Гість

Альбер Камю

ГІСТЬ

--------------------------------------

Учитель дивився, як до нього піднімаються двоє. Один верхівець, другий піший. Вони були ще на підступах до крутої стежки, яка вела до школи, що притулилася до пагорбу. Натужно й повільно вони плентали по снігу між камінням безкраїми розлогами безлюдного високогір'я. Кінь іноді явно спотикався. Його ще не було чути, але було видно, як з ніздрів його при цьому вихоплюється хмарка пари. Принаймні один з чоловіків місцевість знав. Вони йшли дорогою, вже кілька днів укритою білим і брудним покривалом. Учитель прикинув, що вони будуть на пагорбі не раніше, ніж за півгодини. Стояв холод, і він вернувся до школи по светр. Перетнув порожній холодний клас. Чотири головні річки Франції, намальовані крейдою чотирьох різних барв, текли уже три дні по чорній дошці кожна до свого гирла. Сніг випав зненацька в середині жовтня після восьми місяців посухи без перехідних дощів, і два десятки учнів із сіл, розкиданих по узгір'ю, перестали ходити до школи. Доводилося чекати, поки погода покращає. Дарю вже топив у єдиній кімнаті, де він жив сам. Одне її вікно виходило ще й на південь, так само як вікна класу. Кімната була суміжною з класом і дивилася на плато, на схід. За кілька кілометрів од школи в цьому напрямку узгір'я починало спускатися на південь. У ясну погоду було видно лілові пасма гірського кряжу там, де відкривався прохід у пустелю. Трохи зігрівшись, Дарю вернувся до вікна, звідки побачив тих двох чоловіків уперше, їх уже не було видно. Отже, вони дерлися вгору стежкою. Небо вже посвітлішало: вночі перестав падати сніг. Ранок розливався каламутним світлом, і світло посилювалося в міру того, як хмарна запона піднімалася вище. О другій годині було таке враження, що день тільки починається. Але так було краще, ніж ті три дні, коли густо сипав сніг у непробудній темряві, і короткі пориви вітру шарпали двійчасті двері класу. Отож Дарю довгими годинами терпеливо вичікував у своїй кімнаті й виходив тільки під навіс нагодувати курей та взяти з припасів вугілля. На щастя, фургончик з Таджіда, найближчого села з півночі, за два дні перед бурею завіз йому харчів. А ще за два дні приїде знову. Зрештою він мав з чим витримати облогу, його кімнатка була завалена мішками зі збіжжям, виділеним йому адміністрацією на те, щоб розподіляти серед учнів, чиї родини стали жертвами посухи. І справді, лихо спіткало всіх, бо всі були бідні. Щодня Дарю роздавав по пайці дітям. Адже вони її, як він знав, так потребували. Може, й цього вечора прийде один з батьків або старших братів, і він зможе відпустити їм збіжжя, їм аби тільки якось перебитися до нового врожаю. Кораблі з зерном уже прибули з Франції, найгірше тепер позаду. Але як забути цю нужду, юрму привидів у лахмітті, які блукають у сонячному варі; узгір'я, цілі місяці спалюване сонцем, потріскану, буквально спечену землю, де кожен камінець під ногою от-от розсиплеться на