Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 21

Звісно, ви могли все це вигадати, але такою оповідкою, хай навіть вона вигадана, ви заслужили на вечерю. То попоїжмо чого-небудь!

— Залюбки, коли ваша ласка!— водно сказали гості.— Красно вам дякуємо!

В передпокої вже було зовсім темно. Беорн ляснув у долоні, й до приміщення вбігло четверо чудових білих поні та кілька великих, із довгим тулубом, сірих собак. Господар сказав їм щось чудною мовою, схожою на іржання й гавкання.

Тварини вибігли й скоро вернулися зі смолоскипами в зубах; запалили смолоскипи від вогнища й позастромляли їх за скоби, забиті в стовпи довкола вогнища. Коли треба було щось нести в передніх лапах, собаки могли ходити на задніх. Швидко вони подіставали дошки й підпірки з-під стін і спорудили біля вогнища столи.

Нараз почулося "бе-е! бе-е!"— і ввійшло кілька сніжно-білих овець, яких вів великий чорний, мов вугіль, баран. Одна вівця несла скатертину з вишитими по краях зображеннями тварин; інші несли на своїх широких спинах таці з дерев'яними чашками, тарілками, виделками та металевими ножами,— все це собаки взяли й швидко накрили столи. Ці столи на підпірках були зовсім низенькі, й навіть Більбо міг зручно сидіти за таким столом. Один поні присунув дві невеликі лавки з низькими очеретяними сидіннями й короткими товстими ніжками для Гандальфа з Торіном, а потім поставив біля дальнього кінця столу великого чорного Беорнового стільця — теж низького, на якому вмостився господар, простягти свої величезні ноги попід столом. Оце й були всі стільці, що господар тримав у передпокої, а зробив він їх низькими, як і столи, напевне, задля зручності чудових тварин, котрі йому слугували. А на чому ж посідала решта? Про решту не забули теж. Інші поні вкотили схожі на барабани гладенькі кругляки, досить низькі навіть для Більбо, тож невдовзі всі мандрівники сиділи за Беорновим столом — скільки років цей передпокій не бачив такого численного товариства!

Там вони й повечеряли чи пообідали — розкоші такої не знали, відколи покинули

Останній затишний дім і розпрощалися з Елрондом. Довкола миготіло світло смолоскипів і вогнища, а на столі горіли дві високі червоні свічки з бджолиного воску. Гості їли та й пили, а Беорн своїм густим рокітливим голосом розказував їм бувальщини з життя дикого краю по цей бік гір і найбільше — про темний і небезпечний ліс, що простягався далеко на північ і на південь, завдальшки з один день їзди, заступаючи шлях на схід,— про жахливий Чорний ліс.

Гноми слухали й хитали бородами, знаючи, що скоро доведеться насмілитись і ввійти в той ліс, що після гір це буде найбільша з небезпек, які їм треба подолати, перш ніж вони дістануться до драконової твердині. Попоївши, гноми почали розповідати свої історії, але Беорн став ніби сонний і неуважний. Мова їхня була здебільшого про золото, срібло, самоцвіти й про ковальське мистецтво, а Беорн, мабуть, усім тим не цікавився,— в передпокої у нього не було нічого, зробленого із золота чи срібла, і мало речей (крім ножів) з металу.

Довго сиділи вони за столом перед дерев'яними келихами з медовим трунком.

Надворі запала темна ніч. У вогнище підкинули дров, смолоскипи догоріли, а гості все сиділи в мерехтливому світлі тремкого полум'я. Стовпи-колони височіли довкола них, а вгорі, в темряві немовби маяло верховіття. Може, то були такі чари, а може, ні, але гобітові причувся в балках шум — неначе вітер шумів у гіллі й сови кричали. Та незабаром Більбо закуняв, голоси немов подаленіли, а перегодом він здригнувся й прокинувся.

Величезні двері зарипіли й хряпнули. Беорн вийшов. Гноми сиділи круг вогнища на підлозі, схрестивши ноги. Бони не забарилися з піснею. Слова були десь отакі, та я наводжу їх не всі, бо пісня співалася довгенько.

Над вереси той вітер мчав,

А в лісі й лист ще не дрижав,

Спадали тіні в безгомінні

І вуж нечутно плазував.

А вітер мчав з холодних гір,

Котивсь, мов вал, ревів, як звір;

Завило гілля від безсилля,

Злетіло листя ген до зір.

Від заходу на схід той вітер

Усякий рух загладив, витер;

На голоси свої усі

Заголосив, несамовитий.

