Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 37

З вируючої речовини виник старий чоловічок, що поволі обертався в ситі спогадів, сріблястий, мов привид, проте цілком реальний, з копицею волосся, що падало йому на очі.

— Ми придбали медальйон за дивних обставин. Його принесла молода відьмочка напередодні Різдва, давно, багато років тому. Казала, що їй дуже потрібні гроші — та це й так було видно. Була в якомусь лахмітті та ще й вагітна... чекала дитину, знаєте. Сказала, що медальйон належав Слизерину. Ну, ми постійно чуємо такі байки: "Ой, це власність самого Мерліна, так-так, його улюблений чайничок", але коли я придивився, то побачив його мітку, а кількох простих заклять мені вистачило, щоб підтвердити правду. Зрозуміло, це робило медальйон майже безцінним. Вона, здається, навіть не уявляла собі його справжньої вартості. Була щаслива, що отримала за нього десять ґалеонів. Найвигідніша наша оборудка!

Дамблдор різко струснув ситом спогадів, і Карактакус Беркс занурився назад у вир, з якого й з'явився.

— Він дав їй тільки десять ґалеонів? — обурився Гаррі.

— Карактакус Беркс ніколи не славився щедрістю, — відповів Дамблдор. — Отже, ми знаємо, що незадовго до пологів Меропа залишалася в Лондоні сама й так відчайдушно потребувала грошей, що продала єдиний скарб, яким володіла, — медальйон, одну з найкоштовніших родинних реліквій Ярволода.

— Але ж вона вміла чаклувати! — не витримав Гаррі. — Вона ж могла здобути харчі й усе інше чарами!

— Можливо, що й так, — припустив Дамблдор. — Але мені здається... це знову здогади, але я переконаний, що вони слушні... коли її покинув чоловік, Меропа перестала вдаватися до чарів. Думаю, не хотіла й далі бути відьмою. Хоч могло статися й так, що її нерозділене кохання й розпука, що його супроводжувала, підірвали її магічні сили; таке теж буває. Та хоч би як воно було, але, як ти незабаром пересвідчишся, Меропа не вдалася до чарівної палички навіть для порятунку власного життя.

— Вона не захотіла жити навіть заради власного сина?

Дамблдор підняв брови.

— Може, тобі шкода Лорда Волдеморта?

— Ні, — відразу заперечив Гаррі, — але ж вона мала вибір, не те, що моя мама...

— Твоя мама теж мала вибір, — лагідно заперечив Дамблдор. — Так, Меропа Редл обрала смерть, незважаючи на сина, якому вона була потрібна, але не суди її, Гаррі, жорстоко. Вона була страшенно виснажена тривалим розпачем і не мала такої відваги, як твоя мама. А зараз устань...

— Куди вирушаємо? — запитав Гаррі, коли Дамблдор став поряд з ним біля стола.

— Зараз, — пояснив Дамблдор, — ми зануримось у мої власні спогади. Думаю, вони тобі здадуться багатими на деталі й дуже точними. Ти перший, Гаррі...

Гаррі нахилився над ситом; обличчя торкнулося прохолодної поверхні спогадів, і ось він уже знову падав крізь темряву... За кілька секунд його ноги опинилися на твердій поверхні, він розплющив очі й побачив, що стоїть разом з Дамблдором на гамірній і старомодній лондонській вулиці.

— А он і я, — весело сказав Дамблдор, вказуючи на високого чоловіка попереду, що переходив вулицю перед підводою молочаря.

Цей молодший Албус Дамблдор мав довге каштанове волосся й бороду. Перейшовши на цей бік вулиці, він пішов далі тротуаром, привертаючи до себе багато зацікавлених поглядів завдяки своєму доволі екстравагантному костюму з темно-фіолетового оксамиту.

