Генріх - Сторінка 2

Іноді ніби дуже розумна, проста, легка і весела, все ловить з першого слова, а іноді несе такі пишномовні, банальні або злі, запальні нісенітниці, що я сиджу і слухаю її з напругою і тупістю ідіота, як глухонімий… Але ти мені надокучила з Лі.

— Надокучила, тому що не хочу більше бути тобі товаришем.

— І я цього більше не хочу. І ще раз кажу: напиши цьому віденському пройдисвіту, що ти побачишся з ним на зворотному шляху, а зараз нездужаєш, повинна відпочити після інфлуенци в Ніцці. І поїдемо, не розлучаючись, і не в Ніццу, а куди-небудь в Італію…

— А чому не в Ніццу?

— Не знаю. Раптом чомусь розхотілося. Головне – поїдемо разом!

— Милий, ми про це вже говорили. І чому Італія? Ти ж запевняв мене, що зненавидів Італію.

— Так, правда. Я злий на неї через наших бовдурів-естетів. "Я люблю у Флоренції тільки треченто…" А сам народився у Бельові і у Флоренції був лиш тиждень за все життя. Треченто, кватроченто… І я зненавидів усіх цих Фра Анжеліко, Гірляндайо, треченто, кватроченто і навіть Беатріче і сухоликого Данте в баб'ячому шлику і лавровому вінку…Ну, якщо не в Італію, то поїдьмо куди-небудь в Тіроль, в Швейцарію, взагалі в гори, в яке-небудь кам'яне село серед цих строкатих від снігу гранітних дияволів, що стирчать у небі… Уяви собі тільки: гостре, вологе повітря, ці дикі кам'яні хижі, круті дахи, що збились докупи біля горбатого кам'яного мосту, під ним швидкий шум молочно-зеленої річки, брязкання дзвіночків тісної овечої отари, тут же аптека і крамничка з альпенштоками, дуже теплий готельчик з розлогими оленячими рогами над дверима, ніби навмисне вирізьбленими із пемзи… одним словом, дно ущелини, де тисячу років живе ця чужа для всього світу гірська дикість, народжує, вінчає, ховає, і віки віків високо дивиться з-за гранітів над нею яка-небудь вічно біла гора, як велетенський мертвий ангел… А які там дівки, Генріху! Тугі, червонощокі, в чорних корсажах і червоних шерстяних панчохах…

— Ох, ці вже мені поети! – сказала вона, лагідно позіхаючи. – І знову дівки, дівки… Ні, у селі холодно, милий. І ніяких дівок я більше не бажаю…

___________

У Варшаві, надвечір, коли переїжджали на Віденський вокзал, дув назустріч мокрий вітер з рідким і крупним холодним дощем; у зморшкуватого візника, що сидів на козлах просторої коляски і сердито гнав пару коней, тріпотіли литовські вуса і текло зі шкіряного картуза, вулиці здавались провінційними.

На світанку, піднявши штору, він побачив бліду від тьмяного світла рівнину, на якій де-не-де червоніли цегляні будиночки. Зразу ж після того зупинились і доволі довго стояли на великій станції, де, після Росії, все здавалось дуже малим – вагончики на коліях, вузькі рейки, залізні стовпчики ліхтарів – і всюди чорніли купи кам'яного вугілля; маленький солдат з гвинтівкою, у високому кепі, усіченим конусом, і в короткій мишачо-голубій шинелі йшов, переходячи колії, від паровозного депо; по дерев'яному настилу під вікнами ходив довгов'язий вусатий чоловік у клітчастій куртці з коміром із заячого хутра і зеленому тірольському капелюсі зі строкатою пір'їною позаду. Генріх прокинулась і пошепки попросила спустити штору. Він опустив і ліг в її тепло, під ковдру. Вона поклала голову на його плече і заплакала.

— Генріху, що ти?

