Гіркий сміх - Сторінка 6

Він сидів біля того, який ще й досі невпізнаний. Йому п'ятдесят два роки, він одружений і жив на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять. Дружина сказала, що він повертався з майстерні на Сібілегатан, де він працював понаднормово. Отже, звичайний собі пасажир.

– Якщо не рахувати того, що йому начинили живіт, оловом, коли він вертався з роботи, – зауважив Гунвальд Ларсон.

– Біля вікна перед середніми дверима сидів Єста Ассарсон, номер вісім. Сорока двох років. Йому відірвало півголови. Він мешкав на Тегнергатан, сорок, там міститься також його контора й підприємство – експортно-імпортна фірма, яку він очолював разом з братом. Дружина не знає, чого він опинився в тому автобусі. Каже, що він мав тоді вже бути на якихось зборах на Нарвавеген.

– Ага, – мовив Гунвальд Ларсон. – Ступив на заборонену стежку.

– Так, наче схоже на те. В портфелі в нього була пляшка віскі "Джонні Волкер, Блек Лейбл".

– Так, так, – сказав епікурієць Кольберг.

– А в кишені піджака – чекова книжка і більше як вісімсот крон готівкою.

Прочинились двері, і в них з'явився Ек:

– Гаммар просить, щоб за чверть години всі прийшли до нього. Обговорення справи. Отже, за чверть одинадцята.

Він зачинив двері.

– О'кей, ходімо далі, – сказав Мартін Бек.

– На чому ми спинилися?

– На пасажирові з чековою книжкою, – підказав Гунвальд Ларсон.

– А про нього ще щось відомо? – запитав Мартін Бек.

Ренн зазирнув у свій дрібно списаний аркуш.

– Мабуть, ні.

– Тоді давай далі, – сказав Мартін Бек і сів за письмовий стіл Гунвальда Ларсона.

– За два місця попереду сидів номер дев'ятий, пані Гіпьдур Югансон, шістдесяти восьми років, удова, що мешкала на Норра Сташунсгатан, сто дев'яносто. Постріл у плече й наскрізь у шию. Вона мала заміжню дочку на Вестманнагатан і гляділа там дитину. Автобусом верталася додому.

Рейн згорнув аркуш, сховав його в кишеню піджака і сказав:

– Оце все.

Гунвальд Ларсон зітхнув, склав фотографії на дев'ять рівненьких купок.

Меландер витяг з рота люльку, щось муркнув і пішов у туалет.

Кольберг, гойдаючись на стільці, сказав:

– Ну, й що ми довідались? Що звичайного дня у цілком звичайному автобусі дев'ятеро звичайних людей без якоїсь зрозумілої причини скошено автоматичним пістолетом. Якщо не рахувати невпізнаного хлопця, я не бачу чогось особливого в жодному з цих людей.

– Ні, про одного з них не можна цього сказати, – мовив Мартін Бек. – Про Стенстрема. Що він робив у тому автобусі?

Ніхто не відповів йому.

Через годину Гаммар звернувся з цим самим запитанням до Мартіна Бека.

Гаммар зібрав у себе спеціальну групу, яка відтепер мала займатися тільки вбивством в автобусі. Вона складалася з сімнадцяти досвідчених криміналістів, якими керував сам Гаммар. Мартін Бек і Кольберг також входили до неї.

Вони обговорили зібрані досі факти, спробували проаналізувати становище й розподілили завдання. Після цього всі, крім Мартіна Бека й Кольберга, розійшлися. Гаммар запитав:

– Що Стенстрем робив у тому автобусі?

– Не знаю, – відповів Мартін Бек.

– Здається, ніхто навіть не знає, чим він взагалі займався останнім часом. Чи, може, ви знаєте?

Кольберг розвів руки й стиснув плечима.

– Не уявляю собі, – сказав він. – Виконував щоденні обов'язки. Мабуть, не робив нічого особливого.

– Останнім часом у нас не було багато роботи, – мовив Мартін Бек, – тому він досить часто був вільний. Перед тим він мав багато понаднормових годин, тож міг собі погуляти.

Гаммар якийсь час задумливо стукав пальцями по краю столу. Нарешті він спитав:

– Хто зв'язувався з його нареченою?

