Герой нашого часу - Сторінка 6

- Михайло Лермонтов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми сиділи на розі бастіону, так що в обидва боки могли бачити все. От дивлюсь: із лісу виїжджає хтось на сірому коні, все ближче і ближче, і, нарешті, зупинився по ту сторону річки, сажнів за сто від нас, і почав кружляти свого коня мов скажений. Що за притча!..

— Подивись-но, Бело, — сказав я, — у тебе очі молоді, що це за джигіт: кого це він приїхав тішити?..

Вона глянула і скрикнула:

— Це Казбич!

— Ах він розбійник! сміятися, чи що, приїхав над нами? — Вглядуюсь: справді Казбич: його смаглява морда, обірваний, брудний як завжди.

— Це кінь мого батька, — сказала Бела, схопивши мене за руку; вона тремтіла, як лист, і очі її блищали. "Ага! — подумав я, — і в тобі, душенько, не мовчить розбійницька кров!"

— Підійди-но сюди, — сказав я вартовому, — оглянь рушницю та зсади мені цього молодця, — одержиш карбованець сріблом.

— Слухаю, ваше високоблагородіє: тільки він не стоїть на місці...

— Накажи! — сказав я, сміючись...

— Гей, шановний! — закричав вартовий, махаючи йому рукою, — почекай трохи, чого ти крутишся, мов дзиґа?

Казбич і справді зупинився і почав прислухатися: певне, думав, що з ним заводять переговори, — як не так!.. Мій гренадер приклався... бац!.. мимо, — тільки-но порох на полиці спалахнув, Казбич штовхнув коня, і той стрибнув убік. Казбич став на стременах, крикнув щось по-своєму, погрозив нагайкою — і зник.

— Як тобі не соромно! — сказав я вартовому.

— Ваше високоблагородіє! Вмирати поїхав, — відповів він, — такий проклятий народ, зразу не уб'єш.

За чверть години Печорін повернувся з полювання; Бела кинулась йому на шию, і ні одної скарги, ні одного докора за довгу відсутність... Навіть я на нього розсердився.

— Змилуйтесь, — говорив я, — адже щойно тут за річкою був Казбич, і ми по ньому стріляли; чи довго вам на нього наткнутися? Ці горці народ мстивий: ви думаєте, він не здогадується, що ви почасти допомогли Азамату? А я б'юсь об заклад, що нині він впізнав Белу. Я знаю, що рік тому вона йому дуже подобалась, — він мені сам казав, — і якби надіявся зібрати чималий калим, то, певне, посватався б...

Тут Печорін задумався. "Так, — відповів він, — треба бути обережнішими... Бело, з цього дня ти не повинна більше ходити на кріпосний вал".

Ввечері я мав з ним довге з'ясування: мені було прикро, що він перемінився до цієї бідної дівчинки; крім того, що він половину дня проводив на полюванні, його відношення стало холодним, пестив він її рідко, і вона помітно почала сохнути, личко її витягнулось, великі очі потьмяніли. Бувало, спитаєш її: "Чому ти зітхнула, Бело? ти печальна?" — "Ні!" — "Тобі чого-небудь хочеться?" — "Ні!" — "Ти сумуєш за рідними?" — "У мене немає рідних". Траплялось за цілий день, крім "так" та "ні", від неї нічого не доб'єшся.

От про це я і став йому говорити. "Послухайте, Максиме Максимовичу, — відповів він, — у мене нещасний характер: чи то виховання зробило мене таким, чи то бог мене так створив, не знаю; знаю тільки те, що, приносячи нещастя іншим, я і сам не менш нещасний; зрозуміло, це їм погана втіха — тільки справа в тому, що це саме так. З перших днів моєї молодості, з тої хвилини, коли я вийшов з-під опіки рідних, я став насолоджуватися шалено усіма втіхами, які можна дістати за гроші, і, зрозуміло, втіхи ці мені спротивіли. Потім кинувся я у великий світ, і скоро він мені також набрид; закохувався у світських красунь і мене любили, — та їх любов лише дратувала мою уяву і самолюбство, а серце лишалось порожнім... Я став читати, навчатися — науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать ніскільки, тому що найщасливіші люди — невігласи, а слава — удача, і щоб добитися її, потрібно тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно... Невдовзі перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час у моєму житті. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями, — даремно: через місяць я так звик до їх дзижчання і до близькості смерті, що, справді, звертав більше уваги на комарів, — і мені стало ще нудніше, тому що я втратив майже останню надію. Коли я побачив Белу в своєму домі, коли вперше, тримаючи її на колінах, цілував її чорні кучері, я, дурень, подумав, що вона — ангел, посланий мені співчутливою долею... Я знову помилився: любов дикунки ненабагато краща за кохання знатної пані; неосвіченість і щиросердність однієї так само набридають, як і кокетство іншої. Якщо хочете знати, я її ще люблю, я їй вдячний за декілька хвилин досить солодких, я за неї віддам життя, — тільки мені з нею нудно. Дурень я чи злодій, не знаю; але і те правда, що я також заслуговую на співчуття, можливо, більше, ніж вона: моя душа зіпсована світом, уява неспокійна, серце ненаситне; мені всього мало: до печалі я звикаю так само легко, як до насолоди, і життя моє стає дедалі порожнішим; мені лишився один засіб: мандрувати. Як тільки буде можливо, відправлюсь – тільки не в Європу, не дай боже! — поїду в Америку, в Аравію, в Індію, — може, вмру де-небудь на дорозі. Принаймні, я переконаний, що ця остання втіха не скоро вичерпається з допомогою бур і поганих доріг". Так він говорив довго, і його слова врізались мені у пам'ять, тому що вперше я чув такі речі від двадцятип'ятирічної людини, і, бог дасть, востаннє... Що за диво! Скажіть-но, будь ласка, — продовжував штабс-капітан, звертаючись до мене, — ви от, здається, бували в столиці, і недавно: невже тамтешня молодь вся така?

