Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 36

А ви, решта,— де мотузки? Швидко!

То були чи не найтяжчі хвилини з усіх, що досі пережили шукачі пригод. Жахливе відлуння Смаугового гніву перекочувалося по кам'яних розколинах далеко вгорі.

Будь-якої миті він міг спуститися вниз, вивергаючи вогонь, або облітаючи гору кругом, натрапити на гномів, що, мов несамовиті, тягли за мотузки над краєм глибокого урвища. Ось піднявся нагору Бофур, і ще все було гаразд. Піднявся Бомбур на рипучих від напруги мотузках, і все ще нічого не трапилось. Ось уже піднято знаряддя й кілька пакунків з припасами, і тоді налетіла небезпека.

Почулося биття гігантських крил. Червоне світло побагрило вершечки скель.

То наспів дракон.

Гноми ледве встигли повтікати до тунелю самі й повтягати свої пакунки, коли сторчголов налетів Смауг з півночі, обпалюючи схили вогнем, б'ючи величезними крильми, аж ревіло, мов буря. Його вогняний подих поморщив траву перед дверима, проник крізь щілину, яку вони лишили, обпалив гномів, причаєних у своїй криївці.

Вгору шугнуло мерехтливе полум'я, затанцювали чорні тіні скель. Тоді запала тиша — дракон подався далі. Нажахані поні заіржали, обірвали свої мотузки й помчали геть. Дракон кинувся вниз за коненятами і щез з очей.

— Кінець нашим бідолашним коненятам! — сказав Торін.— Коли Смауг щось назорить, воно вже не втече від нього. Тут ми застрягли й муситимемо тут сидіти, аж поки надумаємо пройти всі ті довгі відкриті милі до річки, знаючи, що Смауг нас шукає!

Це була аж ніяк не втішна думка! Гноми заповзли глибше в тунель і лежали там, тремтячи, хоч у проході було тепло й задушливо, поки в щілину дверей зазирнув блідий світанок. До самого ранку

вони час від часу чули, як наростав і стихав рев дракона, що все гасав довкола схилів гори. Натрапивши на поні й на сліди двох таборів, Смауг подумав, що то люди припливли від озера річкою і видерлися на гору з тієї долини, де стояли поні. Але його пильні очі так і не набачили таємних дверей, а найпотужніші струмені вогню обминули невеличку заглибину з крутими стінами. Так він полював довго й марно, аж поки світанок остудив його гнів. І Смауг вернувся на своє золоте ложе — відіспатись і набратися нових сил. Ні, він не забуде й не подарує крадіжки, хай навіть тисяча літ перетворить його на порохнявий камінь. Але він міг дозволити собі почекати. Помаленьку, потихеньку він заповз у своє лігвисько й приплющив очі.

Ранок трохи розвіяв страхи гномів. Вони втішили себе тим, що небезпеки неминучі, коли доводиться мати справу з таким сторожем, і вирішили, що рано ще відмовлятися від мети. Адже ж і втекти геть саме зараз вони не могли, як зауважив Торін. їхні поні або позабігали десь, або ж попали драконові в зуби, тож доведеться пересидіти якийсь час, поки Смауг послабить свою пильність настільки, що вони зважаться здійснити довгий перехід пішки. На щастя, вони врятували досить припасів, щоб протривати на них якийсь час.

Гноми довго сперечалися, що його робити, але не могли придумати, як позбутися Смауга,— то була слабинка всіх їхніх планів, і гобіт не раз говорив їм про це. І тоді, як часто буває з тими, хто опиняється в добрячій скруті, гноми розремству-вались на гобіта, лаючи його за вчинок, який так спочатку їх потішив:

узяв, мовляв, чашу й зарано роздраконив Смауга.

