Герострат - Сторінка 2

Я радів, як дитя. Я прихопив із собою зелене мило і, коли повернувся додому, довго ним милився під теплою водою, аж доки між пальцями залишилася тонесенька плівка, що нагадувала м'ятну цукерку, котру довго смоктали.

Але вночі я раптом прокинувся і знову побачив її обличчя, вираз очей, коли виказав їй свою пристрасть, її тлусте черево, яке здригалося що не крок.

Яка ж я тварюка, картав я сам себе, відчуваючи гіркі докори сумління: мав би вистрелити ще тоді, там, продірявити черево, як решето. Саме цієї ночі і три подальші мені марилися шість маленьких червоних дірочок довкола пупка.

Згодом я вже не виходив без свого револьвера. Я дивився на спини людей, коли вони проходили, і уявляв, як вони падатимуть, якщо в них стріляти. Я поклав собі за звичай щонеділі ходити до "Ле Шатле" і зупинятися біля виходу після концертів класичної музики. Близько шостої вечора я слухав бамкання годинника, і білетерки розчиняли скляні двері з клямками. Це був початок: натовп виходив поволеньки, люди ніби пливли, очі ще сповнені мрій, серця ще в полоні сентиментальної краси. Багато хто оглядався довкола себе подивованим поглядом, вулиця здавалася їм голубою. Тоді вони таємниче всміхалися: вони перейшли з одного світу в інший. Саме в цьому іншому світі на них очікував я, засунувши праву руку до кишені й напружено стискаючи руків'я зброї. На якусь мить я уявив собі, що стріляю по них. Я їх збивав униз, як великі винні бочки, вони котилися, падали одне на одного, а ті, що залишилися живі, панічно кидалися в театр, розбиваючи шибки вхідних дверей. Ця гра була надто виснажлива: зрештою, в мене почали тремтіти руки, і я змушений був зайти до Драгера випити коньяку, щоб прийти до тями.

Жінок я не вбивав. Я б цілився їм у крижі. Або ж у литки, щоб танцювали.

Я ще ні на що не зважився. Але вже звик до думки, що мушу чинити саме так, ніби все вже було вирішено. Я почав уточнювати подробиці. У тирії на базарі "Данфе-Рошро" я вправлявся в стрільбі. Картонні мішені показували, що я стріляю кепсько, проте люди — то великі мішені, влучити в них легше, надто стріляючи впритул. Потім я почав роздзвонювати свої задуми. Вибрав день, коли всі мої колега зібралися в конторі. Це було в понеділок уранці. Я навмисне поводився з ними дуже люб'язно, хоча мені було гидко тиснути їм руки. Вони знімали свої рукавички, щоб привітатися. У них була непристойна манера оголювати руку: вони відкочували рукавичку і повільно стягували її вздовж пальців, одкриваючи повну зморщену долоню. Щодо мене, то я завжди беріг свої рукавички, не знімав їх.

У понеділок вранці нічого надзвичайного не сталося. Друкарка комерційної служби щойно принесла нам квитанції. Л емереьє з нею мило пожартував і, коли вона вийшла, присутні докладно, з глибоким знанням справи смакували всі її принади. Потім заговорили про Ліндберга. Вони дуже любили Ліндберга. Я сказав:

— Я люблю чорних героїв.

— Негрів?— запитав Массе.

— Ні, чорних у тому розумінні, що й чорна магія. Ліндберг білий герой. Він мене не цікавить.

— Поїдьте подивіться на чорних, якщо вам не важко перетнути Атлантику,— мовив ущипливо Буксен.

Я їм виклав свій погляд на чорного героя.

— Якийсь анархіст,— виснував Лемерсьє.

— Ні,— заперечив я тихо,— анархісти люблять людей, тільки по-своєму.

— Тоді це просто ненормальний.

Тут Массе, що мав освіту, втрутився у розмову:

— Я знаю вашого типа,— звернувся він до мене.— Його звати Герострат. Він прагнув прославитись і не знайшов нічого ліпшого, як підпалити храм Артеміди в Ефесі — одне з семи чудес світу.

— А хто був архітектором того храму?

— Не пригадую,— признався він,— але думаю, що ніхто не знає його імені.

— Справді? Але ж ви згадали ім'я Герострата? Як бачите, він не схибив. Розмова на цьому скінчилась, проте я був цілком спокійний, вони її

пригадають у слушну хвилину. Я вперше почув про Герострата, і його історія мене підбадьорила. Вже минуло більше двох тисяч років, як він помер, а його вчинок і далі сяє, як чорний діамант. Я подумав, що моя доля буде коротка і трагічна. Спочатку це мене страхало, та згодом я з цим звикся. Якщо слави можна досягти в такий спосіб, то це жахливо, але з іншого боку, це давало змогу одним махом перевершити могутність сили і краси. Виходячи на вулицю, я відчував у тілі дивну міць. При мені був револьвер, річ, яка вибухає вогнем і громом. Проте вже не від нього я брав свою впевненість — я сам її випромінював, ставав істотою на кшталт револьверів, хлопавок і бомб. Я теж якогось дня, наприкінці свого похмурого життя підірву світ і спопелю його у полум'ї шаленому й раптовому, як спалах магнію. Саме тоді мені снився впродовж багатьох ночей один і той же сон. Я був анархістом і, взявши пекельну машину, йшов до того місця, де має проїхати цар. Ось в умовлений час проїздить кортеж, вибухає бомба — і ми на очах натовпу злітаємо в повітря: я, цар і три офіцери, пообвішувані золотом.

Тепер цілі тижні я не з'являвся в конторі. Вештався бульварами серед своїх майбутніх жертв або ж зачинявся в кімнаті, будуючи плани. Мене звільнили на початку жовтня. На дозвіллі я компонував і переписував у сто двох примірниках оцього листа:

"Пане!

