Гнів Мегре - Сторінка 6

Ліворуч за обдертими напіввідчиненими дверима виднілися дерев'яні сходи, що страшенно зарипіли, коли на них ступив огрядний комісар. На одних із дверей другого поверху він побачив цинкову пластинку з погано вигравіруваними, скоріше надряпаними словами: "Повний місяць". Так називалося сусіднє з "Лотосом" кабаре.

Навпроти висів шматок картону з написом: "Лотос".

Комісарові раптом здалося, що він потрапив за лаштунки театру. Ці старі, запорошені, жалюгідні декорації нічим не нагадували ні про елегантні вечірні туалети, ні про залпи шампанського, ні про веселу музику.

Він постукав, але у відповідь не почув жодного звука, постукав знову, але теж марно, крутнув круглу фаянсову ручку і опинився в напівтемному коридорі з облупленими стінами. В ньому було двоє дверей — одні в кінці, друг праворуч. Саме в них він і постукав, і в ту ж мить зсередини долинув якийсь шурхіт. Минула ціла хвилина, пер. ніж він почув:

— Зайдіть…

Пробившись крізь брудні шибки, сонячні промені немов повисли в курному, синьому від сигаретного диму повітрі. В кімнаті було двоє. Сидячи за столом, гладкий підстаркуватий чолов'яга з голим рожевим черепом, оздобленим кількома сірими волосинками, поправляв свою краватку, в той час як молода дівчина в квітчастій суконьці стояла біля вікна, марно намагаючись надати собі невимушеного вигляду.

— Пан Резон?

— Так, це я, — відказав гладун, не підводячи очей.

Комісар прибув явно невчасно.

— Я комісар Метре.

Від запаху дешевих парфумів задуха в кімнаті здавалася особливо нестерпною.

— То я піду, пане Жюль… Не забудьте, що я у вас просила…

Він зніяковіло відчинив шухляду і дістав із старого потертого портмоне кілька асигнацій, які в ту ж мить зникли в сумочці дівчини.

Вона швидко вийшла, цокаючи тонкими каблуками.

— Усі вони такі, — зітхнув пан Резон, про всяк випадок витираючи хустинкою лискуче, погано виголене обличчя, щоб стерти можливі сліди помади. — В суботу платили, а з середи вони вже біжать по аванс.

Кумедний кабінет і кумедний чолов'яга! Мегре здавалося, що він потрапив скоріше до конторки якоїсь шахрайської лавочки, аніж за куліси кабаре. Календар, кілька полиць з потріпаними гросбухами, голі стіни, меблі, певно, куплені на тандиті…

Він обережно сів на стілець з перев'язаною мотузками ніжкою, що на нього показав пан Резон.

— Ну, ви знайшли його?

Бухгалтерові досі бракувало впевненості в собі. Мегре помітив, як тремтить його пухка рука, коли він запалював сигарету. Товсті короткі пальці були жовті від нікотину.

До цієї комірчини, з вікном на подвір'я, майже не долинав гомін вулиці. Людина могла відчувати себе в ній, немов у якомусь іншому світі. Бухгалтер сидів без піджака, і під пахвами на його несвіжій пожмаканій сорочці темніли пітні плями.

Мегре міг би побитися об заклад, що він живе самотньо десь у такій же комірчині і щоранку сам готує собі сніданок на спиртівці.

— Ви знайшли його? — повторив бухгалтер. — Він живий?

— Мертвий.

Бухгалтер зітхнув і побожно опустив повіки.

— Я так і думав. Що з ним сталося?

— Його задушили…

Він рвучко підвів голову і здивовано зиркнув на комісара.

— Його жінка знає?.. А Антоніо?

— Я допіру в них був… Антоніо опізнав тіло… Я хотів би поставити вам кілька запитань.

— Якщо зможу, я охоче відповім…

— Останнім часом ваш хазяїн ні з ким не ворогував?

В нього були жовті зуби і, мабуть, тхнуло з рота.

