Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 62

Гаррі здалося, що він помітив у його очах червоний блиск. Пожадливий вираз його обличчя дивним чином віддзеркалювався на лиці Гепзіби, з тією лише відмінністю, що вона спрямувала пожадливий погляд своїх крихітних очиць не на чашечку, а на вродливого юнака.

— Борсук, — пробурмотів Волдеморт, розглядаючи вигравіювану на чашці тваринку. — То це належало...

— Гельзі Гафелпаф, про що ти й сам добре знаєш, розумнику! — Гепзіба нахилилася вперед, аж затріщав корсет, і грайливо вщипнула його за впалу щоку. — Хіба я не казала, що ми далекі родичі? Про це з покоління в покоління переказували в моїй родині. Чудова річ, правда? А ще й наділена могутніми силами, хоч я їх так до ладу й не випробовувала, я її тільки надійно зберігаю...

Вона забрала чашечку з довгих Волдемортових пальців і акуратно поклала назад у коробочку, причому так ретельно й обережно її там умощувала, що навіть не помітила, як по Волдемортовому обличчі ковзнула тінь, коли він мусив віддавати чашку.

— Ну от, — радісно сказала Гепзіба, — а де ж та Гокі? О, так... ти ж тут... забери, Гокі...

Ельфиня слухняно взяла коробку з чашечкою, а Гепзіба глянула на плоскішу коробочку, що лишилася в неї на колінах.

— Думаю, Томе, це тобі сподобається ще більше, — прошепотіла вона. — Нахилися, хлопче, щоб краще бачити... авжеж, Беркс знає, що я ним володію, бо саме в нього я його й купила, але тепер, я не сумніваюся, він мріє знову ним заволодіти, коли мене не стане...

Вона клацнула точеною філігранною защіпкою й підняла накривку. Там на гладенькому малиновому оксамиті лежав важкий золотий медальйон.

Цього разу Волдеморт простяг руку, не чекаючи запрошення, і підніс медальйон до світла, щоб уважно його розглянути.

— Слизеринів знак, — тихенько сказав він, дивлячись, як виграє світло на вишукано оздобленій літері "С".

— Саме так! — вигукнула Гепзіба; її захопило те, як зачаровано дивився Волдеморт на медальйон. — Я заплатила за нього високу ціну, але просто не могла випустити з рук. Такий неймовірний скарб! Я просто мусила мати його у своїй колекції. Беркс його, очевидно, купив у якоїсь нещасної, а та, мабуть, десь украла, гадки не маючи про його справжню вартість...

Тепер сумніву не було: Волдемортові очі на цих словах спалахнули червоним сяйвом, а суглоби пальців, що тримали ланцюжок медальйона, побіліли.

— ...припускаю, що Беркс заплатив їй жалюгідну суму, але ось він який, цей медальйон... гарний, правда? І знову ж таки, йому приписують могутні властивості, але я тільки зберігаю...

Вона простягла руку, щоб забрати медальйон. На якусь мить Гаррі здалося, що Волдеморт його не віддасть, але медальйон вислизнув з його пальців і знову опинився на червоній оксамитній подушечці.

— Отак-от, любий Томе. Гадаю, для тебе це була насолода!

Гепзіба глянула на нього, і Гаррі вперше побачив, як зів'яла її дурнувата усмішка.

— З тобою все гаразд, хлопчику?

— О так, — спокійно відповів Волдеморт. — Усе чудово...

— Мені здалося... але це, мабуть, гра світла... — Гепзіба рознервувалася, і Гаррі здогадався, що й вона помітила миттєвий червоний спалах у Волдемортових очах. — На, Гокі, віднеси й замкни... тими закляттями, що й завжди...

— Треба вертатися, Гаррі, — тихо сказав Дамблдор і, поки крихітна ельфиня виносила коробочки, він схопив Гаррі за лікоть, і вони помчали крізь небуття у директорський кабінет.

— Гепзіба Сміт померла через два дні після цієї сценки, — повідомив Дамблдор, сідаючи й пропонуючи Гаррі теж сісти. — Міністерство засудило ельфиню-домовичку Гокі за випадкове додавання отрути у вечірнє какао господині.

— Не може бути! — сердито вигукнув Гаррі.