Ви знамениті, і ваші книги друкуються тиражами в тридцять тисяч. Я зараз вам скажу чому: бо ви любите людей. Гуманізм просто у ваших жилах, вам пощастило. По-справжньому ви живете лише в товаристві; тільки-но побачивши собі подібного, навіть не знаючи його, тут же відчуваєте до нього приязнь. Вам подобається його тіло, його манера вимовляти слова, його ноги, які рухаються довільно, а особливо його руки; вам подобається, що у нього по п'ять пальців на руці і що він може протиставити великий палець іншим пальцям. Вас утішає, коли ваш сусід бере чашку зі столу, бо його манера брати є суто людською, ви часто описували її у своїх творах. Рухи, правда, не такі спритні, як у мавпи,— правда ж? — зате інтелігентніші. Ви любите також людську плоть, любите людську ходу — ходу каліки, що знову вчиться ходити, вдаючи, ніби кожен крок — нове відкриття, любите його особливий погляд, якого не витримують хижаки. Ви легко підібрали відповідний тон, щоб говорити людині про людину — цнотливий і збентежений. Люди пожадливо накидаються на ваші книги, читають їх, сидячи у розкішних фотелях, мріють про кохання велике, нещасливе і стримане, яке ви їм зобразили, і цим утішаються за те, що вони бридкі, підлі, обдурені, не отримали підвищеної платні. І охоче вихваляють ваш останній роман, мовляв, чудовий твір.

Вам, певно, цікаво буде дізнатись, що таке людина, яка не любить інших людей. Атож, це я, і я їх люблю так мало, що вбив би з півдюжини. Можливо, ви запитаєте: чому всього півдюжини: Бо в моєму револьвері лише шість куль. Якась маячня, чи не так? Ба більше, вчинок, власне, аполітичний. Але ж, признаюся, я не можу любити їх. Я дуже добре розумію, що ви відчуваєте. Але те, що вас приваблює в них, у мене викликає огиду. Я бачив, як і ви, людей, що методично жують і, втупившись оком у економічний журнал, лівою рукою гортають його сторінки. Хіба я винен у тому, що мені приємніше снідати разом із тюленями? Як тільки в людини ворухнеться хоч один м'яз на обличчі, воно одразу спотворюється гримасою. Коли вона жує, пильнуючи, аби рот був закритий, кутики його то піднімаються, то опускаються, людина немов раз у раз переходить від безтурботності до несподіваного смутку. Я знаю, що ви це любите й називаєте невсипущістю Духу. Але в мене такі речі викликають відразу, я не знаю чому — такий уже вродився.

Якби ми різнилися лише смаками, я б вам не набридав. Але все відбувається так, ніби у вас є милосердя, а в мене його немає жодної крапелини. Мені вільно любити чи не любити американські омари, проте якщо я не люблю людей, то я паскуда і нема мені місця під сонцем. Вони вкрали в мене сенс життя. Я сподіваюся, ви розумієте, що я хочу сказати. Ось уже тридцять три роки, як я стукаю в зачинені двері, над якими виведено: "Ніхто не ввійде сюди, якщо він не гуманіст". Хоч за що я брався, все мусив кинути, треба було вибирати: або зважуватися на безглузду і марну справу, або визнати, що рано чи пізно вона обернеться їм на користь. Думки, які, власне, призначалися не їм, я не міг відділити від себе, не міг сформулювати, вони жили в мені мов невидні порухи мого єства. Навіть ті знаряддя, якими я послуговувався, насправді належали їм, наприклад, слова, і я захотів мати свої слова. А ті, які в мене є зараз, уже побували невість у скількох головах; вони самі впорядковуються в моїй голові завдяки звичкам, яких набралися в інших, і, пишучи до вас, я з огидою користуюся ними. Але це вже востаннє. Кажу ж вам: любити людей — це однаково, що просити в них дозволу тягти лямку. А я тягти лямки не хочу. Я зараз візьму револьвер, вийду на вулицю і побачу, чи можна вчинити що-небудь проти них. Бувайте, пане, можливо, саме з вами я наразі зустрінусь. Тоді ви ніколи не дізнаєтесь, із якою втіхою я всаджу вам кулю в лоба. Якщо не зустрінемось,— а це найімовірніше,— читайте завтрашні газети. Ви побачите там, що особа на ім'я Поль Гільбер у нападі шалу застрелила п'ятьох перехожих на бульварі Едгара-Кіне. Ви знаєте ліпше від усіх, почім проза великих буднів. Ви, зрештою, зрозумієте, що я не "шаленець". Навпаки, дуже врівноважений, і прошу вас, пане, прийміть запевнення в моїх найщиріших почуттях.

Поль Гільбер".

Я запечатав сто два листи в окремі конверти й адресував їх сто двом французьким письменникам. Потім поклав це все разом із шістьма блоками марок до шухляди свого столу.

Наступні два тижні я дуже рідко виходив на вулицю і потроху звикався з думкою про свій злочин. У люстерку, в яке я іноді заглядав, з приємністю помічав зміни на своєму обличчі. Очі побільшали, вони, карі та ніжні під пенсне, заповнювали все лице,— я ними крутив, як планетами. То були прекрасні очі митця і вбивці. Після масової бойні я, певне, мав змінитися ще більше. Я дивився фотокартки двох гарних дівчат, служниць, які вбивали і грабували своїх господинь. Я бачив їхні знімки перед тим і після того. Перед тим їхні обличчя коливалися, як безжурні квітки поверх мереживних комірців. Від них несло чистотою і звабливою чесністю. Шпильки на голові були хвилясті, як і їхнє волосся.