— Гарний костюмчик, пане директоре, — вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг прикусити собі язика, але Дамблдор лише всміхнувся, й вони пішли за його молодшою подобою. Ось вони проминули залізну браму й опинилися на оточеному високою огорожею порожньому подвір'ї перед похмурим квадратним будинком. Молодий Дамблдор піднявся на ґаночок перед вхідними дверима й постукав. За кілька секунд двері відчинила досить неохайна дівчина у фартусі.

— Добрий день. Я маю домовленість про зустріч з місіс Коул, яка, якщо не помиляюся, ваша начальниця?

— О, — спантеличено вимовила дівчина, розглядаючи ексцентричну Дамблдорову зовнішність. — Е-е... зараз... МІСІС КОУЛ! — крикнула вона через плече.

Гаррі почув чийсь далекий голос, що крикнув щось у відповідь. Дівчина знову обернулася до Дамблдора.

— Теє... заходьте, вона зараз прийде.

Дамблдор зайшов у коридор, вимощений чорно-білими кахлями; там було доволі вбого, але бездоганно чисто. Гаррі теж зайшов разом із старшим Дамблдором. Не встигли зачинитися вхідні двері, як до них поспішила худа виснажена жінка. Вона мала гострі риси обличчя, що робило його радше стурбованим, аніж непривітним. Ідучи до Дамблдора, жінка роздавала вказівки іншій своїй помічниці у фартусі.

— ...і занеси Марті нагору йоду, Біллі Стабз роздряпує собі струпи, а Ерік Вейлі заплямував усі простирадла... ще тільки вітрянки нам тут бракувало, — бубоніла вона собі під ніс, а тоді побачила Дамблдора й застигла на місці з таким спантеличеним виглядом, ніби щойно через поріг зайшла жирафа.

— Добрий день, — привітався Дамблдор, простягаючи руку.

Місіс Коул стояла з роззявленим ротом.

— Мене звати Албус Дамблдор. Я надіслав вам листа з проханням про зустріч, і ви люб'язно запросили мене прийти сьогодні.

Місіс Коул кліпнула. Вирішивши, мабуть, що Дамблдор — не галюцинація, вона ледь чутно пробелькотіла:

— Так-так. Ну... ну, тоді... прошу в мою кімнату. Так.

Вона завела Дамблдора в невеличку кімнатку, що поєднувала в собі вітальню й кабінет. Там було не менш убого, ніж у коридорі, а меблі були старі й дуже різні. Вона запропонувала Дамблдорові хиткий стілець, а сама сіла за захаращений письмовий стіл, нервово поглядаючи на гостя.

— Як я й писав вам у листі, я прийшов обговорити долю Тома Редла й узгодити плани щодо його майбутнього, — сказав Дамблдор.

— Ви його родич? — поцікавилася місіс Коул.

— Ні, я вчитель, — повідомив Дамблдор. — Я прийшов запропонувати Томові місце в моїй школі.

— А що це за школа?

— Вона називається Гоґвортс, — відповів Дамблдор.

— А чому вас зацікавив Том?

— Нам здається, що він володіє рисами, потрібними нам.

— Тобто він виграв якусь стипендію? Як це йому вдалося? Він нікуди ж нічого не писав, жодних іспитів не складав.

— Його прізвище значиться в наших книгах від самого його народження...

— Хто його туди записав? Батьки?

Не було найменшого сумніву, що місіс Коул аж надто допитлива жінка. Дамблдор, мабуть, дійшов подібного висновку, бо Гаррі помітив, як він непомітно вийняв з кишені оксамитового костюма чарівну паличку, одночасно беручи зі стола місіс Коул чистісінький аркуш паперу.

— Ось, — сказав Дамблдор, махнувши чарівною паличкою, і простяг їй аркуш паперу, — думаю, це вам усе пояснить.

Очі місіс Коул на якийсь час затуманилися, а тоді знову стали нормальні, й вона уважно подивилася на чистий аркуш.

— Начебто все гаразд, — безтурботно сказала начальниця, повертаючи аркуш. Тоді її погляд зупинився на пляшці з джином і на двох склянках, яких не було ще секунду тому.

