Герої пустинних горизонтів - Сторінка 23

Гордон вдихав повітря і прислухався до суперечки між Мінкою та диким юним Фаг'дом, а Алі сидів поруч нього, дожидаючись, поки англієць встане.

— Де Бекр?—спитав Гордон.

— Він пішов на полювання з Ва-улем. Той покликав його. ч

— Полювання?—Гордон знав, що у Бекра означало "полювання", але він тільки знизав плечима, відганяючи цю думку, і разом з іншими почав їсти хліб, виготовлений Мінкою з погано розмолотого зерна. Розжовуючи шматок, він поглянув на Сміта. Той був досі непритомний.

Нурі ходив коло нього, своїми рухами нагадуючи маленьке, ніжнооке козеня. Він називав механіка ласкавими іменами і благав його випити хоч трішечки, хоч ковточок, хоч капелинку верблюжого молока з чашки, що була у хлопчика в руці. Нурі показав Гордону нариви на спині Сміта, промовивши: "Міскін" * — і жалісливо шморгнув носом.

— Принеси мені води, — сказав йому Гордон. Гордон відчував фізичну і душевну відразу, коли йому

траплялося доторкатися до чужого тіла — він терпіти цього не міг. Проте зараз він видушив обидва нариви, очистик їх від гною і наклав на ранки одну з хусточок, які знайшов серед речей Сміта.

— О міскін... — скиглив маленький Нурі.

Гордон подивився на обличчя Сміта, і йому стало жалко механіка. Він побачив в його обличчі безвихідну суперечність між Смітом-Лоуренсом і Смітом-городянином; Ло-уренс хотів будь-що залишитися в пустині, а городянин всією душею поривався додому, до тихого життя серед маленьких людей Патні.

— Володарю, — звернувся до Гордона маленький Нурі,— його б треба було трошки припекти. У мене є залізо. Дозвольте, я його припечу як слід і миттю вижену всіх шайтанів!

Нурі скоса глянув своїми ніжними очима на рушничний шомпол, який лежав поруч, щоб, коли буде одержано дозвіл, його можна було не гаючи часу розжарити до червоного і прикласти до спини Сміта.

— Не треба, — промовив Гордон. — Змочуй йому лоб і губи. І не здумай виганяти шайтанів! Зло криється в розумі, а не в тілі, і твоє розжарене залізо зла не вижене, ввичайно, якщо ти не виб'єш йому тим залізом мозок. В цьому полягає різниця між людиною і козою, м'яконосий, і тому не завдавай Сміт-паші зайвого болю!

Поруч з безживним і безмовним Смітом і надія Гордона на здійснення практичної частини його планів — єдина надія, що залишалася, була безживною та безмовною, І це позбавляло Гордона решток запалу, який охопив було

* Міскін (араб.).— бідолаха.

його біля аеродрому. Ось вона лежала, його хвора надія, на широкій, спітнілій спині, і знову і знову Гордон усвідомлював, що це — поразка. З цими думками він простяг руку за "Сьома стовпами мудрості". Книжку він знайшов в сідлі Сміта, в якому вона подорожувала разом з його хусточками кольору хакі. Взявши книжку, Гордон пішов через табір. Його волоцюги розкладали велике вогнище, готуючись до бенкету: під час чергового нальоту Мінка украв двох баранів. На Гордона ніхто не звернув уваги. Волоцюги смія лися, плескали в долоні, співали, пускали огидні дотепи. Щоб не бачити і не чути своїх воїнів, Гордон видерся на схил Ваді.

Він попрямував стежкою, яку Гамід показав йому, коли англієць уперше проїжджав по цій країні — ще під час повстання в Іраку. Джаммарці називали цю стежку "Сходами Іакова", бо вона вела до найвищого піка Джаммар-ської стіни. За годину Гордон досяг його. Це була велична стрімка скеля, з якої розколини Ваді скидалися на горіхову шкаралупу, кинуту на червоний мармур. Гордон зараз перебував так високо над пустинею, що, здавалося. її червоним піскам не було краю — вони тяглися в далечінь нескінченними кільцями рубінових горизонтів. Велика плоска скеля на самому верхів'ї піка звалася "Стовпом Іакова" (так зветься кожне верхів'я в Аравії), і Гордон сів на ньому, щоб розглядіти багряний світ і побачити, що лежить навколо.