порох. Вівці тоді повилягали тисячами, і подекуди загинули й люди, але їхня смерть була майже непоміченою. Перед цим убозтвом Дарю, який жив у школі на околиці майже по-чернечому, вдовольняючись тією дещицею, яку мав, і скромним життям, почував себе паном — адже в нього потиньковані стіни, невеличка канапа, етажерки з м'якого дерева, криниця та ще його щотижня забезпечують водою і харчами. Аж ось на тобі — зненацька цей сніг, без попередження, без дощової розрядки. Такий був цей край, нелегкий для життя, майже безлюдний, а втім, люди це життя тільки ускладнювали. Проте Дарю тут народився. Якби переїхав в інше місце, то почувався б вигнанцем. Він вийшов надвір і піднявся на земляний насип перед школою. Обидва чоловіки були вже на півдорозі. В верхівцеві він упізнав Балдуччі, старого жандарма, свого давнього знайомого. Балдуччі вів на вірьовці араба, який ішов позаду зі зв'язаними руками й похиленою головою. Жандарм вітально махнув рукою, проте Дарю не відповів, поглинутий розгляданням араба — той був у джелябі, колись синій, на ногах грубі шкарпетки з овечої вовни, сандалі, на голові вузький і короткий завій. Вони наближалися до школи. Балдуччі їхав ступою, щоб не заподіяти шкоди арабові, і пара посувалася вперед повільно. На відстані людського голосу Балдуччі гукнув: "Годину згаяли, щоб подолати три кілометри від Ель-Амера сюди!" Дарю не відповів. Він стояв, маленький і кремезний у своєму тісному светрі, й дивився, як вони пнуться вгору. Араб не звів голови ні разу. "Здорові були! — озвався Дарю, коли вони виїхали на насип. — Ідіть погрітися". Балдуччі важко зліз з коня, не випускаючи з рук вірьовки. Посміхнувся з-під скуйовджених вусів учителеві. Маленькі темні очиці, глибоко запалі під засмаглим чолом, і рот у сіті зморщок надавали йому зосередженого й цілеспрямованого вигляду. Дарю взяв коня за вуздечку, одвів його під навіс і вернувся до обох чоловіків, які чекали його вже в приміщенні школи. Він ввів їх до своєї кімнати. "Я зараз затоплю в класі, — сказав він. — Там нам буде зручніше". Коли він вернувся до кімнати знову, Балдуччі сидів на канапі. Він розв'язав вірьовку, яка єднала його з арабом, і бранець сидів тепер навпочіпки біля грубки. Руки в нього залишалися зв'язані, завій його з'їхав на потилицю, і він дивився у вікно. Дарю бачив спочатку лише його великі, повні, гладенькі, майже негритянські губи, проте ніс його був рівний, очі чорні, гарячкові. Чалма відкрила круте чоло, і все його обличчя з обпаленою, але дещо поблідлою від холоду шкірою стало неспокійним і зухвалим, і цей вираз приголомшив Дарю, коли араб, повернувши голову до нього, глянув йому прямо в очі. "Проходьте сюди поряд, — сказав учитель, — я заварю вам чаю з м'ятою". — "Дякую, — відповів Балдуччі. — Ну й робота! Швидше б на пенсію!" І, обернувшись до свого в'язня, покликав по-арабському: "Іди й ти". Араб підвівся і повільно, тримаючи зв'язані руки перед собою, увійшов до класу.