— Е-е... чи не бажаєте скляночку джину? — неймовірно люб'язно запропонувала вона.

— Дуже вам дякую, — засяяв Дамблдор.

Незабаром з'ясувалося, що місіс Коул — не новачок у процесі поглинання джину. Наповнивши обидві склянки по вінця, вона єдиним духом перехилила свою. Смачно цмокнула губами і вперше всміхнулася Дамблдорові, а він, не вагаючись, вирішив скористатися нагодою.

— Чи не могли б ви розповісти мені про Тома Редла трохи більше? Наскільки мені відомо, він народився тут, у сиротинці?

— Це так, — підтвердила місіс Коул, підливаючи собі джину. — Я це добре пам'ятаю, бо тоді й сама почала тут працювати. То було перед Новим роком, страшенний холод, знаєте, і сніг. Паскудна ніч. На ґанку стояла, хитаючись, дівчина, не набагато старша за мене тодішню. Втім, не вона перша. Ми її впустили, і за годину вона вже народила дитину. А ще за годину вмерла.

Місіс Коул багатозначно кивнула головою і знову добряче хильнула джину.

— Чи казала вона щось перед смертю? — запитав Дамблдор. — Скажімо, хто батько хлопчика?

— Ага, між іншим, казала, — повідомила місіс Коул, як видно, дуже задоволена собою, бо ж тримала в руці джин і мала такого вдячного слухача. — Пам'ятаю, що вона мені сказала: "Маю надію, що він буде схожий на татка", і, не брехатиму, їй на це треба було сподіватися, бо сама вона красунею не була... а тоді вона сказала, що хотіла б назвати сина Том, на честь хлопчикового батька, і Ярволод, на честь її батька... Чудне ім'я, правда? Ми ще думали, чи не прийшла вона з якогось цирку... а ще вона сказала, що прізвище хлопчика має бути Редл. Більше не сказала ні слова і невдовзі померла. То ми так його й назвали, бо тій бідолашній дівчині це було дуже важливо. Але ні Том, ні Ярволод, ні якийсь інший Редл так ніколи по нього й не прийшли. Узагалі ніхто з родини не з'явився, тож він залишився в сиротинці й відтоді живе тут.

Місіс Коул якось непомітно ще раз причастилася чималою порцією джину. На її вилицях виступили дві рожеві плями. А тоді вона сказала:

— Він дивний хлопець.

— Так, — погодився Дамблдор. — Я так і думав.

— І немовлям він був дивний. Майже, знаєте, не плакав. А як трохи підріс, став... якийсь чудний.

— Чудний? Це як? — лагідно поцікавився Дамблдор.

— Ну, він...

Але раптом місіс Коул затнулася, а тоді уважно й допитливо глянула на Дамблдора, не випускаючи з руки склянки з джином.

— Для нього, кажете, й справді є місце у вашій школі?

— Справді, — підтвердив Дамблдор.

— І хай би що я скажу, нічого вже не зміниться?

— Нічого, — сказав Дамблдор.

— Ви заберете його за будь-яких обставин?

— За будь-яких, — ще раз серйозно підтвердив Дамблдор.

Вона скоса зиркнула на нього, ніби зважуючи, чи варто йому довіряти. Вирішила, мабуть, що варто, бо раптом випалила:

— Він лякає інших дітей.

— Що, нападає на них? — перепитав Дамблдор.

— Мабуть, — трохи насупилася місіс Коул, — але дуже важко впіймати його на гарячому. Були певні випадки... мерзенні...

Дамблдор її не підганяв, хоч Гаррі бачив, що його це зацікавило. Вона знову хильнула джину і рум'янець на її рожевих щоках погустішав.

— Той кролик Біллі Стабза... Том казав, що він цього не робив, і я не розумію, як би він міг таке зробити, однак не міг же кролик сам повіситись на крокві, га!

— Навряд, — погодився з нею Дамблдор.

— Та хоч убийте, я не розумію, як таке можна було вчинити. Знаю тільки, що за день до того він сперечався з Біллом.