— Це залежить від того, що розуміти під ворожнечею… Конкуренти?.. Певна річ. Його успіху багато хто заздрив… А взагалі, це важка професія. Тут у кожного більше ворогів, аніж друзів.

— Як ви пояснюєте, що за чотири роки Буле зміг купити чотири кабаре?

Бухгалтер одразу відчув себе упевненіше.

— Якщо ви хочете знати мою думку, то вся річ у тім, що месьє Еміль був дуже серйозною людиною… Він усе поставив на ділову ногу… Купуйте — продаю. Так, начебто це була бакалійна крамниця…

— Ви хочете сказати, що він сам не споживав власного краму? — не втримався комісар.

Пан Резон зрозумів натяк.

— Якщо ви маєте на увазі Лею, ви помиляєтесь. Я їй в батьки годжуся… Вони всі довіряють мені свої клопоти, просять дати пораду…

— А також аванс?

— Їм завжди потрібні гроші.

— Як я розумію, у месьє Еміля не було з ними інших стосунків, опріч, так би мовити, службових…

— Безперечно… Месьє Еміль був хороший чоловік, хороший сім'янин. Він не любив шикувати, обходився без машини і без дачі біля моря… І ніколи не намагався нікого вразити, бо знав ціну грошам… В такій справі це рідкість. Він би домігся успіху в будь-якій іншій комерції.

— Отже, йому заздрили конкуренти?

— Але не настільки, щоб його вбивати… Він викликав у них скоріше повагу, аніж ненависть.

— Завдяки своїм докерам?

— Ви маєте на увазі справу Мацотті?.. Запевняю вас, що він до цього зовсім непричетний. Месьє Еміль просто не захотів платити їм данину і, щоб приструнчити цих добродіїв, він запросив кількох хлопців із Гавра… Цього було досить.

— Де вони зараз?

— Ось уже два тижні, як удома… З дозволу інспектора, що розслідує цю справу…

Мова йшла про Люка.

— Буле завжди шанував закон… Можете запитати вашого колегу із служби охорони порядку… Він мало не щовечора буває на Монмартрі і добре знає, хто чого вартий…

Мегре нараз осяйнула думка.

— Ви дозволите подзвонити?

Звичайно, про це треба було запитати ще вранці, але… Він набрав номер домашнього телефону доктора Мореля.

— Пробачте, докторе, я у справі Еміля Буле… Ви не могли б сказати, скільки минуло часу з того моменту, як він поїв, до того, як його було вбито… Бодай приблизно…. Він повечеряв о восьмій… Що? Між дванадцятою та першою?.. Дякую.

З'ясувалася ще одна невеличка деталь.

— Я гадаю, пане Резон, що увечері ви не працюєте?

Бухгалтер з пуританським обуренням хитнув головою.

— Я ніколи ще не переступив порога кабаре… Це не має стосунку до моєї роботи.

— Але все-таки ваш хазяїн, певно, інформував вас про свої справи?

— В принципі, так…

— Чому лише "в принципі"?

— Ну, хоча б тому, що він ніколи не звірявся мені щодо своїх планів… Про його намір купити "Парі-стрип" я, наприклад, довідався лише напередодні підписання купчої… Він не любив багато говорити.

— Отже, ви нічого не знаєте про побачення, яке в нього було у вівторок?

— Нічогісінько… Ви, мабуть, не зовсім точно уявляєте собі, які тут порядки. Я буваю на роботі вранці і після обіду. Вранці я майже завжди сам… А після обіду приходив хазяїн з Адою… Вона в нього за секретарку.

— А де його кабінет?

— Ходімо, я покажу…

Кімната, до якої вони зайшли, була майже поряд і мало чим відрізнялася від тієї, з якої вийшли. В кутку столик з друкарською машинкою, біля нього кілька ящиків для справ. На стінах дві фотографії. На одній із них комісар упізнав Марину з дітьми, на другій була зображена білява жінка з сумним поглядом, очевидно, перша дружина Еміля.

