Гаррі Поттер і Келих Вогню - Сторінка 86

На першому місці — по вісімдесят п'ять очок кожен — містер Седрик Діґорі та містер Гаррі Поттер, обидва з Гоґвортської школи! — Від вигуків та оплесків зграї наляканих птахів шугнули в темне небо над Забороненим лісом. — На другому місці з вісімдесятьма очками — містер Віктор Крум, Дурмстрензький інститут! — Знову залунали оплески. — І на третьому місці — міс Флер Делякур, Бобатонська академія!

Гаррі роздивився, що місіс Візлі, Білл, Рон та Герміона сидять в центрі трибуни й чемно аплодують Флер. Він помахав їм рукою, і вони відповіли, сяйливо усміхаючись.

— Отже, Гаррі та Седрик... після мого свистка! — оголосив Беґмен. — Три... два... один...

Він коротко свиснув — і Гаррі та Седрик зникли в лабіринті.

Високі стіни живоплоту відкидали на стежку чорні тіні. Чи тому, що вони були високі й товсті, чи тому, що були чарівні, однак галас натовпу відразу стих. Гаррі почувався майже так само, як під водою. Він витяг чарівну паличку, пробурмотів "Лумос" і почув, що Седрик позад нього вчинив так само.

Пройшовши метрів з п'ятдесят, вони опинилися перед розгалуженням і глянули один на одного.

— Бувай, — кинув Гаррі і повернув ліворуч. Седрик звернув праворуч.

Гаррі почув, як Беґмен засвистів удруге. Отже, до лабіринту увійшов Крум. Гаррі пришвидшив крок. Обрана ним стежка була вільна. Він повернув праворуч і побіг, тримаючи чарівну паличку високо над головою, щоб бачити якнайдалі. Та йому й досі нічого не траплялося на очі.

Здалеку втретє почувся Беґменів свисток. Тепер у лабіринті були вже всі чемпіони.

Гаррі пильно вдивлявся в темряву перед собою. З'явилося відчуття, ніби хтось за ним стежить. Що дужче темніло небо над головою, то чорніше робилося в лабіринті. Гаррі добіг до наступного розгалуження.

— Скеруй мене, — прошепотів він до чарівної палички, поклавши її на долоню.

Паличка крутнулася й показала направо, просто в суцільний живопліт. Отже, там була північ, а центр лабіринту — на північному заході. Найкраще було піти зараз ліворуч і, щойно трапиться розгалуження, повернути праворуч.

Стежка попереду знову була вільною. Невдовзі Гаррі зміг повернути праворуч — але й за цим поворотом не було жодних перепон. Те, що їх не було, чомусь страшенно його непокоїло. Він уже мав би когось зустріти. Здавалося, що оманливою безпекою лабіринт притуплює його пильність. Раптом Гаррі почув за собою якісь звуки. Він підняв паличку, готовий до нападу, але паличка яскраво освітила Седрика, що вибіг з правого коридору. Він тремтів. Рукави його мантії диміли.

— Геґрідові вибухозаді скрути! — прошипів він. — Велетенські! Ледве від них вирвався!

Він потрусив головою й пірнув у наступний коридор. Прагнучи опинитись якнайдалі від скрутів, Гаррі знову заквапився. І тільки но звернув за ріг, як побачив...

Просто на нього насувався дементор.

Майже чотирьохметровий, зі схованим під каптуром обличчям, він простягав перед собою зотлілі, вкриті струпами руки й наосліп брів уперед. Гаррі чув його хрипке дихання. Його огорнув липкий холод, та він знав, що робити...

Гаррі зосередився на найщасливіших думках і уявив, як вибереться з лабіринту і святкуватиме це з Роном та Герміоною. Тоді підняв чарівну паличку і закричав:

— Експекто патронум!

Сріблястий олень виринув з кінчика чарівної палички й помчав назустріч дементорові. Той позадкував, наступив на власну мантію і ледь не впав... Гаррі ще ніколи не бачив, щоб дементор спотикався.

