Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 105

Белатриса крутнулася на місці й зареготала, побачивши нову суперницю.

— З ДОРОГИ! — крикнула місіс Візлі дівчатам і, махнувши чарівною паличкою, вступила в двобій. Гаррі з жахом і захопленням дивився, як ширяє й розсікає повітря чарівна паличка Молі Візлі. Посмішка Белатриси Лестранж зів'яла, змінившись оскалом. Пучки світла вилітали з обох чарівних паличок, підлога під ногами розпеклася й потріскалась. Дві жінки билися не на життя, а на смерть.

— Не треба! — крикнула місіс Візлі, коли декілька учнів кинулося їй на поміч. — Назад! Назад! Вона моя!

Сотні людей скупчилися попід стінами, стежачи за двома боями — Волдеморта з трьома суперниками та Белатриси з Молі. Гаррі стояв невидимий, розриваючись між ними, прагнучи і нападати, й захищати одночасно, але не мав певності, що випадково не влучить у невинну жертву.

— Що буде з твоїми дітьми, коли я тебе вб'ю? — глумилася знавісніла, як і її володар, Белатриса, відстрибуючи від заклять Молі, що так і танцювали навколо неї. — Коли їхня мамуся простягне ніжки, як і Фредик?

— Ти... вже... ніколи... не... зачепиш... наших... дітей! — заволала місіс Візлі.

Белатриса засміялася таким самим сміхом, як сміявся її кузен Сіріус перед тим, як упасти спиною крізь завісу. І Гаррі раптом відчув, що зараз станеться.

Закляття Молі шугонуло під простягнутою Белатрисиною рукою і влучило їй у груди прямо проти серця.

Зловтішна посмішка застигла на Белатрисинім обличчі, очі вирячились. На крихітну часточку секунди вона усвідомила, що сталося, і повалилася на підлогу. Юрба заревіла, а Волдеморт заверещав.

Гаррі розвернувся, наче у сповільнених кадрах. Побачив, як відлетіли Макґонеґел, Кінґслі і Слизоріг, крутячись і корчачись у повітрі, коли Волдемортова лють через загибель останньої й найвірнішої прихильниці вибухнула з силою бомби. Волдеморт націлив чарівну паличку прямо на Молі Візлі.

— Протеґо! — заревів Гаррі — і закляття "щит" розгорнулося посеред зали. Коли Волдеморт озирнувся, Гаррі нарешті скинув плащ-невидимку.

Шоковані вигуки, радісні крики і зойки: — Гаррі! ЖИВИЙ! — миттю вщухли. Юрба заклякла зі страху. Запала раптова і всеосяжна тиша, коли Волдеморт і Гаррі, пронизуючи один одного поглядами, повільно рушили по колу.

— Щоб ніхто не намагався мені допомогти! — голосно сказав Гаррі, і його слова пролунали в глибокій тиші, наче сигнал сурми. — Так має бути. Це повинен зробити я.

Волдеморт засичав.

— Поттер не це хотів сказати, — промовив він, вирячивши червоні очі. — Він так не діє. Кого ти використаєш тепер замість щита, Поттере?

— Нікого, — просто відповів Гаррі. — Горокраксів уже немає. Тільки ти і я. Разом нам жити не судилося, і один з нас має відійти назавжди...

— Один з нас? — глузливо повторив Волдеморт. Усе його тіло було напружене, червоні очі дивилися пильно, як у змії, що приготувалася до стрибка. — Думаєш, це будеш ти — хлопець, що вижив випадково, та ще й тому, що Дамблдор смикав за шнурочки?

— Випадково моя мати загинула, рятуючи мене? — запитав Гаррі. Вони й далі обидва рухалися боком, творячи досконале коло, тримаючись на сталій відстані один від одного, і для Гаррі не існувало жодного іншого лиця, крім Волдемортового. — Я випадково вирішив битися з тобою на цвинтарі? Випадково сьогодні не захищався, та все одно вижив і повернувся, щоб знову битися?

— Випадково! — загорлав Волдеморт, але не нападав. Юрба попід стінами заціпеніла від жаху, із сотень присутніх ніхто, здавалося, й не дихав, крім них двох. — Випадковості, збіг обставин і те, що ти розпускав нюні і ховався за спідниці відважніших, ніж ти, дозволяючи мені вбивати їх замість тебе!

— Сьогодні ти вже нікого не вб'єш, — сказав Гаррі. Вони все ще ходили по колу, дивлячись один одному в очі — зелені й червоні. — Ти вже ніколи й нікого не зможеш убити. Ти зрозумів? Я був готовий умерти, щоб ти припинив нищити цих людей...

— Але не вмер!

— ...я цього хотів, і це найголовніше. Я зробив те саме, що й моя мати. Вони тепер захищені від тебе. Невже ти не помітив, що жодне твоє закляття не подіяло? Ти вже не зможеш нікого катувати. Не зможеш до них торкнутися. Власні помилки тебе нічого не навчили, Редл.

— Як ти смієш?!

— Я смію, — урвав його Гаррі, — бо я знаю те, чого не знаєш ти, Редле. Я знаю багато важливих речей, тобі недоступних. Хочеш дещо почути, поки ти не зробив ще одної великої помилки?

Волдеморт не відповідав, проте й далі скрадався по колу, і Гаррі зрозумів, що той зараз мовби загіпнотизований і заінтригований найменшою можливістю довідатися, що Гаррі й справді знає сокровенну таємницю...

— Це знову любов? — глузливо вишкірив зміїне обличчя Волдеморт, — улюблене Дамблдорове пояснення, любов, що, як він казав, перемагає смерть, хоч ніяка любов не врятувала його самого — він упав з вежі й розламався, як стара воскова фігурка? Любов, що не завадила мені, Поттере, розчавити, як блоху, твою бруднокровну матір... і ніхто, здається, не любить тебе цього разу аж так, щоб вибігти й захистити тебе від мого закляття. То що ж тепер не дасть тобі здохнути, коли я завдам удару?!

— Тільки одне, — відповів Гаррі. Вони все кружляли колом, пронизуючи один одного поглядами, і трималися на відстані лише завдяки останній таємниці.

— Якщо тебе цього разу врятує не любов, а щось інше, — сказав Волдеморт, — то ти, мабуть, віриш, що володієш чарами, які мені недоступні, або зброєю, потужнішою, ніж у мене?

— І тим, і тим, — відповів Гаррі й побачив, як жах промайнув зміїним обличчям і одразу ж зник. Волдеморт зареготав, і цей регіт був страшніший за його вереск. Безрадісний і божевільний, він луною розійшовся у принишклій залі.

— Ти вважаєш, що знаєш невідомі мені чари? — глузливо запитав він. — Невідомі мені, Лордові Волдеморту, що виконував чари, які Дамблдорові й не снилися?

— Та ні, снилися, — заперечив Гаррі, — бо він знав більше за тебе, знав досить, щоб не робити того, що накоїв ти.

— Бо він був слабкий! — загорлав Волдеморт. — Занадто слабкий, щоб наважитися, заслабкий, щоб узяти те, що могло належати йому, але належатиме мені!

— Ні, він був розумніший за тебе, — відповів йому Гаррі, — кращий чаклун і краща людина.

— Я призвів до смерті Албуса Дамблдора!

— Тобі так здавалося, — заперечив Гаррі, — але ти помиляєшся.

Чи не вперше юрба в залі заворушилася, бо сотні людей попід стінами всі як один глибоко вдихнули.

— Дамблдор мертвий! — Волдеморт жбурнув ці слова в Гаррі, наче вони мали завдати йому нестерпного болю. — Його труп гниє в мармуровій гробниці на території цього замку, я це бачив, Поттере, і він не повернеться!

— Так, Дамблдор мертвий, — спокійно сказав Гаррі, — але не ти його вбив. Він обрав свій шлях смерті, обрав за кілька місяців до загибелі, узгодив усе, до деталей, з людиною, яку ти вважав своїм слугою.