– Меландер, – відповів Кольберг.

– Думаю, що вам треба якнайшвидше поговорити з нею докладніше, – сказав Гаммар. – Принаймні вона може знати, куди він їхав. – Він замовк, а тоді додав: – Якщо, звичайно… – Він знов замовк.

– Що? – запитав Мартін Бек.

– Якщо він не зв'язаний з тією медсестрою. Ти це хотів сказати? – запитав Кольберг.

Гаммар кивнув головою.

– З'ясуйте, як воно було насправді.

X

Перед будинком поліції на Кунгсгольмсгатан стояло дві особи, що явно воліли б бути десь інде. Двоє чоловіків у поліційних кашкетах, у шкіряних куртках з блискучими ґудзиками, з портупеями, перехрещеними на грудях, кожен з пістолетом і кийком, що висіли на поясі, їхні прізвища були Крістіансон і Квант.

– Як ти гадаєш, чого вони від нас хочуть? – занепокоєно спитав Крістіансон.

– Мабуть, щоб ми були за свідків, – відповів Квант. – Адже ми знайшли той автобус.

– Так, це правда, а проте…

– Ніяких "проте", Карле. Залазь швидше в ліфт.

На третьому поверсі їх зустрів Кольберг. Він похмуро, неуважно кивнув їм, потім відчинив одні двері й сказав:

– Гунвальде, прийшли ті два типи з Сульни.

– Скажи їм, хай почекають, – почувся голос з кімнати.

– Почекайте, – мовив Кольберг і пішов собі.

Після двадцятихвилинного чикання Квант потягнувся і сказав:

– Що в них за порядки! Це ж наш вільний день. Я обіцяв Сів посидіти з дітьми, щоб вона пішла до лікаря.

– Ага, ти вже казав, – пригнічено мовив Крістіансон.

– Скаржиться, що в неї болить щось у…

– Ти й це вже казав, – перебив його Крістіансон.

– Тепер вона знов осатаніє, – сказав Квант. – Ніяк не можу поладнати з нею. Та й на вигляд вона стає така, що хай їй чорт. Твоя Керстін теж такий зад викохала?

Крістіансон не відповів. Керстін була його дружина, і він не любив перетирати її на зубах. Але Квант на такі речі був нечутливий.

Через п'ять хвилин Гунвальд Ларсон відчинив двері й коротко сказав:

– Заходьте.

Вони зайшли й сіли. Гунвальд Ларсон критично оглянув їх.

– Сідайте.

– Ми вже сіли, – несміливо сказав Крістіансон.

Квант нетерпляче штовхнув його ліктем, щоб він замовк. Він уже відчував, що їх чекає неприємна розмова.

Гунвальд Ларсон хвилину помовчав. Потім сів за стіл, зітхнув і запитав:

– Скільки ви працюєте в поліції?

– Вісім років, – відповів Квант.

Гунвальд Ларсон узяв зі столу якийсь папір і почав вивчати його.

– Ви вмієте читати?

– Авжеж, – відповів Крістіансон, перше ніж Квант устиг його спинити.

– То читайте, – сказав Гунвальд Ларсон і посунув до них по столі папір.

– Ви розумієте, що там написано? Чи вам пояснити?

Крістіансон похитав головою.

– Я зараз поясню, – сказав Гунвальд Ларсон. – Це рапорт про попереднє обстеження місця злочину. З нього виходить, що дві особи, які носять сорок шостий номер взуття, залишили там після себе біля сотні відбитків ніг, по всьому автобусі, і вгорі, і внизу. Хто, по-вашому, ті дві особи?

Вони промовчали.

– Щоб вам було зрозуміліше, додам, що я кілька хвилин тому розмовляв з експертом лабораторії, і він сказав, що на місці злочину ніби цілий день жирував табун гіпопотамів. Він не йме віри, щоб людські істоти, та ще й тільки дві, могли дощенту знищити всі сліди за такий короткий час.

Квантові урвався терпець. Він лютим поглядом утупився в чоловіка за столом.