Дивлячись вниз, на своїх воїнів, на ці маленькі фігурки, він знову міг би уявити себе Прометеем, в образі якого ще недавно сподівався вершити великі діла. Так, на цій височині він міг би бути справжнім півбогом — і водночас звичайнісіньким смертним, бо раптом Гордон усвідомив, що, рано чи пізно, боги покарають його за намагання творити божественні чудеса з отими людьми, які копирсаються зараз внизу. Безмірний розпач охопив його, і страх—страх за себе самого. Що станеться з ним, коли він не досягне своєї мети? Чим взагалі закінчиться для нього це Повстання? Адже для Лоуренса, наприклад, успіх його справи — перемога племен — означав кінець діяльності, бо чому ще міг він присвятити себе після того, як кочовики здобули волю? Видно, людську душу запалює тільки процес боротьби за волю, а не її результат, бо перемога дає лише спустошеність, самотність і навіть гіркоту... Так думав Гордон, сидячи на "Стовпі Іакова", куди він забрався, щоб залишитися на самоті, після того, як зрозумів, що, подібно до Фауста, зазнав невдачі в своєму намаганні пробудити в людях ту затаєну силу, що згуртовує їх воєдино.

І хоч Лоуренс не міг порадити йому нічого, Гордон знову і знову перегортав сторінки книги, сподіваючись відшукати в ній щось важливе. Проте численні позначки нагадували йому про Сміта, заважали вчитатися в слова Лоурен-са, і кінець кінцем Гордон відклав книжку, роздратований обома.

Він знову подивився вниз, на своїх підлеглих, і спробував знайти заспокоєння в байдужості до них і до їхньої справи. Та хіба байдужість приносить заспокоєння? "Богам, звісно, легко бути байдужими,—подумав Гордон, відчуваючи величезну жалість до себе. — Зевса ось ніщо не турбувало, бо він сидів на горі. Якщо ж який-небудь дурень не слухався його, він розчавлював його вулканом. А мені залишається одне — спуститися вниз і далі служити цим покидькам. Надій ніяких — однаково, чи сидітиму я тут, ЧУЇ повернуся до них. Краще, мабуть, повернутися й зажити їхнім злиденним, суєтним життям".

Проте Гордон не став спускатися, а ліг і заснув, зігрітий ранковим сонцем. Він прокинувся раптом з відчуттям, ніби весь світ зник, і він залишився сам-один, всіма покинутий і забутий. Пойнятий жахом, Гордон схопився... і побачив внизу, в долині, своїх кочовиків. На якусь мить в його серці заворушилася любов до них... Він обвів поглядом Східну пустиню.

До північного входу в Ваді наближалась рожева спіраль. Гордон не захопив з собою бінокля, але й так бачив, що це їде легкий грузовик. А легкий грузовик міг означати лише одне — появу бахразького патруля. Хоч Алі розставив дозорців, у таборі не було помітно ніяких ознак тривоги, і Гордон, не гаючи й хвилини, стрімголов кинувся вниз.

За півгодини він був майже біля самого табору і на бігу гукнув до Алі:

— Де твої дозорці?

— Тут, бенкетують. Іди і ти до нас! Гордон вибухнув прокльонами.

— Там бахразці їдуть!—закричав він.

Араби розгубились, посхоплювалися на ноги. Гордон наказав їм рушати вздовж схилів, угору до того місця, де ущелина була найвужчою, і сам помчав туди. Добігши, він побачив, що хтось встиг випередити його. Це був юний шейх Фаг'д.

