Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 79

Судячи з їхніх стурбованих поглядів і постійного сіпання шраму, його несподівана мандрівка Волдемортовою свідомістю не лишилася непомічена. Він ледве випростався, майже не дивуючись, що й досі був мокрий і тремтів. Побачив чашку, що безневинно лежала перед ним на траві, і темно-синє озеро, поцятковане золотою доріжкою низького сонця.

— Він знає, — його власний голос звучав якось дивно і неприродно низько після пронизливих Волдемортових вересків. — Він знає, і збирається все перевірити, а останній, — Гаррі зірвався на ноги, — у Гоґвортсі. Я знав це. Я знав.

— Що?

Рон дивився на нього, роззявивши рота. Герміона стурбовано стала навколішки.

— А що ти побачив? Звідки ти знаєш?

— Я бачив, як саме він довідався про чашку, я... я був у його голові, він... — Гаррі пригадав усі вбивства, — він неймовірно розлючений, а ще нажаханий, він не може зрозуміти, як ми про це довідались, і тепер хоче перевірити, чи всі інші горокракси в безпеці, а почне з персня. Він гадає, що в Гоґвортсі найбезпечніше, бо там Снейп, і туди дуже важко проникнути непомітно — мабуть, він буде там насамкінець, але все одно це може статися за кілька годин...

— А ти бачив, де саме воно в Гоґвортсі? — запитав Рон, і теж зірвався на ноги.

— Ні, він зосередився на тому, щоб попередити Снейпа, він не думав, де саме воно лежить...

— Заждіть, заждіть! — вигукнула Герміона, коли Рон схопив горокракс, а Гаррі вже накидав плащ-невидимку. — Ми не можемо так просто взяти й зірватися без жодного плану, нам треба...

— Нам треба рушати, — рішуче заперечив Гаррі. Він сподівався виспатись, мріяв залізти в новий намет, але тепер про це не було й мови. — Ти хоч уявляєш, що він почне витворяти, коли довідається, що зникли перстень і медальйон? А що, як він забере гоґвортський горокракс, бо вирішить, що там він у небезпеці?

— Але ж як ми туди потрапимо?

— Гайнемо в Гоґсмід, — пояснив Гаррі, — і спробуємо з'ясувати все на місці, коли побачимо, як саме захищена школа. Ставай під плащ, Герміоно, я хочу, щоб цього разу ми трималися купи.

— Та ми ж не помістимось...

— Там буде темно, ніхто не помітить наших ніг.

Над почорнілою водою відлунням рознісся ляскіт величезних крил. Це дракон нарешті досхочу напився і злетів. Друзі завмерли, дивлячись, як він усе вище й вище здіймався чорною плямою на тлі потемнілого неба, аж доки сховався за найближчою горою.

Герміона підійшла до друзів і стала між ними. Гаррі якомога нижче опустив плащ до землі, вони усі разом крутнулися і зникли в задушливій темряві.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —

Зникле дзеркальце

Ноги Гаррі торкнулися дороги. Він побачив до болю знайому головну вулицю Гоґсміда: темні вітрини крамничок, обриси чорних гір за селом, поворот дороги до Гоґвортсу, світло з вікон "Трьох мітел". Серце йому тьохнуло, і він з пронизливою чіткістю пригадав, як приземлився тут майже рік тому, підтримуючи жахливо ослабленого Дамблдора. Усе це тривало якусь секунду, а тоді, не встиг він ще й відпустити Ронову й Герміонину руки, як щось сталося.

Повітря розкололося від вереску, схожого на Волдемортів, коли той довідався про викрадення чаші. Цей вереск пронизав кожнісінький нерв у тілі Гаррі, і він зрозумів, що вереск спричинила їхня поява. Ледве встиг глянути на друзів під плащем, як двері "Трьох мітел" розчинилися навстіж і з них висипав з чарівними паличками напоготові з десяток смертежерів у плащах з каптурами.

Гаррі схопив за руку Рона, що вже піднімав чарівну паличку. Смертежерів було дуже багато, всіх не приголомшиш. А спроба вистрілити закляттям миттєво викрила б їх. Один смертежер махнув чарівною паличкою — і вереск затих, однак відлуння ще й досі відбивалося в горах.

— Акціо плащ! — проревів інший смертежер.

Гаррі схопився за поли плаща, та той і не збирався зникати. Замовляння-викликання на нього не діяло.

— Ти що, не під плащем, Поттере?! — закричав смертежер і звелів своїм напарникам: — Шукати скрізь. Він тут.

Шестеро смертежерів побігли прямо на них. Гаррі, Рон і Герміона спритно позадкували й заскочили в найближчу бічну вуличку, хоч смертежери ледь їх не зачепили. Друзі чекали в темряві, прислухаючись до кроків, що тупотіли там і тут, а пучки світла зі смертежерівських чарівних паличок розганяли довколишню темряву.

— Треба звідси тікати! — прошепотіла Герміона. — Роз'являймося зараз!

— Добра думка, — підтримав її Рон, але Гаррі не встиг відповісти, бо закричав якийсь смертежер: — Ми знаємо, Поттере, що ти тут, і ти звідси не вислизнеш! Ми тебе знайдемо!

— Вони нас чекали, — прошепотів Гаррі. — Вичаклували це закляття, щоб знати, коли ми з'явимося. А ще вони, мабуть, вичаклували щось таке, щоб нас звідси не випустити, тримати в пастці...

— А якщо дементорів? — запитав інший смертежер. — Якщо їм розв'язати руки, вони швиденько його знайдуть!

