хоч Гаррі помітив, що черевики в нього були виготовлені не зі звичайної, а з драконячої шкіри.

Не встиг ніхто промовити й слова, як щось легенько ляснуло, і біля Джорджа прямо з повітря виник містер Візлі. Гаррі ще не бачив його таким сердитим.

— Фреде, це було не смішно! — закричав він. — Що ти дав тому хлопцеві маґлу?

— Нічого я йому не давав, — відповів Фред, капосно вишкірившись.