— Умремо на мечах! — галасував Фаг'д. — Араби! Очистимо кров! Вперед, на ворогів! Загинемо за нашу справу!

— Мовчи!—крикнув Гордон до благородної дикоі кішки. — І щоб ніяких мені самопожертв! Якщо хто-небудь викаже себе — застрелю. Ніяких атак! Ніякого риску! Замовч ти! — знову гримнув він на Фаг'да.

Алі і Мінка зареготали, а Гордон пробрався до юного камра.

— Ну, володарю, — заспокійливо промовив англієць,— ти чого галасуєш?

Фаг'д не відповів. Він лежав, притиснувшись до землі, закляклий. Його очі були звернені до Гордона, але не бачили його. Тремтячими губами юнак нестямно молив Всевишнього, щоб той змочив його шаблю кров'ю ворогів — "благаю тебе, аллах!" Шабля була у Фагда в руці, і він з такою силою стискав рукоятку, що, напевно, міг убити людину одним ударом. В другій руці він тримав великий німецький пістолет, про який ніхто досі не знав.

"Убий або загинь!" згадав Гордон бойовий клич кочовиків і засміявся з цього неопереного демона, ладного кинутися в бій. Поведінка Фаг'да так зацікавила англійця, що він мало не забув про броньовик, і опам'ятався лише тоді, коли пролунали два постріли. З машини закричали, і Гордон пізнав голос Бекра та дикого поета Ва-уля. Кузов грузовика був набитий людьми, які махали руками і кричали, що вони свої, кочовики, друзі. Гордон підвівся, щоб вилаяти їх за легковажність, але в ту саму мить схопився і Фаг'д. Він кинувся вниз по невисокому схилу, вимахуючи шаблею і наставивши пістолет на грузовик. Після першого ж пострілу пістолет віддачею вибило йому з руки, але Фаг'д, не спиняючись, нісся далі.

— Це наші!—закричав Гордон наздогін несамовитому юнакові. — Стій! Стій!

Фаг'д чув ці слова, але в шаленстві своєму вже не міг зупинитися. Гордон крикнув знову. Тепер усі дивилися на цю дику кішку.

— Бережись!—гукнув англієць до Ва-уля. — Він збожеволів. Тікайте від нього!

Але було вже пізно. Фаг'д опинився біля грузовика і, піднявши шаблю, з вереском і прокльонами кинувся на першого, хто стояв на його шляху — на переляканого водія нещодавно захопленого грузовика. Шофер підняв руку, захищаючись від удару, але шабля просвистіла мимо—Фаг'д промахнувся — і шофер відскочив убік.

Всі, хто був у грузовику, кричали Фаг'ду, що вони араби, але юний шейх з вереском скакав навколо кузова, намагаючись дістати їх клинком, рубав по бортах і свідчився аллахом, що на його мечі — ворожа кров. Друг чи ворог — Фаг'ду зараз було байдуже, і він не вгамувався доти, доки поет Ва-уль сувоєм брезенту, що був у кузові, не вибив з руки юнака шаблю і не повалив його ударом по голові. Тепер усі, що стояли в кузові, накинулися на Фаг'да, а той, відбиваючись, проклинав їх і ридма ридав.

— Пустіть, собаки, — галасував він. — Віддайте мою шаблю. Аллах, клянуся, я повбиваю їх, клянуся, клянуся, клянуся!

— Киньте його в колодязь!— закричав Мінка, збігаючи вниз по схилу.

Пропозицію підхопили. Фаг'да, що не переставав безтямно вириватися й схлипувати, приволокли до колодязя і під схвальні та глузливі вигуки Мінки кинули в брудну калюжу. Юного шейха занурювали з головою, жбурляли в нього камінцями і, мабуть, втопили б, послухавшись поради Мінки, коли б Нурі не заступився за Фаг'да, почавши кидати пісок в очі мучителям. Мінці це сподобалося, і він раптом приєднався до Нурі, почавши й собі осліплювати своїх недавніх союзників.