Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 29

Рідко траплялося йому виходити за ворота, але й ті виходи були без пуття. Покинути гномів Злоткінс не хотів і взагалі не знав, куди б у світі подався без них. Не міг Більбо встигати скрізь за ельфами, що полювали, то й не знайшов стежок, які б виводили з лісу; самотою блукав він поміж дерев, ризикуючи загубитись, аж поки приспіє нагода вернутися. До того ж він, не бувши ніяким мисливцем, голодував надворі, а в палаці-печері хоч можна було прогодуватись, поцупивши їжу з комори чи зі столу, коли нікого не було поблизу.

"Я — мов злодій-невдаха, що не може вибратися з чужого дому, а мусить день у день обкрадати все той самий дім,— думав він.— Це найгірша і найнудніша частина всієї цієї злощасної, стомливої, моторошної пригоди! Ох, як би я хотів опинитися знов у моїй гобітівській норі, біля мого теплого каміна та щоб світила моя лампа!"

А ще Більбо часто думав, як би переслати чарівникові звістку з проханням про допомогу, але, звісно ж, це була зовсім неможлива річ, і незабаром збагнув: коли щось і мало бути зроблене, зробити це мав він, Більбо Злоткінс, та ще й сам-один, без нічиєї допомоги.

Кінець кінцем десь по двох тижнях цього потаємного, скрадливого життя, стежачи й ходячи слідом за наглядачами, користаючися з усіх можливих нагод, гобіт зумів вивідати, де тримали кожного гнома. У різних кінцях печери він розшукав усі їхні дванадцять камер, а через якийсь час уже добре знав свій шлях від одного в'язня до другого. А як же він здивувався одного дня, підслухавши розмову двох наглядачів і довідавшись, що в темниці сидить іще один гном, якого тримають в особливо глибокому, темному місці. Звісно ж, Більбо відразу здогадався: мова йшла про Торіна, і трохи згодом переконався, що його здогад був слушний.

Нарешті, зборовши чимало перешкод, він добився до того місця, коли нікого не було поблизу, і перемовився словом із ватажком гномів.

Торін на той час почувався таким нещасним, що вже й не сердився через свої злигодні, ба навіть подумував, чи не розповісти королю все про свій скарб і пошуки того скарбу (ось як він занепав духом!), коли це із замкової шпарини до нього долинув гобітів голосок. Він не повірив спочатку своїм вухам, однак роздумався скоро: ні, помилки не могло бути! Підійшов до дверей і довго пошепки розмовляв із гобітом через замкову шпарину.

Потім Більбо поніс Торінове таємне слово кожному з ув'язнених гномів, звіщаючи, що їхній ватажок Торін теж сидить у темниці недалеко і щоб ніхто з них не розкрив королю мети їхніх мандрів, принаймні поки він, Торін, не надумає сам усе розповісти. Бо Торін збадьорився знову, почувши, як гобіт порятував його товаришів од павуків, і ще раз вирішив не ладнати собі викупу, обіцяючи королю частку скарбу,— аж поки розвіються всі надії визволитися якимось іншим способом або коли Надзвичайний Невидимий Злоткінс (якого він справді став дуже шанувати) так і не придумає нічого розумного.

Товариство, почувши волю Торіна, було з ним цілком згодне. Всі гноми гадали, що їхні частки скарбу (який уже вважали здобутим, попри жалюгідне своє становище й непереможеного досі дракона) істотно зменшаться, коли лісові ельфи стануть вимагати собі частину, а ще ж вони вірили в гобіта. Адже, мовляв, буде саме так, як провістив Гандальф. Може, це й була одна з причин того, що чарівник подався

геть, покинувши їх?..

Сам Більбо, однак, не мав таких великих надій на себе, як його товариші. Йому не подобалося, що всі покладаються на нього. От якби чарівник був поруч! Але шкода й думати про це: між мандрівниками й Гандальфом пролягли, можливо, всі темні простори Чорного лісу. Гобіт сідав і думав, думав, аж поки голова заболить.

Чарівний перстеник — чудова річ для одного, але для чотирнадцятьох небагато з нього користі... Але, як ви, звісно, здогадалися, гобіт вирятував-таки своїх товаришів. Ось як це сталось.

Одного дня, блукаючи та скрізь заглядаючи, Більбо зробив дуже цікаве відкриття:

великі ворота були не єдиним входом до печер. Попід найнижчою частиною палацу протікав потік, що вливався в Лісову річку трохи далі на схід, за крутим схилом, де був головний вхід до печери. У тому місці, де ця підземна річечка витікала з надр гори, стояв шлюз. Там кам'яна стеля знижувалася близько до поверхні води й там можна було спускати опускні грати до самого річища, щоб перешкодити будь-кому увійти чи вийти цим шляхом. Але опускні грати часто бували підняті — багато чого ввозилось і вивозилось через шлюз. Якби хто спробував потрапити до печер цим шляхом, то опинився б у темному грубому тунелі, що вів глибоко в надра гори; але в одному місці, де потік пробігав попід печерами, кам'яну стелю над ним зрізано й отвір закрито великою дерев'яною лядою. Відкривалася та ляда в королівські льохи. А в льохах барила, діжки, кадуби... Лісові ельфи, а надто їхній король, полюбляли вино, дарма що в цих краях не росла виноградна лоза.

Вино разом з іншими товарами привозилося здалеку: від їхніх родичів — ельфів з півдня — і з виноградників, що належали людям у неблизьких краях.