— Зачекай! — закричав він і побіг за своїм патронусом, — та ти ж ховчик! Рідікулюс!

Почувся голосний тріск, і ховчик вибухнув. Від нього лишилася тільки хмарка диму. Сріблястий олень зник з поля зору. Гаррі волів би, щоб той залишився, адже таке товариство йому б не завадило... Швидко і якомога тихіше він пішов далі вперед, уважно прислухаючись і високо тримаючи чарівну паличку.

Ліворуч... праворуч... знову ліворуч... двічі він заходив у глухі кути. Знову застосувавши закляття чотирьох напрямків, зрозумів, що зайшов занадто далеко на схід. Гаррі розвернувся, повернув направо й побачив попереду дивний золотавий туман.

Він сторожко підійшов і освітив туман чарівною паличкою. Це напевно були якісь чари. Можливо, їх можна буде знешкодити вибухом.

— Редукто! — промовив Гаррі.

Закляття пролетіло крізь туман, не завдавши йому шкоди. Авжеж, вибухове закляття діяло тільки на тверді тіла. Цікаво, що буде, якщо він пройде крізь туман? Варто спробувати чи краще повернути назад?

Він усе ще вагався, коли тишу раптом розітнув голосний крик.

— Флер? — покликав Гаррі.

Ніхто не відповів. Гаррі роззирнувся навколо. Що з нею сталося? Її крик долинув звідкись спереду. Гаррі набрав у легені повітря й побіг крізь зачарований туман.

Світ перевернувся догори дриґом. Гаррі звисав униз головою над бездонним небом, окуляри гойдалися на носі, ризикуючи впасти вниз. Довелося притиснути їх до перенісся. Зляканому Гаррі здалося, що його ноги приклеєні до трави, яка перетворилася на стелю. Знизу простягалося безмежне небо, поцятковане зірками. Здавалося, що, коли поворушити ногою — відірвешся від землі й полетиш донизу.

Думай, наказав він сам собі, відчуваючи, як кров припливає до голови, думай...

Та жодне відоме йому закляття не підходило, щоб повернути перевернуті землю й небо на місце. Чи наважиться він ворухнути ногою? Гаррі чув, як кров шумить у вухах. Варіантів було два: або спробувати ворухнутися, або вистрілити червоними іскрами — і тоді його визволять, але дискваліфікують.

Він заплющив очі, щоб не бачити під собою безмежного простору, і відірвав ногу від порослої травою стелі.

Тієї ж миті усе стало на свої місця. Гаррі гепнувся коліньми на благословенно тверду землю. Його огорнула хвилинна слабкість. Він глибоко вдихнув, тоді підвівся і поспішив уперед, озираючись через плече на золотавий туман, що невинно мерехтів у місячному сяйві.

Він зупинився на перехресті двох коридорів і роззирнувся, шукаючи слідів Флер. Він не сумнівався, що чув саме її крик. Цікаво, кого вона зустріла? І що з нею? Гаррі не помітив червоних іскор, але що це могло означати? Що вона виплуталася з халепи, чи, навпаки, так заплуталася, що навіть чарівної палички не встигла витягти? Гаррі повернув праворуч. Його переповнювали тривожні передчуття... та водночас він не міг позбутися думки: на одного чемпіона менше...

Кубок був уже десь близько, і схоже було, що Флер зійшла з дистанції. А він зайшов уже так далеко! Що, як він виграє? Уперше після того, як став чемпіоном, Гаррі уявив себе перед усією школою з Тричаклунський кубком...

Десять хвилин поспіль він натикався на глухі кути. Двічі звертав у тому самому неправильному напрямку. Врешті знайшов нову стежку, по якій і пішов. Від миготливого світла чарівної палички його тінь на стіні живоплоту дрижала й перекошувалася. А завернувши за ріг, він наткнувся на вибухозадого скрута.