— Темний Лорд хоче вбити Поттера власноручно...

— ...та дементори його не вб'ють! Темному Лордові потрібно Поттерове життя, а не душа. Та й убити його після Цілуночка буде легше!

Смертежери схвально загомоніли, а Гаррі відчув, як його охоплює жах. Щоб відігнати дементорів, доведеться вичакловувати патронусів, і цим вони себе відразу викриють.

— Гаррі, мусимо роз'являтися! — пошепотіла Герміона.

Не встигла вона це сказати, як він відчув, що вуличку заповнив неприродний холод. Раптом зникло все світло, навіть від зірок. У непроглядній темряві Гаррі відчув, як Герміона взяла його за руку, й вони утрьох крутнулися на місці.

Повітря, в якому вони мали б переміщатися, раптом загусло. Вони не могли роз'явитися, чари були надто потужні. Холод дедалі глибше проникав Гаррі в шкіру. Він, Рон і Герміона позадкували бічною вуличкою, рухаючись навпомацки вздовж стіни й намагаючись не викрити себе ані найменшим звуком. І тут з-за рогу безшумно вигулькнули дементори, десятеро чи й більше, видимі навіть у темряві, бо їхня темінь була густіша за навколишню; в чорних плащах, з напівзогнилими, у струпах, руками. Чи відчували вони, що хтось неподалік охоплений страхом? Гаррі був у цьому впевнений, бо вони почали рухатися швидше, чути вже було їхнє тягуче, хрипке дихання, яке він так ненавидів; вони відчули в повітрі смак відчаю і насувалися...

Гаррі підняв чарівну паличку. Він не хотів зазнати Цілунку дементорів, цього не буде, хоч би що сталося потім. Думаючи про Рона й Герміону, він прошепотів:

— Експекто патронум!

З його чарівної палички вистрибнув срібний олень і кинувся вперед. Дементори розлетілися хто куди, і тут почувся тріумфальний крик.

— Це він, отам, отам, я бачив його патронуса — оленя!

Дементори відступили, на небі знову замерехтіли зірки, а тупотіння смертежерів наблизилося. Та не встиг охоплений панікою Гаррі придумати, що робити, як неподалік заскреготів засув, з лівого боку вузенької вулички прочинилися двері, і чийсь охриплий голос сказав:

— Поттере, сюди! Бігом!

Він послухався не вагаючись. Усі троє заскочили у відчинені двері.

— Нагору, не скидайте плаща, і тихо! — пробурмотів високий чоловік, проходячи повз них на вулицю і з грюкотом зачиняючи за собою двері.

Гаррі спочатку й гадки не мав, куди вони потрапили, а тоді побачив у тремтливому світлі свічки брудний, запорошений шинквас "Кабанячої голови". Вони забігли за ляду, а тоді в інші двері, що вели до хитких дерев'яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним поглядом.

Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ-невидимку, друзі підкралися до бруднющого вікна й визирнули. Їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з "Кабанячої голови", єдиний був без каптура.

— Ну, то й що?! — кричав він смертежерам. — То й що?! Ви наслали на мою вулицю дементорів, то я й нацькував на них патронуса! Їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!

— То був не твій патронус! — сказав смертежер. — То був олень, його наслав Поттер!

— Олень?! — заревів шинкар і витяг чарівну паличку. — Олень! Ти ідіот... експекто патронум!

Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало до головної вулиці й зникло.

— Я не таке бачив... — пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.

— Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, — сказав шинкареві смертежерів напарник. — Хтось був надворі всупереч розпорядженню...

— Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську годину!

— То це через тебе спрацювало закляття "котячий концерт"?

— А хоч би й так? Що, кинете мене в Азкабан? Уб'єте за те, що я посмів виткнути носа з власних дверей? То давайте, чого чекаєте! Лишень маю надію, що вам вистачило глузду не натискати свої чорні міточки й не викликати його. Він, мабуть, не дуже зрадіє, якщо припреться сюди через мене й мою стару кішку.

— Ти про нас не турбуйся, — огризнувся якийсь смертежер, — про себе краще подумай, коли порушуєш комендантську годину!

— А через кого ж ви будете переправляти зілля й отруту, якщо закриють мій шинок? Накриється тоді ваша комерція.

— Ти що, погрожуєш?..

— Усе, я закрив рота. Ви ж для того й прийшли, щоб я заткнувся, га?

— А я все одно кажу, що бачив патронуса-оленя! — вигукнув перший смертежер.

— Оленя?! — заревів шинкар. — Та то був цап, дебіле!

— Що ж, ми помилилися, — буркнув другий смертежер. — Але ще раз порушиш комендантську годину, то ми вже не будемо такі поблажливі!

Смертежери подалися назад до Високої вулиці. Герміона полегшено застогнала, вислизнула з-під плаща й сіла на стілець з хиткими ніжками. Гаррі щільно завісив штори і скинув плаща з себе й Рона. Вони чули, як шинкар унизу запирає двері на засув і піднімається вгору сходами.

Гаррі подивився на камін. На ньому під портретом дівчини стояло маленьке прямокутне дзеркальце.

Шинкар зайшов до кімнати.

— Кляті дурбелики! — різко кинув він, розглядаючи їх по черзі. — Що ви собі думали, коли сюди перлися?

— Дякуємо вам, — пробурмотів Гаррі, — навіть не знаємо, як вам віддячити. Ви нас врятували.

Шинкар щось буркнув. Гаррі підійшов до нього, намагаючись розгледіти лице під довгим цупким сивим волоссям і бородою. Шинкар був в окулярах.