– От тільки гіпопотами чи інші звірі не мають зброї, – лагідно повів далі Гунвальд Ларсон. – А проте в автобусі хтось стріляв із "вальтера" калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра, а якщо говорити докладніше, то стріляв із передніх сходів угору. Куля відбилася від даху автобуса і застрягла в одному з сидінь нагорі. Хто, по-вашому, там стріляв?

– Ми, – сказав Крістіансон. – Тобто я.

– Невже? Справді? А навіщо ви стріляли?

Бідолашний Крістіансон почухав потилицю.

– Просто так, – сказав він.

– То був застережливий постріл, – сказав Квант.

– Для кого?

– Ми думали, що вбивця, може, й далі в автобусі і ховається на другому поверсі, – сказав Крістіансон.

– Ну й що, він ховався там?

– Ні, – сказав Квант.

– Звідки ви знаєте? Що ви зробили після своєї канонади?

– Пішли поглянути нагору, – сказав Крістіансон.

– І там нікого не було, – додав Квант.

Гунвальд Ларсон довго дивився на них, тоді стукнув кулаком по столі й закричав:

– Обидва полізли нагору! Ох же йолопи, щоб вас чорт забрав!

– Ми піднялися кожен з свого боку, – спробував захищатися Квант. – Я задніми сходами, а Калле передніми.

– Щоб той згори не міг утекти, – додав Крістіансон.

– Але ж там нікого не було, хай вам біс! Ви домоглися тільки одного: стерли геть усі сліди в тому проклятому автобусі! Я вже не кажу про те, що ви зробили надворі! І чого було ще товктися біля трупів? Щоб ще дужче все позамащувати кров'ю?

– Щоб поглянути, чи немає там живих, – пояснив Крістіансон.

Відчинилися двері, і зайшов Мартін Бек. Крістіансон відразу підвівся, а за ним Квант.

Мартін Бек кивнув їм і запитливо глянув на Гунвальда Ларсона.

– Це ти так кричиш? Лаєш цих хлопців? Що вже тепер допоможе лайка?

– Допоможе, – відповів Гунвальд Ларсон. – Це конструктивна лайка.

– Конструктивна?

– Атож, бо ці два йолопи… – Він урвав і вдався до інших слів. – Ці два колеги – наші єдині свідки. Ви чуєте? Коли ви прибули на місце злочину?

– Об одинадцятій тринадцять, – сказав Квант. – Рівно. Я подивився на годинник.

– А я сидів саме тут, де сиджу тепер, – сказав Гунвальд Ларсон. – Мені подзвонили вісімнадцять хвилин на дванадцяту. Навіть коли накинемо, що ви вовтузились біля радіо півхвилини і що радіостанція, поки зв'язалася зі мною, згаяла п'ятнадцять секунд, то однаково лишається більше ніж чотири хвилини. Що ви робили протягом цього часу?

– Та… – почав Квант.

– Авжеж, ви гасали навкруги, як зачумлені пацюки, розтоптували кров та мозок і пересували трупи. Цілих чотири хвилини!

– Я не бачу в твоїх словах нічого конструктивного… – почав Мартін Бек, але Гунвальд Ларсон відразу перебив його:

– Постривай. Хоч ці йолопи протягом чотирьох хвилин нищили сліди на місці злочину, вони таки справді прибули тринадцять хвилин на дванадцяту. І не з власної волі, а тому, що їх повідомив про нещастя чоловік, який перший побачив автобус. Так чи ні?

– Так, – сказав Квант.

– Якийсь старий чоловік з собакою.

– Отож-бо. Їм сказав про нещастя чоловік, прізвища якого вони, бачте, не записали, і ми б його, мабуть, не знайшли, якби він сам ласкаво не прийшов сьогодні до нас. Ну, то коли ви побачили чоловіка з собакою?

– Та як вам сказати… – почав Квант.

– Приблизно за дві хвилини до того, як ми під'їхали до автобуса, – сказав Крістіансон, дивлячись на свої черевики.

– Отож-бо, за словами того чоловіка, ви цілу хвилину сиділи в машині й морочили йому голову непотрібною балаканиною. Про собак, чи що? Це правда?

– Так, – промурмотів Квант.

– Отже, ви дізналися про нещастя десь о десятій чи одинадцятій хвилині на дванадцяту.