Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 11

Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Ритися і копатися, будувати нори й тунелі вони, як захочуть, уміють незгірш від гномів, тільки найвправніших гномівських майстрів їм не перевершити. Всі гобліни брудні, неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур — все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд виробляти задумані гоблінським розумом речі; різні бранці та раби працюють на них, аж поки й згинуть у тій задусі, без світла. Дуже ймовірно, що саме гобліни попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ — особливо ж вигадливі засоби вбивати багато людності заразом,— адже завжди захоплювалися колесами, двигунами, вибухами, а також тим, щоб якомога менше роботи робити своїми руками. Але в ті часи, в тій дикій глушині вони ще не досягли, як то кажуть, такого ступеня розвитку. Особливого зла вони на гномів не мали — не більше, ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе.

Лихі гноми в деяких краях навіть вступали у спілку з гоблінами. Але в них були свої порахунки з Торіновим плем'ям — через ту війну, про яку ми згадували, але яка не входить до цієї оповіді. Та й воно байдуже гоблінам, кого спопасти,— аби тихенько та гарненько та щоб жертви не могли захиститися.

— Хто вони, ці нікчеми?— спитав Великий Гоблін.

— Гноми — і ось це!— відповів один із погоничів, сіпнувши Більбо за ланцюг, аж гобіт упав навколішки.— Ми натрапили на них, коли вони ховалися від негоди на нашому передньому ганку.

— Що ж було у вас на думці?— обернувся Великий Гоблін до Торіна.— Нічого доброго, я певен! Вивідували таємниці мого народу, я здогадуюсь! Злодюги — не здивуюся, коли дізнаюсь! Убивці й друзі ельфів, дуже схоже! Ну ж бо! Що ви маєте сказати?

— Гном Торін до ваших послуг!— відповів Торін — це була просто звичайна чемність.— Ми й гадки не мали про всі ті речі, які ви уявляєте і в яких нас підозрюєте. Ми сховалися від бурі в чомусь, що здавалося зручною печерою і ніким не зайнятою. І ми аж ніяк не збиралися завдавати гоблінам хоч якоїсь там турботи.

І це була таки правда!

— Гм!— обізвався Великий Гоблін.— Так ви кажете! Чи смію я спитати, що ви робили в горах узагалі, звідки й куди ви йшли? По правді, я хотів би знати все про вас.

Та й не думай, що викрутишся, Торіне Дубощите,— я вже чимало знаю про твій народ. Але кажи щиру правду, а то я приготую щось вельми неприємне для тебе!

— Ми йшли перевідати наших родичів: небожів і небог, рідних, двоюрідних і троюрідних братів та інше потомство наших дідів, яке живе у східній частині цих справді гостинних гір,— відповів Торін, не придумавши в цю мить нічого ліпшого:

адже ніяк не можна було казати щирої правди.

— Він бреше, о Найстрахітливіший!— втрутився хтось із погоничів.— Кількох наших людей вбило блискавкою в печері в ту хвилину, коли ми запрошували ці створіння зійти з нами вниз. Тепер ті бідолахи мертві, як каменюки. І він ще не пояснив, звідки в нього оце!

І гоблін простяг меча, якого носив Торін — того самого, з лігвища тролів.

Великий Гоблін як глянув на меча, так і завив жахливо з люті, а все його воїнство заскреготало зубами, затупало, загрюкало щитами. Гобліни відразу впізнали меч. Він знищив сотні гоблінів свого часу, коли гожі ельфи з Гондоліна переслідували їх у горах чи давали відсіч біля стін свого міста. Ельфи називали його Оркрістом-Гоблінорубом, а гобліни казали на нього просто — Кусь. Вони цей меч ненавиділи, а ще дужче ненавиділи всякого, в чиїх руках був Кусь.

— Зарізяки й друзі ельфів!—закричав Великий Гоблін.— Бийте їх! Рубайте їх!

Кусайте! Гризіть! Затягніть їх у темні нори, де повно змій, і хай вони більш ніколи не побачать світла!

Він так розлютувався, що скочив зі свого трону й кинувся з роззявленою пащекою до Торіна.

І в цю мить усі смолоскипи в печері погасли, а велике вогнище — гу-у!— піднялося вгору вежею голубого розжевреного диму, аж до самої стелі звелася та вежа, сиплючи на всіх гоблінів білі іскрини, що пропалювали гоблінячу шкіру.

Зойки і скигління, квакання, лопотіння і лепетання; вищання, гарчання та прокльони, писк і виск — що тут зчинилося! Годі й описати. Якби кілька сотень диких котів і вовків смажити разом живими на невеликому вогні, вони не дали б такого незрівнянного концерту. Іскри пропікали дірки в гоблінах, а дим, що почав спадати від стелі вниз, затьмарив навіть їхні звичні до темряви очі. Ось вони стали перечіпатися один через одного, ось покотилися "малими купами" по підлозі, кусаючись, та стусаючись, та дригаючись, неначе всі побожеволіли.

Зненацька своїм власним сяйвом блиснув меч. Більбо побачив, як той меч пронизав Великого Гобліна, що так і вкляк у своїй люті. Гоблінський володар повалився мертвий, а його охорона з вереском кинулася врозтіч від меча геть у пітьму. Меч повернувся у свої піхви.

— Швидко за мною!—промовив суворий і спокійний голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що й до чого, він знову біг з усіх своїх сил позаду вервечки — вниз і вниз, глибше й глибше, все новими темними переходами. Крики з гоблінської зали ставали все тихіші й тихіші позаду. Всіх їх вело вперед якесь бліде світельце.

— Швидше, швидше!— підганяв їх голос.— Скоро вони знову запалять смолоскипи.