— Він викликав мене лише тоді, коли йому потрібна була якась довідка. А решту часу я робив усілякі замовлення та складав рахунки.

— Отже, всі розрахунки здійснювалися через вас?.. В тім числі і розрахунки з рук у руки, потай від податкової інспекції?

— Що ви маєте на увазі?

Хоча Мегре й не належав до служби охорони порядку, йому були добре знайомі деякі звичаї паризького демімонду.

— Я припускаю, що деякі платежі відбувалися на місці, без оформлення квитанціями безпосередньо… Потай від податкового інспектора.

— Даруйте, пане комісар, але тут ви помиляєтесь. Я знаю, що подібна думка про власників кабаре досить поширена… Та на відміну від своїх колег хазяїн ніколи не шахраював. Він шанував закон і не дозволяв собі жодних порушень.

— Це ви складали декларації про прибутки?

— Певним чином… Я готував усі розрахунки, а потім передавав документацію адвокатові.

— Припустімо, що месьє Емілю раптом знадобилася велика сума грошей… Скажімо, півмільйона франків… Де б він їх брав?

— Де завгодно… Хоча б у касі будь-якого з кабаре.

— Таке з ним траплялося?

— Певна річ… Правда, він ніколи не брав так багато. Сто тисяч, двісті…

— Отже, в нього не було жодної потреби брати гроші в банку?

Пан Резон замислився, заінтригований цим запитанням.

— Стривайте… Вранці я тут, і в сейфі завжди є гроші — виторг минулого вечора. Я здаю його до банку лише ополудні. Але вранці я його тут ніколи не бачив — він спав. Увечері, як я вам сказав, він міг би взяти потрібні гроші, в будь-якому з чотирьох кабаре… А от після обіду складніше. Коли б йому знадобилася ця сума після обіду, він безперечно, подався б до банку…

— Він зробив це двадцять другого травня… Ця дата вам нічого не каже?

— Нічогісінько.

— У вас не зареєстровано ніяких платежів того чи наступного дня? — запитав комісар, коли вони знову опинилися в кабінеті пана Резона.

Той розгорнув великий чорний реєстр.

— Ні…

— Ви певні, що у вашого хазяїна не було коханки?

— Як на мене, то ця гіпотеза абсолютно неймовірна.

— Чи, може, його хтось шантажував? Ви не могли б перевірити, чи не доводилося месьє Емілю брати гроші в такий самий спосіб раніше?

Діставши гросбух, пан Резон якийсь час пильно переглядав записи, водячи олівцем по колонках цифр.

— Квітень… березень… лютий… січень… Ні. Можливо, торік…

— Дякую, цього досить.

Отже, один лише раз за останні кілька місяців Еміль Буле особисто взяв гроші в банку. Навіщо? Комісар відчував якийсь невловимий зв'язок між цією подією та його загадковим убивством.

— А чи не міг ваш хазяїн здійснити якийсь платіж без вашого відома? — запитав він.

— Я не бачу, за що б він мав платити… І взагалі це на нього не схоже… Якщо ви не вірите мені, запитайте в месьє Гайяра… У цих справах в мого хазяїна була, я сказав би, манія чесності… Він завжди повторював: "Коли спиш мало, хочеться спати спокійно…" Це була його улюблена фраза.

Не забувайте, що взагалі нам не дуже довіряють, і поліція не спускає з нас очей. Як звичайна, так і податкова… До речі, про податкову поліцію… Два роки тому якийсь інспектор виявив, що замість віскі в "Святому апостолі" подавали якусь бурду… Як ви знаєте, це трапляється в багатьох кабаре, та й не тільки там… Певна річ, проти нас було порушено справу. Хазяїн присягся на біблії, що він про це нічого не знав. А його оборонець, месьє Гайяр, довів, що у всьому винен сам лише бармен, який грів на цьому руки… Той визнав свою провину і заплатив штраф, але хазяїн все одно прогнав його геть…

А то якось він помітив серед клієнтів "Блакитного поїзда" підозрілих осіб… Коли в тебе досвідчене око, то це не так важко.