Я відповів, що багато є людей, які говорять те ж саме; що є, напевне, і такі, які кажуть правду; що, втім, розчарування, як і всі моди, почавшись з вищих верств суспільства, спустилось до нижчих, які його доношують, і що зараз ті, хто більш за всіх насправді нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як ваду. Штабс-капітан не зрозумів цих тонкощів, похитав головою і посміхнувся лукаво:

— А все, либонь, французи завели моду нудьгувати?

— Ні, англійці.

— А-га, ось воно як!.. — відповів він, — таж вони завжди були відверті п'яниці!

Я мимоволі згадав одну московську пані, яка стверджувала, що Байрон був ніким іншим, як п'яницею. Втім, зауваження штабс-капітана можна було вибачити: щоб утриматись від вина, він, звичайно, старався запевнити себе, що всі нещастя у світі відбуваються від п'янства.

Тим часом він продовжував свою розповідь таким чином:

— Казбич більше не з'являвся. Тільки не знаю чому, я не міг вибити з голови думку, що він приїжджав недарма і вигадує щось недобре.

От раз умовляє мене Печорін їхати з ним на кабана; я довго відпекувався: ну, що мені було за диво кабан! Одначе він затягнув-таки мене з собою. Ми взяли душ п'ять солдат і поїхали рано-вранці. До десятої години шастали очеретами та лісом, — нема звіра. "Гей, чи не вернутися? — казав я, — навіщо упиратися? Такий вже, певне, видався нещасливий день!" Тільки Григорій Олександрович, незважаючи на спеку і втому, не бажав повертатись без здобичі, така вже була людина: що задумає, подавай; видно, змалечку був мамусею розбещений... Нарешті опівдні відшукали проклятого кабана: паф! паф!.. та де там: втік в очерети... такий вже був нещасливий день! От ми, відпочивши трохи, рушили додому.

Ми їхали поруч, мовчки, відпустивши поводи, і були вже майже біля фортеці: лише чагарник закривав її від нас. Зненацька постріл... Ми поглянули один на одного: нас вразила однакова підозра... Прожогом поскакали ми на постріл,— дивимося: на валу солдати зібрались в гурт і вказують у поле, а там летить стрімголов вершник і тримає щось біле на сідлі. Григорій Олександрович вискнув не гірше за будь-якого чеченця; рушницю із чохла — і туди; я за ним.

На щастя, через невдале полювання наші коні не були змучені: вони рвались з-під сідла, і з кожною миттю ми були все ближче і ближче... І нарешті я впізнав Казбича, тільки не міг розібрати, що таке він тримав перед собою. Я тоді порівнявся з Печоріним і кричу йому: "Це Казбич!.." Він глянув на мене, кивнув головою і вдарив коня нагайкою.

От нарешті ми були вже від нього на постріл рушниці; чи то змучений був у Казбича кінь, чи гірший за наших, тільки, незважаючи на всі його намагання, він не дуже посувався вперед. Я думаю, в цю хвилину він згадав свого Карагеза…

Дивлюсь: Печорін на скаку приклався до рушниці... "Не стріляйте! – кричу я йому, — бережіть заряд; ми і так його доженемо". Ця вже мені молодь! Завжди недоречно гарячкує... Та постріл пролунав, і куля перебила задню ногу коня; він згарячу зробив ще стрибків з десять, спіткнувся і впав навколішки. Казбич зіскочив, і тоді ми побачили, що він тримав на руках своїх жінку, закутану чадрою... Це була Бела... бідна Бела! Він щось нам закричав по-своєму і заніс над нею кинджал... Зволікати було нічого: я вистрелив, в свою чергу, навмання; певне, куля влучила йому в плече, тому що враз він опустив руку... Коли дим розсіявся, на землі лежав поранений кінь і біля нього Бела; а Казбич, кинувши рушницю, чагарниками, ніби кішка, дряпався на стрімчак; хотілось мені його зняти звідти — та не було готового заряду! Ми скочили з коней і кинулись до Бели. Бідолашна, вона лежала непорушно, і кров лилась із рани струмком... Такий злодій: хоч би в серце вдарив — ну, так тому й бути, відразу б все закінчив, а то в спину... найпідступніший удар! Вона була без пам'яті. Ми роздерли чадру і перев'язали рану якомога тугіше; даремно Печорін цілував її холодні губи — ніщо не могло привести її до свідомості.

Печорін сів верхи; я підняв її з землі і сяк-так посадив до нього на сідло; він охопив її рукою, і ми поїхали назад. Після декількох хвилин мовчання Григорій Олександрович сказав мені: "Послухайте, Максиме Максимовичу, ми так її не довезем живою". — "Правда", — сказав я, і ми пустили коней навскач. Біля воріт фортеці на нас чекав натовп; обережно перенесли ми поранену до Печоріна і послали за лікарем. Він хоч і був п'яним, та прийшов: оглянув рану і заявив, що вона більше дня не проживе; тільки він помилився...

— Одужала? — спитав я у штабс-капітана, схопивши його за руку і мимоволі радіючи.

— Ні, — відповів він, — а помилився лікар у тому, що вона ще два дні прожила.

— Та поясніть мені, яким чином її викрав Казбич?

— А ось як: незважаючи на заборону Печоріна, вона вийшла із фортеці до річки. Було, знаєте, дуже спекотне; вона сіла на камінь і опустила ноги у воду.