— Не знаю, милий, — відповіла вона тихо. – Я на світанку часто плачу. Прокинешся, і так раптом стане жаль себе…Через кілька годин ти поїдеш, а я залишусь одна, піду в кафе чекати свого австрійця… А ввечері знову кафе і угорський оркестр, ці скрипки, що ріжуть душу…

— Так, так, і пронизливі цимбали… От я і кажу: пошли австріяка до біса і їдьмо далі.

— Ні, милий, не можна. Чим же я буду жити, посварившись з ним? Але клянусь тобі, нічого у мене з ним не буде. Знаєш, востаннє, коли я від'їжджала з Відня, ми з ним вже з'ясовували, як кажуть, стосунки – вночі, на вулиці, під газовим ліхтарем. І ти не можеш собі уявити, яка ненависть була у нього на обличчі! Лице від газу і злості блідо-зелене, оливкове, фісташкове… Та, головне, як я можу тепер, після тебе, після цього купе, яке зробило нас такими близькими…

— Слухай, правда?

Вона притиснула його до себе і почала цілувати так міцно, що в нього перехопило подих.

— Генріху, я не впізнаю тебе.

— І я себе. Але іди, іди до мене.

— Чекай…

— Ні, ні, негайно!

— Тільки одне слово: скажи точно, коли ти виїдеш з Відня?

— Нині ввечері, нині ж ввечері!

Поїзд вже рухався, повз двері м'яко йшли і дзвеніли по килиму шпори прикордонників.

____________

І був Віденський вокзал, і запах газу, кави і пива, і поїхала Генріх, чепурна і сумна, на нервовій, делікатній європейській шкапі, у відкритому ландо з червононосим візником у пелерині і лакованому циліндрі на високих козлах, що зняв з цієї шкапи коцик і загукав, захльоскав довгим батогом, коли вона засмикала своїми аристократичними, довгими, розбитими ногами і косо побігла зі своїм коротко обрізаним хвостом услід за жовтим трамваєм. Був Земмерінг і вся закордонна святковість гірського полудня, ліве гаряче вікно у вагоні-ресторані, букетик квітів, аполлінарис і червоне вино "Феслау" на сліпуче-білому столику біля вікна і сліпуче-білий полуденний блиск снігових вершин, що піднеслись у своєму урочисто-радісному уборі в райське індиго неба, рукою дістати від поїзда, що звивався по обривах над вузькою безоднею, де холодно синіла зимова, ще ранкова тінь. Був морозний, первісно-цнотливий, чистий вечір, що мертвенно червонів і синів до ночі, на перевалі, який тонув з усіма своїми зеленими ялинами у пишноті свіжих пухнастих снігів. Потім була довга стоянка в темній тіснині, біля італійського кордону, серед чорного Дантового пекла гір, і якийсь палюче-червоний, димний вогонь при вході в закоптілу пащу тунелю. Потім – все вже зовсім інше, ні на що попереднє не схоже: старий, облізло-рожевий італійський вокзал і півняча гордість і півняче пір'я на касках коротконогих вокзальних солдатиків, і замість буфета на вокзалі – самотній хлопчисько, що ліниво котив уздовж поїзда візочок, на якому були тільки апельсини і пляшечки. А далі вже вільний, усе швидший біг поїзда вниз, вниз і все м'якше, все тепліше став бити із темряви у відкриті вікна вітер Ломбардської рівнини, всіяної оддалік ласкавими вогнями милої Італії. І перед вечором наступного, зовсім літнього дня – вокзал Ніцци, сезонна багатолюдність на його платформах…