— Бачу, ми в цьому однієї думки, — додав Дамблдор. — Авжеж, є дуже багато схожого між цією смертю та загибеллю Редлів. В обох випадках вину взяв на себе хтось інший, хто добре пам'ятав причину смерті...

— Гокі зізналася?

— Вона пригадала, що замість цукру ненавмисне додала в хазяйчине какао, як згодом виявилося, смертельну й маловідому отруту, — пояснив Дамблдор. — 3 цього зробили висновок, що ельфиня не мала злого наміру, просто вона старенька й неуважна...

— Волдеморт видозмінив їй пам'ять, так само, як і Морфінові!

— Я теж дійшов такого висновку, — погодився Дамблдор. — І так само, як і в ситуації з Морфіном, у міністерстві були заздалегідь схильні звинувачувати Гокі...

— ...тому, що вона була ельфинею-домовичкою, — закінчив речення Гаррі. Він ще ніколи не відчував такої симпатії до заснованого Герміоною товариства захисту ельфів "С.С.Е.Ч.А".

— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — Вона була старенька, і зізналася, що додала щось у напій, тому ніхто в міністерстві не мав бажання затягувати розслідування. Як і у випадку з Морфіном, коли я врешті напав на її сліди й зумів видобути з неї спогади, її життя вже добігало кінця... Її спогади, зрозуміло, нічого не доводять, крім того, що Волдеморт знав про існування тієї чашки й медальйона.

Коли Гокі вже засудили, Гепзібина родина виявила, що зникли два її найбільші скарби. Минув якийсь час, поки вони остаточно в цьому переконалися, бо вона мала багато схованок і надзвичайно ревно оберігала свою колекцію. Та ще перед тим, як вони в цьому переконалися, юнак, що працював помічником у крамниці "Борджина й Беркса" і регулярно відвідував небайдужу до нього Гепзібу, звільнився з роботи й щез. Його працедавці не знали, де він дівся; його зникнення стало для них великою несподіванкою. І потім ще дуже довго вони нічого не знали й не чули про Тома Редла.

— А зараз, Гаррі, — сказав Дамблдор, — якщо ти не заперечуєш, я хотів би зробити ще одну невеличку паузу і звернути твою увагу на деякі моменти цієї історії. Волдеморт скоїв ще одне вбивство: чи сталося це вперше, відколи він убив Редлів, я не знаю, хоч думаю, що так. Тепер, як ти вже бачив, він убивав не заради помсти, а задля наживи. Він захотів здобути дві легендарні реліквії, що їх йому показала та бідолашна й заморочена ним стара жінка. Так само, як колись він обкрадав інших дітей у сиротинці або вкрав перстень у свого дядька Морфіна, тепер він просто втік, прихопивши Гепзібині чашку й медальйон.

— Та це ж, — насупився Гаррі, — це просто божевілля... ризикувати всім, кидати роботу заради цих...

— Для тебе, може, й божевілля, але не для Волдеморта, — заперечив Дамблдор. — Сподіваюся, Гаррі, з часом ти збагнеш, що для нього означали ці речі, але погодься, не так і важко припустити, що він побачив у медальйоні щось таке, що мало належати йому.

— У медальйоні можливо, — погодився Гаррі, — але навіщо було брати ще й чашку?

— Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, — нагадав Дамблдор. — Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов'язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини... сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.

А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, — хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років...

Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад.

— А чий це спогад? — поцікавився Гаррі.

— Мій, — відповів Дамблдор.

І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.

Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:

— Заходь.

Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам'яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.

Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.

— Добрий вечір, Томе, — невимушено привітався Дамблдор. — Може, сядеш?

— Дякую, — сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор... на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. — Я чув, ти став директором, — сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. — Гідний вибір.

— Я радий, що ти схвалюєш, — усміхнувся Дамблдор. — Що тобі запропонувати випити?

— Я б не відмовився, — відповів Волдеморт. — Дорога була далека.

Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.

— Отже, Томе... чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.

— Мене вже не називають Том, — сказав нарешті він. — Тепер я відомий під ім'ям...

— Я знаю, під яким ім'ям ти відомий, — чемно всміхнувся Дамблдор. — Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.

Він підняв келих, мовби п'ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.

Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім'я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.

— Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, — сказав Волдеморт після короткої паузи. — Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.

— Бо для такого чаклуна, як я, — відповів Дамблдор, усміхаючись, — немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість.