Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 19

Затряслася підлога. Почулися квапливі кроки, двері розчинилися й забігли містер та місіс Візлі.

— Ми... почули начебто... — почав містер Візлі, стривожено дивлячись на Гаррі й міністра, що стояли буквально ніс у ніс.

— ...якісь крики, — важко дихала місіс Візлі.

Скрімджер відсахнувся на кілька кроків від Гаррі, дивлячись на дірку, яку пропалив у його футболці. Він уже шкодував, що не стримався.

— Це... нічого, — прохрипів міністр. — Мені... прикро через таке твоє ставлення, — додав він, ще раз пильно вдивляючись в обличчя Гаррі. — Ти, здається, вважаєш, ніби в міністерстві не бажають того, чого ти... і Дамблдор... бажали. Ми повинні працювати разом.

— Мені не подобаються ваші методи, пане міністре, — відказав на це Гаррі. — Пам'ятаєте?..

Він удруге підняв праву руку й показав Скрімджерові шрами, що й досі проступали зверху на долоні білими літерами: "Я не повинен брехати". Скрімджерове лице закам'яніло. Він одвернувся, нічого не кажучи, й пошкутильгав з кімнати. Місіс Візлі поспішила за ним. Гаррі чув, як вона зупинилася біля задніх дверей. Через одну-дві хвилини пролунав її голос:

— Його вже нема!

— Що він хотів? — запитав містер Візлі, дивлячись на Гаррі, Рона та Герміону, поки місіс Візлі бігцем поверталася.

— Віддати те, що нам лишив Дамблдор, — пояснив Гаррі. — Вони тільки зараз нарешті ознайомили нас з його заповітом.

Невдовзі в садочку, за столами, три предмети, одержані від Скрімджера, переходили з рук у руки. Усі захоплено вигукували, розглядаючи світлогасник та "Казки барда Бідла", а також ремствували, що Скрімджер відмовився віддати меч, хоч ніхто не розумів, навіщо Дамблдор залишив Гаррі старого снича. Коли містер Візлі уже втретє чи вчетверте вивчав світлогасник, місіс Візлі нерішуче сказала:

— Гаррі, дорогенький, усі такі голодні, ми не хотіли починати без тебе... може, подавати вже вечерю?

Усі якось квапливо повечеряли, поспіхом заспівали "Многая літа", швидко проковтнули торт — і свято закінчилось. Геґрід, якого запросили на завтрашнє весілля, але який ніяк не вмістився б у вже й так переповненому "Барлозі", пішов розбивати собі намет на сусідньому полі.

— Зустрінемось нагорі, — прошепотів Гаррі Герміоні, коли вони допомагали місіс Візлі прибирати в саду. — Як усі полягають спати.

У кімнатці на горищі Рон розглядав світлогасник, а Гаррі наповнив Геґрідів гаманець із кротячої шкурки, але не грішми, а найціннішими для нього речами, хоч деякі з них, мабуть, не варті були нічого: Картою Мародера, уламком Сіріусового зачарованого дзеркальця та медальйоном Р.А.Б. Він міцно затяг шнурок і повісив капшучок на шию, а тоді сидів собі, тримаючи старого снича й дивлячись, як той кволо тріпоче крильцями. Нарешті в двері постукала Герміона і навшпиньки зайшла.

— Глушилято, — прошепотіла вона, махнувши чарівною паличкою в бік сходів.

— Ти ж не схвалювала це закляття? — здивувався Рон.

— Часи міняються, — відповіла Герміона. — Ану, продемонструй нам світлогасник.

Рон одразу послухався. Тримаючи його перед собою, клацнув. Єдина їхня лампа негайно згасла.

— Річ у тім, — прошепотіла Герміона в темряві, — що того самого ефекту можна досягти перуанським порошком "Розчинної темряви".

Почулося легеньке клацання, кулька світла з лампи полетіла на стелю й знову всіх освітила.

— Усе одно він класний, — наче виправдовуючись, сказав Рон. — А ще кажуть, Дамблдор сам його винайшов!

— Я знаю, та навряд чи він вписав тебе в заповіт тільки для того, щоб ти вимикав нам світло!

— Думаєш, він знав, що міністерство конфіскує його заповіт і дослідить усе, що він нам заповів? — поцікавився Гаррі.

— Безперечно, — сказала Герміона. — Він не міг написати в заповіті, чому дарує нам ці речі, та все одно незрозуміло...

— ...чому він нічого не натякнув, як ще був живий? — договорив за неї Рон.

— Саме так, — погодилася Герміона, гортаючи "Казки барда Бідла". — Якщо ці речі такі важливі, що варто їх передавати прямо під носом у міністерства, то він мав би нам якось пояснити... хіба що вважав, що це й так очевидно.

— І помилився, га? — знизав плечима Рон. — Я завжди казав, що він ненормальний. Геніальний і все таке, але шизонутий. Заповів Гаррі старого снича... якого біса він це зробив?

— Поняття не маю, — сказала Герміона. — Коли Скрімджер примусив тебе, Гаррі, його взяти, я була переконана, що має щось статися!

— Ну, так, — погодився Гаррі. Пульс у нього прискорився, коли він підняв пальцями снича. — Я ж не збирався перенапружуватися на очах у Скрімджера.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Герміона.

— Як я зловив снича у своєму найпершому квідичному матчі? — нагадав їй Гаррі. — Ти що, забула?

Герміона була спантеличена. Зате Рон почав хапати ротом повітря й несамовито показувати то на Гаррі, то на снича, поки до нього не повернувся дар мови.

— Це ж той, що ти його ледь не ковтнув!

— Точно, — підтвердив Гаррі, й серце його калатало, коли він притис губи до снича.

Той не відкрився. Розчарування й крах надій закипіли всередині й Гаррі опустив золотистий м'ячик. Але Герміона раптом скрикнула:

— Напис! На ньому щось написано, дивіться!

Від подиву й хвилювання Гаррі трохи не випустив снича з рук. Герміона не помилялася. На гладенькій золотистій поверхні, там, де кілька секунд тому нічого не було, з'явилися три слова, виведені навскоси тоненькими буквами. Гаррі впізнав Дамблдорів почерк.

"Я відкриваюся наприкінці".

Ледве він прочитав, як слова знову зникли.

— "Я відкриваюся наприкінці..." Що б це означало?

Герміона й Рон, нічого не розуміючи, похитали головами.

— Я відкриваюся наприкінці... наприкінці... відкриваюся наприкінці...

Та скільки б і з якими інтонаціями вони не повторювали ці слова, їхній зміст розгадати не вдавалося.

— А меч, — сказав урешті-решт Рон, коли вони вже кинули спроби розтлумачити напис на сничі. — Чому він хотів, щоб Гаррі успадкував меча?

— І чому нічого мені не сказав? — неголосно промовив Гаррі. — Меч був там, висів торік на стіні в його кабінеті під час усіх наших розмов! Якщо він хотів мені його передати, то чому не передав ще тоді?

Враження було таке, ніби він сидить на іспиті з питанням, на яке має знати відповідь, але загальмований мозок нічого не підказує. Може, він торік чогось не вловив під час довгих розмов з Дамблдором? Може, він мав знати, що це все означає? Може, Дамблдор сподівався, що він усе збагне?

— А ця книжка, — замислилася Герміона, — "Казки барда Бідла"... я й не чула про такі казки!

— Не чула про "Казки барда Бідла"? — недовірливо перепитав Рон. — Ти що, жартуєш?

— Не жартую! — здивувалася Герміона. — А ти їх знаєш?

— Та звичайно ж!

Гаррі відволікся від думок і глянув на них. Це ж було безпрецедентно — щоб Рон прочитав книжку, про яку не знала Герміона. Але Рона теж спантеличили їхні здивовані погляди.