Припали трави до землі,

Комиш у вітра на крилі,—

Над хвилі гребінь в зимнім небі

Рве хмари на шматки малі.

Понад Самітною горою,

Понад драконською норою,

Де валуни ще з давнини,

Летів, де дим курить порою.

Та ось уже тікає пріч

До моря, де панує ніч.

Ось виплив місяць, зорі світять,

Із темрявою віч-на-віч...

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.

— Час нам уже спати,— оголосив він.— Нам — але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.

Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.

Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.

Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур.

Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:

— Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.

— Сніданку!— підскочив Більбо.— Де сніданок?

— Майже весь у наших шлунках,— відказали інші гноми, снуючи передпокоєм.— А те, що зосталося,— надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там уже на нас чекало снідання.

— А Гандальф де?— запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.

— О! Десь блукає, щось шукає,— відповіли йому.

Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм прислуговували.

Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не знали вже, що й думати.

— Де Беорн? І де це ви були цілий день?—загукали гноми.

— Не більше як одне питання за раз і — жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.

Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль — з'ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового трунку,— і дістав свою люльку.

— Спочатку я відповім на друге запитання,— заявив він.— Та леле! Тут так гарно пускати кільця

диму!

І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був

заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті кільця вискакували на повітря одне за одним — зелені, блакитні, червоні, сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром удалину.

— Я вистежував ведмежі сліди,— заговорив нарешті Гандальф.— Минулої ночі тут надворі було, напевне, справжнє збіговисько ведмедів. Я швидко переконався, що Беорн не міг сам наробити стільки слідів,— так багато, ще й різної величини. Я сказав би, що там були невеликі ведмеді, великі ведмеді, звичайні ведмеді та ведмеді-велетні, і всі вони танцювали надворі чи не до самого досвітку.

Поприходили майже звідусіль, тільки з заходу — з-за річки, від гір — не прийшов жоден. У тому напрямку вів лише один слід, але не звідти йшов ведмідь, а звідси туди. Я простежив цей слід аж до Каррока — там він зникав у річці. Але позад бескиду потік надто глибокий і дужий, і я не міг перебратися на той берег. Ви пам'ятаєте: з цього берега до Каррока можна досить легко перейти вбрід, але той берег обривається крутою скелею в чорторий. Довелося мені пройти не одну милю, поки знайшов місце, де річка була досить широка й мілка, і, де вбрід, де вплав, перебрався на той берег, а тоді не одну милю йшов назад понад річкою, щоб знову натрапити на слід. Але йти далеко по сліду я вже не міг — надто було пізно. Слід вів простісінько до Імлистих гір, де позавчорашнього вечора ми мали миленьку зустріч із вовками-уоргами. Але це, мабуть, я відповів вам і на перше запитання,— скінчив Гандальф і надовго змовк.

Гобіт, як йому здалося, зрозумів, що має на увазі чарівник.

— Що ж нам робити,— залементував він,— коли Беорн приведе сюди всіх тих уоргів та гоблінів? Нас переловлять усіх і повбивають! А ви казали, нібито він не знається з ними...

— Казав. Але не меліть дурниць, пане Злоткінс! Лягайте краще спати — ваші мізки зовсім сонні.

Гобіт відчував себе зовсім знищеним, а що йому більш нічого не лишалося робити, то він і ліг спати. Гноми все співали пісень, а Більбо так і заснув, сушачи свою маленьку голову думками про Беорна. Йому наснилися сотні чорних ведмедів, що при місяці на подвір'ї вели кружка свій повільний, важкий танок. Потім він прокинувся, коли всі спали, й почув те саме шкрябання, дряпання, сопіння та бурчання, що й минулої ночі.

Вранці всіх їх побудив сам Беорн.

— То ви ще всі тут!— сказав він. Тоді взяв гобіта за шкірки й засміявся:

— Ага, тебе ще не з'їли ні уорги, ні гобліни, ні лихі ведмеді!

Тоді геть нешанобливо ткнув пальцем у камізель-ку пана Злоткінса й захихотів:

— Малий трусь-трусь знову гарніє та жирніє на хлібі й медку. То ходи знов до їди!

Тож усі й пішли снідати з господарем. Беорн цього разу був дуже веселий; здавалося, він був у щонайчудовішому настрої, бо смішив товариство потішними історіями. Гостям не довелося довго чудуватися, де він був та чого такий привітний з ними,— господар залюбки пояснив це сам. Ходив, мовляв, за річку й далі в гори — з чого ви можете здогадатися, що він міг швидко мандрувати, принаймні у ведмежій подобі.