— Що за дитячі казочки? — єхидно пирхнув Волдеморт, але не нападав, тільки вдивлявся червоними очима в очі Гаррі.

— Северус Снейп служив не тобі, — пояснив Гаррі. — Він був вірний Дамблдорові ще відтоді, як ти почав полювати на мою матір. Та ти цього так і не зрозумів, бо є таке, чого тобі не зрозуміти. Ти ніколи не бачив Снейпового патронуса, Редле?

Волдеморт не відповів. Вони брели по колу, неначе вовки, готові роздерти один одного.

— Снейповим патронусом була лань, — сказав Гаррі, — як і в моєї матері, бо він любив її все своє життя, ще змалку. Ти мав би це зрозуміти, — вів далі він, побачивши, як хижо роздуваються Волдемортові ніздрі, — адже він просив тебе її пощадити. Згадав?

— Він хотів нею володіти, та й годі, — глузливо вишкірився Волдеморт, — а коли її не стало, погодився, що існують на світі й інші жінки, чистішої крові, достойніші його...

— Це він тобі так казав, — усміхнувся Гаррі, — але сам був Дамблдоровим шпигуном — з тієї миті, як ти став для неї загрозою, і відтоді він завжди діяв проти тебе! Дамблдор був уже на порозі смерті, коли Снейп допоміг йому відійти!

— Немає значення! — верескнув Волдеморт, що ловив кожне слово, і тепер розреготався, мов скажений. — Немає значення, мені служив Снейп чи Дамблдорові і які там дрібненькі перепони вони намагалися розставити на моєму шляху! Я знищив їх так само, як знищив твою матір — як ти кажеш, велику Снейпову любов! Хоч у всьому цьому і є певний сенс, Поттере, але тобі його не збагнути!

— Дамблдор не хотів, щоб бузинова паличка потрапила мені в руки! Він мав намір зробити справжнім володарем цієї чарівної палички Снейпа! Та я випередив тебе, хлопчику... я заволодів паличкою раніше за тебе, я раніше за тебе збагнув усю правду. Три години тому я вбив Северуса Снейпа, і тепер я справжній володар бузинової палички, палички Долі, жезла Смерті! Останній Дамблдорів задум провалився, Гаррі Поттер!

— Це так, — погодився Гаррі. — Твоя правда. Та перш ніж ти спробуєш мене вбити, я тобі раджу подумати про все, що ти накоїв... подумай, може, у чомусь і розкаєшся, Редле...

— У чому ж це?

З усього, що Гаррі досі сказав, ніщо — ні викриття, ні іронія — не вразили Волдеморта так, як це. Гаррі побачив, як звузилися до тонесеньких щілинок його зіниці, як побіліла шкіра довкола очей.

— Це твій останній шанс, — сказав Гаррі, — єдине, що в тебе лишилося... бо я бачив, що з тобою буде, якщо не розкаєшся... знайди в собі мужність... спробуй... спробуй покаятися...

— Як ти смієш?! — знову почав Волдеморт.

— Я смію, — урвав його Гаррі, — бо Дамблдорів прощальний задум не завдав мені жодної шкоди. На відміну від тебе, Редл.

Волдемортова рука затремтіла, стискаючи бузинову паличку, і Гаррі ще міцніше вчепився в чарівну паличку Драко. Він розумів, що лишалися лічені секунди.

— Ця чарівна паличка не слухається тебе так, як би тобі хотілося, бо ти вбив не того. Северус Снейп не був справжнім володарем бузинової палички. Він не перемагав Дамблдора.

— Він убив...

— Що з твоїм слухом? Снейп не перемагав Дамблдора! Дамблдорову загибель вони запланували удвох! Дамблдор мав намір померти нездоланним, останнім справжнім володарем цієї палички! Якщо все сталося так, як було задумано, то ця паличка втратила свою могуть одночасно з його смертю, бо ж її ніхто в нього не відвоював!

— Але тоді, Поттере, можна вважати, що Дамблдор сам віддав мені чарівну паличку! — Волдемортів голос затремтів з лиховісної радості.