Седрик казав правду — скрут був величезний. Завдовжки метрів зо три, він більше скидався на велетенського скорпіона. Довге жало нависало над його спиною. Грубий панцир скрута виблискував у світлі чарівної палички, яку Гаррі націлив на чудовисько.

— Закляктус!

Закляття вдарило об панцир і відбилося рикошетом. Гаррі вчасно пригнувся, але відчув запах смаленого волосся — вибух пройшов над самісінькою маківкою голови. Потвора знову вистрелила задньою частиною і посунула на Гаррі.

— Імпедімента! — закричав Гаррі. Закляття знову вдарило об панцир і знову зрикошетило. Гаррі відступив пару кроків назад, спіткнувся і впав.

— ІМПЕДІМЕНТА!!!

На відстані кількох сантиметрів від Гаррі скрут нарешті завмер — Гаррі вдалося влучити в його м'ясистий, не вкритий панциром живіт. Важко дихаючи, він відштовхнув тварюку від себе й кинувся у протилежний бік — стримувальне закляття діяло тимчасово, скрут будь якої миті міг знову отямитися.

Гаррі повернув ліворуч — і забіг у глухий кут. Праворуч — те ж саме. Мусив спинитися. Серце шалено гупало. Він знову застосував закляття чотирьох напрямків — довелося повернути назад і вибрати шлях, що вів на північний захід.

Кілька хвилин він біг цим коридором і несподівано почув, як за живоплотом, у паралельному коридорі, теж хтось біжить. Це змусило Гаррі зупинитися.

— Що ти робиш? — почувся Седриків голос. — Що за дурню ти надумав?

І тоді до Гаррі долинув голос Крума:

— Круціо!

Повітря наповнилося Седриковим криком. Вражений жахом, Гаррі помчав своїм коридором, намагаючись знайти прохід у Седриків. Не знайшовши, він знову спробував вибухове закляття. Це не дуже допомогло, та все ж пропалило в живоплоті маленький отвір. Гаррі просунув у нього ногу й почав щосили ламати товсті гілки й трощити густі пагони ожини. Нарешті він таки протиснувся. Поглянув праворуч і побачив Седрика, що звивався й корчився по землі. Над ним стояв Крум.

Гаррі метнувся вперед і спрямував паличку на Крума. Той кинувся тікати.

— Закляктус! — загорлав Гаррі.

Закляття вдарило Крума у спину. Він завмер і повалився лицем у траву. Гаррі нахилився до Седрика. Той уже перестав корчитися й лежав, важко відсапуючись і затуляючи лице долонями.

— Як ти почуваєшся? — спитав Гаррі і схопив Седрика за руки.

— Нормально, — задихаючись, відповів Седрик. — Уже нормально... Аж не віриться... Він підкрався до мене ззаду... Я його почув, обернувся, а він націлив на мене чарівну паличку...

Седрик підвівся. Він і досі тремтів. Вони з Гаррі глянули на Крума.

— Не розумію... Я думав, що він непоганий, — сказав Гаррі, не зводячи з Крума очей.

— Я теж, — кивнув Седрик.

— Ти чув, як кричала Флер? — спитав Гаррі.

— Еге, — відповів Седрик. — Думаєш, Крум і до неї дістався?

— Не знаю, — задумливо проказав Гаррі.

— Залишимо його тут? — пробурмотів Седрик.

— Ні, — сказав Гаррі. — Думаю, треба вистрілити червоними іскрами. Хтось прийде і забере... бо інакше його зжере скрут.

— Він це заслужив, — буркнув Седрик, але підняв чарівну паличку і вистрілив з неї дощем червоних іскор, які зависли вгорі над Крумом, означивши місце, де він лежав.

Гаррі з Седриком ще кілька хвилин стояли в темряві й чекали. Потім Седрик сказав:

— Думаю, нам треба йти далі...

— Що? — не зрозумів спочатку Гаррі. — А... так... добре...

Це була дивна мить. Щойно вони обидва об'єдналися проти Крума, але тепер зненацька усвідомили, що насправді вони — суперники.