В сині сутінки, коли аж до Антибського мису, що попелястим привидом танув на заході, простягнулися вигнутим алмазним ланцюгом незчисленні берегові вогні, він стояв у одному фраку на балконі своєї кімнати в готелі на набережній, думав про те, що в Москві тепер двадцять градусів морозу, і чекав, що зараз постукають до нього в двері і подадуть телеграму від Генріха. Обідаючи в їдальні готелю, під виблискуючими люстрами, в тісноті фраків і вечірніх жіночих суконь, знову чекав, що от-от хлопчик у голубій форменій курточці до пояса і в білих в'язаних рукавичках шанобливо піднесе йому на таці телеграму; неуважно їв ріденький суп з корінцями, пив червоне бордо і чекав; пив каву, палив у вестибюлі і знову чекав, все більше хвилюючись і дивуючись: що це зі мною, від ранньої молодості не відчував нічого подібного. Та телеграми усе не було. Виблискуючи, ковзали вгору і вниз ліфти, бігали вперед і назад хлопчики, розносячи цигарки, сигари і вечірні газети, ударив з естради струнний оркестр – телеграми все не було, а було вже одинадцять годин, а поїзд із Відня повинен був привезти її о дванадцятій. Він випив за кавою п'ять чарок коньяку і, стомлений, гидливий, поїхав у ліфті до себе, злісно дивлячись на хлопчика у формі: "Ой, який негідник виросте з цього хитрого, прислужливого, вже наскрізь розбещеного хлопчиська! І хто це вигадує всім цим хлопчиськам якісь дурні шапочки і курточки, то голубі, то коричневі, з погончиками, кантиками!"

Не було телеграми й на ранок. Він подзвонив, молоденький лакей у фраку, італійський красунчик з очима газелі, приніс йому каву: "Pas de lettres, monsieur, pas de telegrammes". (Немає листів, пане, немає телеграм.) Він постояв у піжамі біля відкритих на балкон дверей, мружачись від сонця і моря, що кололо золотими голками, дивлячись на набережну, на густий натовп на ній, слухаючи італійські співи, що лунали знизу, з-під балкону, знемагаючи від щастя, і з насолодою думав:

"Ну і чорт з нею. Все зрозуміло".

Він поїхав у Монте-Карло, довго грав, програв двісті франків, поїхав назад, щоб вбити час, на візникові – їхав мало не три години: топ-топ, топ-топ, уі! і крутий постріл батога у повітрі… Портьє радісно вишкірився:

— Pas de telegrammes, monsieur!

Він тупо одягався перед обідом, думаючи все одне й те саме:

"Якби зараз раптом постукали в двері і вона раптом ввійшла, хвилюючись, пояснюючи на ходу, чому вона не телеграфувала, чому не приїхала вчора, я б, здається, вмер від щастя! Я сказав би їй, що ніколи в житті, нікого на світі так не любив, як її, що бог багато що вибачить мені за таку любов, вибачить навіть Надю, — візьми мене всього, всього, Генріху! Так, а Генріх обідає зараз зі своїм австріяком. Ох, яка б це була насолода – дати їй найгучнішого ляпасу і проламати йому голову пляшкою шампанського, яке вони розпивають зараз разом!"

По обіді він ходив в густому натовпі вулицями, в теплому повітрі, в солодкому смороді копійчаних італійських сигар, виходив на набережну, до смоляної чорноти моря, дивився на дорогоцінне намисто чорного вигину, що печально пропадало вдалині праворуч, заходив у бари і все пив, то коньяк, то джин, то віскі. Повернувшись в готель, він, білий як крейда, в білій краватці, в білому жилеті, в циліндрі, поважно і недбало підійшов до портьє і пробурмотів мертвими губами:

— Pas de telegrammes?

І портьє, роблячи вигляд, що нічого не помічає, відповів залюбки:

— Pas de telegrammes, monsieur!

Він був такий п'яний, що заснув, скинувши з себе тільки циліндр, пальто і фрак, — впав навзнак і негайно запаморочливо полетів в бездонну темряву, поцятковану вогненними зірками.

На третій день він міцно заснув після сніданку і, прокинувшись, раптом глянув на всю свою жалюгідну і ганебну поведінку тверезо і твердо. Він замовив собі в кімнату чаю і почав прибирати з гардеробу речі у валізи, намагаючись більше не думати про неї і не жалкувати за своєю безглуздою, зіпсованою поїздкою.