Разом з чаєм Дарю приніс і стільця. Але Балдуччі вже вмостився на першій парті, а араб приклякнув біля вчительської кафедри, обличчям до грубки, яка стояла між столом і вікном. Коли Дарю подав в'язневі склянку чаю, його спантеличили зв'язані руки. "Мабуть, можна б їх розв'язати". — "Авжеж, — погодився Балдуччі. — Це потрібно було в дорозі". Він спробував підвестися. Одначе Дарю поставив склянку на підлогу й присів навпочіпки біля араба. Той мовчки стежив за ним гарячковими очима. Вивільнивши руки, він почав терти одна об одну набряклі кисті, потім узяв склянку з чаєм і втягнув у себе гарячу рідину маленькими швидкими ковтками.

— Гаразд, — мовив Дарю. — А куди ви, власне, йдете?

Балдуччі витяг вуса з чаю:

— Сюди, синку!

— Оце-то учні! Ви тут і заночуєте?

— Ні. Я вернувся до Ель-Амера. А ти, ти доставиш цього хлопця до Тінгуїта. Там на нього чекає змішаний суд.

Балдуччі дивився на Дарю з добродушною дружньою усмішкою.

— Що це ти говориш? — сказав учитель.

— Ти що, глузуєш з мене?

— Ні, синку. Такий наказ.

— Наказ? Але ж я не... — Дарю завагався: йому не хотілося образити старого корсіканця. — Зрештою, це не моє ремесло.

— Ну то й що? На війні чим тільки не займаються.

— Тоді я почекаю бодай оголошення війни.

Балдуччі кивнув.

— Гаразд. Але накази вже віддаються, і вони стосуються й тебе. Ти ж бачиш, як неспокійно. Подейкують, що може дійти до повстання. Отож ми, так би мовити, мобілізовані.

Дарю не хотів поступатися.

— Послухай, синку, — сказав йому Балдуччі. — Я тебе дуже люблю, і ти маєш це зрозуміти. В Ель-Амері нас дванадцятеро, і нам доводиться ходити дозором по території завбільшки з маленький департамент, отож я повинен туди вернутися. Мені велено передати цього соколика тобі — й негайно назад. Там у нас його лишати не можна. Село його вирує, вони збиралися відбити його. Завтра вдень ти повинен відвести його до Тінгуїта. Ці двадцять кілометрів не злякають такого кремеза, як ти. Зробив діло, гуляй сміло.

Знов повернешся до своїх учнів і до спокійного життя. За стіною чути було, як ірже і б'є копитом кінь. Дарю глянув у вікно. Погода поліпшувалася на очах, світло розливалося по засніженій рівнині. Як розтане весь сніг, сонце запанує знову і знову палитиме кам'янисте поле. Знову литиметься цілі дні з невичерпного неба світло на спустошені розлоги, де ніщо не нагадує про людину.

— А втім, — сказав він, обертаючись до Балдуччі, — що він накоїв? — І перш ніж жандарм відкрив рота, спитав: — А по-французькому він уміє?

— Не вміє, ані словечка. Ми шукали його цілий місяць, але вони його переховували. Він убив двоюрідного брата.

— Він проти нас?

— Я б не сказав. Але все може бути.

— Чому він убив?

— По-моєму, якась сімейна чвара. Здається, той заборгував цьому зерна. Не дуже ясна справа. Словом, він зарізав двоюрідного брата серпом. Знаєш, як барана — вжик!..

Балдуччі провів ребром долоні собі по горлу, привернувши увагу араба, той занепокоєно глянув на нього. Дарю зненацька відчув лють до цього чоловіка, до всіх людей з їхньою нечистою злобою, з їхньою невситимою ненавистю, з їхньою жадобою крові. На плиті виспівував чайник. Він знову налив чаю Балдуччі, повагавшись, налив ще раз арабові, який жадібно випив удруге. Коли він піднімав руки, джеляба в нього розхристалася, і вчитель побачив його худі й м'язисті груди.

— Дякую, хлопче, — мовив Балдуччі. — А тепер я помчу.

Він підвівся й рушив до араба, виймаючи з кишені вірьовочку.

— Що ти робиш? — спитав сухо Дарю.

Балдуччі, розгубившись, показав йому вірьовку.

— Не варто.

Старий жандарм завагався.

— Як хочеш. Ти хоч озброєний?

— У мене мисливська рушниця.

— Де?

— У скрині.

— Треба тримати її коло ліжка.

— Навіщо? Мені боятися нічого.

— Ти, хлопче, пришелепуватий. Якщо вони повстануть, ніхто не буде в безпеці, ми всі опинимося в одному мішку.

— Тоді я й боронитимусь. Я встигну побачити, як вони підходять.

Балдуччі розсміявся, потім вуса раптом знову прикрили ще білі зуби.

— Встигнеш? Гаразд. У цьому весь ти. Ти завжди був трохи схибнутий. Через це я тебе так люблю, мій син теж був такий.

По цих словах він вийняв револьвер і поклав його на письмовому столі.

— Залишаю тобі, на дорогу назад до Ель-Амера дві "гармати" мені не потрібні.

Револьвер блищав на чорному лаку стільниці.