— Та перестаньте! Усі старі дитячі казки написав Бідл! "Фонтан фортуни"... "Чаклун і горщик-стрибунець"... "Бебіті Ребіті та її реготлива кукса"...

— Що-що? — захихотіла Герміона. — Яка остання назва?

— Та ну вас! — розгублено подивився Рон на Гаррі й Герміону. — Невже ви не чули про Бебіті Ребіті?..

— Роне, ти добре знаєш, що нас виховували маґли! — урвала його Герміона. — Коли ми були маленькі, нам не читали цих казок, нам розповідали про "Білосніжку й семеро гномів" чи про "Попелюшку"...

— Це що, якась хвороба? — перепитав Рон.

— То це дитячі казки? — уточнила Герміона, знову нахиляючись над рунами.

— Ага, — непевно підтвердив Рон, — тобто всі знають, що ці старі казки колись переповів Бідл. Не знаю, які були оригінальні версії.

— Цікаво, чому Дамблдор подумав, що мені треба їх прочитати?

Щось хруснуло на сходах унизу.

— Мабуть, це Чарлі, поки мама спить, хоче крадькома відростити собі волосся, — нервово припустив Рон.

— Але нам і так пора вже лягати, — прошепотіла Герміона. — Не можна ж завтра проспати, бо буде біда.

— Не можна, — погодився Рон. — Жорстоке потрійне вбивство, скоєне матір'ю молодого, може трохи зіпсувати загальний святковий настрій. Я вимикаю світло.

І він клацнув світлогасником відразу, як Герміона вийшла з кімнати.

— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —

Весілля

Назавтра о третій годині дня Гаррі, Рон, Фред і Джордж стояли в саду біля великого й білого весільного шатра, очікуючи прибуття гостей. Гаррі випив величеньку дозу багатозільної настійки і став двійником рудого маґлівського хлопця з місцевого села Отері-Сент-Кечпола, у якого Фред замовлянням-викликанням викрав кілька волосинок. Задум був представляти Гаррі як "кузина Барні" й вірити, що серед численної родини Візлів він якось замаскується.

Усі четверо стискали в руках схеми розсаджування гостей, щоб допомагати людям знаходити їхні місця. Сила-силенна офіціантів у білих мантіях та музик у золотих піджаках прибула ще з годину тому, і всі ці чаклуни тепер сиділи недалечко під деревом. Гаррі бачив, як над ними розвівається синя хмарка люлькового диму.

За спиною в Гаррі, крізь вхід у шатро, виднілися численні ряди легких золотистих стільців, розставлених по обидва боки довжелезної багряної килимової доріжки. Стовпи, що підпирали шатро, були обвиті білими й золотими квітами. Фред і Джордж почепили величезну в'язку золотих повітряних кульок прямісінько над тим місцем, де Білл і Флер незабаром мали стати подружжям. Надворі ліниво кружляли над травичкою та живоплотом метелики й бджоли. Гаррі почувався доволі незручно. Маґлівський хлопець, чиєї подоби він набрав, був трохи гладший за нього, і через те у вечірній мантії в розпал спекотного літнього дня йому було гаряче й тісно.

— Коли я женитимусь, — Фред осмикнув комір мантії, — то не звертатиму уваги на такі дурниці. Одягнете, що захочете, а маму я зачарую повним тілов'язом, поки все не закінчиться.

— Зранку вона ще була порівняно нічого, — зауважив Джордж. — Трошки поплакала, що немає Персі, але кому він тут потрібен? Ой, щоб я провалився, повна готовність... вони вже йдуть.

Прямо з повітря в дальньому краю двору почали з'являтися яскраві барвисті постаті. За кілька хвилин сформувався весільний кортеж, що звивистою змійкою посунув через садок до шатра. Екзотичні квіти й зачаровані пташки тріпотіли пелюстками й крильцями на капелюшках чарівниць, а на краватках чаклунів виблискувало коштовне каміння.