Причаївшись за одним із найбільших барил, Більбо роздивився, як користуються лядою. Ховаючись у погребах, підслуховуючи розмови королівських слуг, він дізнався, як вино й інші товари потрапляли — по річках, по суходолу — на Довге озеро. Там нібито досі процвітало місто людей, побудоване на мостах, висунутих далеко в озеро,— щоб мати захист від усяких ворогів і особливо від дракона з Самітної гори. Від Озерного міста повні діжки везли вгору Лісовою річкою. Часто їх просто зв'язували докупи, мов великі плоти, і, штовхаючи жердинами чи веслуючи, переправляли вгору по річці; бувало, їх вантажили на плоскодонні човни.

Порожні діжки ельфи, відкривши ляду, скидали на воду, потім відкривали ворота шлюзу, й порожняк, підстрибуючи на хвилях, плив собі геть, поки течією далеченько внизу його приб'є до такого місця, де річка утворила бухту,— де вже близько східна межа Чорного лісу. Там діжки будуть зібрані й зв'язані докупи, а тоді попливуть далі вниз, повертаючись до міста Озерного, яке стоїть недалеко від того місця, де Лісова річка впадає в Довге озеро.

Більбо все сидів і думав про шлюз, усе гадав: а чи не можна йому з товаришами скористатися ним для втечі? Та ось нарешті замріли зернятка відчайдушного задуму...

В'язням рознесли вечерю. Наглядачі, забравши смолоскипи й залишивши позад себе темряву, потупотіли геть переходами.

І тут Більбо почув: дворецький короля бажає на добраніч головному наглядачеві.

— Та краще зайди до мене,— сказав дворецький.— Покуштуєш нового винця, що тільки-но прибуло. Сьогодні ввечері ще маю марудну роботу: треба очистити льохи від порожнього дерева. Тож вип'ємо спочатку, щоб веселіше пішла робота.

— Дуже добре,— засміявся головний наглядач.— Покуштую разом з тобою, щоб переконатися, чи годиться воно для королівського столу. Увечері бенкет — тож хіба можна послати нагору якусь мізерію?

Коли Більбо почув це, його серденько стрепенулося. Це ж йому знов таланило — зразу випадала нагода спробувати здійснити свій відчайдушний план! І він подався за обома ельфами, що, увійшовши в невеликий льох, посідали за стіл, на якому стояли два великі кухлі. Скоро дворецький із головним наглядачем уже пили й весело сміялися. Гобітові надзвичайно щастило! Приспати ельфа може тільки міцне вино; ну, а це вино було чи не найміцніше з усіх винозборів неозорих виноградників Дорвініону. Призначалося воно не для воїнів чи слуг, а тільки для королівських бенкетів, і годилося його пити з келихів, а не з великих кухлів дворецького.

Дуже скоро головний наглядач закуняв, а тоді поклав голову на стіл і заснув міцним сном. Дворецький, не завваживши того, ще якусь хвилину говорив і сміявся сам до себе, але ось і його голова похилилася до столу, і він захропів біля свого друга. Тоді в погрібець прослизнув гобіт. Мить — і головний наглядач зостався без ключів, а Більбо вже щодуху дріботів печерними переходами до темниць. Велика в'язка ключів відтягувала йому руку, а серденько — як не вискочить із грудей, хоч і перстеник на пальці... Та й як тут не боятимешся, коли ключі, хоч ти що їм роби, дзень-брязь на кожному кроці?

Спершу відімкнув Балінові двері й, коли гном вийшов, знов обережно їх замкнув.

Можете собі уявити, як здивувався Балін; а проте, попри свою невимовну радість (вийшов із кам'яного мішка!), він усе-таки волів стати й розпитати, що та як збирається робити гобіт.

— Ніколи! — відказав Більбо.— Просто йди за мною. Нам треба всім триматися вкупі, ні в якому разі не розгубити один одного. Ми або втечемо усі разом, або не втече жоден. Це наша остання нагода. Якщо це розкриється, то бозна-куди запроторить вас король, ще й кайдани, чого доброго, накладе на руки й на ноги.

Тож не сперечайся, будь ласка! Отак він ходив від дверей до дверей, аж поки його почет зріс до дванадцяти осіб, і всі такі незграбні й забарні поночі, після довгого сидіння в тісних печерках. Гобітове серденько тріпотіло щоразу, коли хтось із гномів налітав на товариша, чи бурчав, чи шепотів у пітьмі.

— А хай йому, цьому гном'ячому гармидеру! — казав він собі подумки.

Але все йшло добре, й вони не наскочили на жодного з наглядачів. І справді, того вечора в лісі й нагорі в залах святкували велике осіннє свято. Бенкетували чи не всі підданці короля ельфів.

Нарешті, після довгого блукання поночі, прийшли до Торінової темниці, яка була глибоко-глибоко в скелі й, на щастя, недалеко від льохів.

— Ну, слово честі! — мовив Торін, коли Більбо прошепотів, що можна вийти і приєднатися до друзів.— Гандальф, як завжди, казав правду! Чудовий буває з тебе злодій, коли настає слушна хвилина. Я певен, віднині ми навіки до твоїх послуг, що б не трапилося. Але що далі?

Більбо зрозумів, що настав час якось пояснити свій задум, але він не був певен, чи сподобається таке гномам. Його побоювання цілком справдилися — гномам його задум не сподобавсь аніскілечки, й вони, байдуже про небезпеку, голосно розбурчались.

— Нас поб'є, потовче, а там ще й потопимося, це вже напевне!— загомоніли вони.— Ми гадали, ти придумав щось розумне, коли вже заволодів ключами. Це божевільний план!

— Ну то й гаразд!— вельми похмуро й трохи роздратовано відказав Більбо.— Ходіть усі назад до своїх любих печерок — я вас знов позамикаю, та й сидіть собі там у затишку, придумуйте кращий план.