— Стривайте хвилинку!— попросив Дорі, що біг передостанній, якраз перед Більбо, і ще він був добрий товариш. Дорі наказав гобітові видряпатися йому на плечі, й той зробив це, як міг, із зв'язаними руками. А тоді вони знов побігли далі, побрязкуючи кайданами й часто спотикаючись, бо ж не мали вільних рук, щоб дотримувати рівноваги. Трохи перегодом вони зупинилися на хвильку — на той час мандрівники опинилися, певне, в самому серці гори.

Гандальф засвітив свою патерицю. Авжеж, то був Гандальф — тільки тепер їм ніколи було розпитувати чарівника, як він туди потрапив. Він знов вийняв меча з піхов, і Гламдрінг-Врагоріз (а це був він, якщо ви пам'ятаєте) знову сам собою засяяв у пітьмі. Коли поблизу були гобліни, він жеврів з гніву; нині ж Гламдрінг світився мов голубим полум'ям — так його тішило, що вбив великого володаря печери.

Гоблінські кайдани цей славний меч розтинав, наче павутинки, тож дуже скоро всі в'язні мали вільні руки. Для гоблінів Гламдрінг був просто Гризь, і вони його ненавиділи гірше, ніж Куся,— якщо взагалі це було можливо. Другий меч, Оркріст-Гобліноруб, теж був вирятований — коли гобліни шаленіли в паніці, Гандальф вихопив його з рук одного з нажаханих вартових. Чарівник думав про безліч речей зразу і, хоч не міг зарадити всьому, для друзів у біді міг зробити чимало.

— Чи ми всі тут?— спитав він, з поклоном повертаючи Торінові його меч.— Ану полічимо: один — це Торін, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять,— де Філі й Кілі? Ось вони! Дванадцять, тринадцять — і золотко Злоткінс — чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути гірше, але ж могло бути й куди краще. Без поні, без харчів та без будь-якого знаття, де ми опинились, а полчища лютих гоблінів женуться за нами по п'ятах! Далі, ходімо далі!

І вони поспішили далі. Цілком слушно застерігав їх Гандальф: гоблінський галас і жахливі крики вже чулися далеко в тих ходах, які вони пробігли. Це змусило втікачів прискорити ходу. Бідолашний Більбо, хоч як старався, а біг удвічі повільніше, ніж гноми йшли,— адже гноми, коли треба, можуть розвивати дуже велику швидкість. Отож вони по черзі брали гобіта собі на плечі.

Одначе гобліни прудкіші за гномів, а тутешні гобліни знали дорогу краще, бо ж самі рили ці ходи, та й люті були — аж шаленіли; тож гноми, хоч як поспішали, а все виразніше й виразніше чули гоблінські крики й виття. Скоро вони вже почули й лопотіння гоблінячих підошов по кам'яній підлозі — безліч підошов і начебто якраз за останнім поворотом. Позаду жеврів відблиск смолоскипів, а втікачів уже починала змагати смертельна втома.

— Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору!— приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.

— Навіщо, ох, навіщо взагалі брав я це злощасне гобітеня на полювання за скарбами!—вторував горопашний товстий Бомбур, що насилу тюпав, нажаханий і розпашілий, а піт дзюрком лився йому з чола.

Враз Гандальф ступив крок назад і Торін з ним. Вони якраз круто повернули за гострий виступ.

— Усі за поворот!— наказав чарівник.— Вийміть свого меча, Торіне!

Їм не лишалось нічого іншого. А гоблінам це ого як не сподобалося! Страшним ревищем вискочили вони з-за рогу, і тут просто в вічі їм, приголомшеним, блиснули холодним і ясним сяйвом Гобліноруб та Врагоріз. Передні повпускали свої смолоскипи і, перш ніж їх убито, встигли тільки вереснути. Задні закричали ще дужче й відскочили назад, збиваючи з ніг тих, що надбігали за ними.

— Кусь і Гризь!— заверещали поторочі; ось вони вже всі змішалися, ось помчали назад шляхом, яким прийшли.

Поки-то хтось із них перший зважився повернути за той виступ! На той час гноми знову зайшли далеко — глибоко-глибоко в темнющі тунелі гоб-лінського царства.

Коли гобліни збагнули це, вони погасили смолоскипи й понадягали м'які капці, а вперед послали найпрудкіших бігунів із найгострішим зором і найчуткішим слухом.

Меткі, як тхори, помчали вони навздогін, а шуму від їхнього бігу було не більше, ніж від кажанячого лету.

Ось чому ні Більбо, ні гноми, ні навіть Гандальф не чули, як ті наближалися. І, звісно ж, не бачили переслідувачів. А гобліни, тихо надбігаючи ззаду, добре бачили втікачів, бо Гандальф трохи присвічував гномам своєю патерицею.

Тепер заднім був Дорі — його була черга нести Більбо. Зненацька в пітьмі щось схопило гнома ззаду за ноги. Він скрикнув і впав, а гобіт, скотившися з його пліч у чорноту, вдарився головою об твердий камінь і втратив тяму.

Розділ п'ятий

ЗАГАДКИ В ПІТЬМІ

Коли Більбо нарешті розплющив очі, то не повірив, що вони розплющені,— темно було однаково, хоч розплющ їх, хоч заплющ. Поблизу — нікогісінько. Уявіть собі, як він перелякався! Нічого не чути, не видно, не знайти нічого навпомацки, окрім кам'яної підлоги.

Поволеньки звівся він і навкарачки обмацав усе навколо себе, аж поки наткнувся на стіну тунелю. Але більш нічого не міг знайти — ніякої признаки чи гоблінів, чи гномів.