— А що ще, на вашу думку, має робити Викрадач? — сердито спитав Більбо.— Мене запрошено не вбивати драконів (це робота воїна), а викрадати скарб. Я зробив щонайкращий початок. Чи ви сподівалися, що я принесу на спині все Тророве багатство? Якщо тут хтось і має право на ремство, то це, мабуть, я. Вам треба було взяти не одного, а п'ятсот Викрадачів з собою. Звичайно, велич скарбу додає слави вашому дідусеві, Торіне, але ж не станете ви твердити, ніби хоч раз з'ясували мені, яке велике його багатство? Щоб перенести його все нагору, мені потрібні будуть сотні років, і то, якби я був у п'ятдесят разів дужчий, а Смауг — ручний, мов кролик.

Звісно ж, після цих слів гноми почали його перепрошувати.

— Що ж, на вашу думку, ми повинні робити, пане Злоткінс? — чемно запитав Торін.

— Я ще нічого не придумав — коли вас цікавить лише, як перенести скарб. А це залежить, напевне, цілком від того, чи поталанить нам знову, і ще від того, чи позбудемося ми дракона. Позбуватися драконів — це зовсім не моє діло, та я думатиму щосили, аби щось придумати. Особисто я не маю на це ніяких надій і хотів би тільки опинитися вдома живий і здоровий.

— Забудьмо про це на хвилинку! Що нам робити зараз, сьогодні?

— Ну, коли вам справді потрібна моя порада, то я сказав би, що нам краще нічого не робити, а сидіти, де сидимо. За дня, безперечно, ми можемо безбоязно вилізти надвір подихати повітрям. Десь перегодом, може, пошлемо когось до нашого складу над річкою, щоб поповнити припаси харчів. Але тим часом усі повинні сидіти в тунелі, як настане ніч. А тепер я вам щось запропоную. Я маю перстеника і з ним ополудні проберуся всередину гори — коли ж, як не о цій порі, дрімати Смаугові?

Подивлюся, що з ним та як. Може, щось і вистежу. "Кожен змій має гандж свій", як казав мій батечко, хоча не думаю, щоб він узяв це зі свого власного досвіду.

Ну звичайно ж, гноми радо пристали на цей задум. Вони таки шанували малого Більбо. Нині він став справжнім проводирем у їхній пригоді. У нього почали виникати свої задуми й плани. Настав полудень, і гобіт приготувався іти в глиб гори. Похід цей, звісно, не дуже його тішив, але й не так страхав тепер, коли Більбо знав, більш чи менш, що його чекало попереду. Знав би він більше про драконів та їхні підступні звички, то більше боявся б і менше сподівався застати Смауга сплячого.

Коли він рушав, світило сонце, але в тунелі була темна ніч. Пройшов трохи, і померхло, розсіялося й те світло, що проникало в щілину майже причинених дверей.

Ішов він чи не так тихо, як димок пливе за вітерцем, і що ближче підходив до

долішнього отвору, то дужче пишався собою. Цього разу внизу ледь жевріло.

"Старий Смауг наморився і спить,— подумав Більбо.— Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!"

Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить,— дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг.

— Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче!

Призволяйся знову — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.

Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він.— Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.

— А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному його слову.

— Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих!

— У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна,— похвалив дракон.— І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і звідкіля прийшов, смію тебе спитати?

— І я відповім! Я вийшов з-під гори, і попід горами й по горах пролягли мої стежки. І ще я мандрував повітрям. Я той, хто ходить невидимий.

— Можу повірити,— сказав Смауг,— але навряд, щоб тебе так звали весь час.

— Я — Знайдиключ і Павукобій, я — Мушка з жалом. А ще мене взяли для щасливого числа.

— Милі імена! — глузливо зауважив дракон.— Але щасливі числа не завжди приносять щастя.

— Я той, хто хоронить своїх друзів живими і топить їх, а тоді витягує їх живими з води. Я ніс мішок, але сам ніколи в мішок не попадався.

— Не дуже віриться,— покпив Смауг.

— Я — друг ведмедів і гість орлів. Я Персне-носець і Щасливець, а ще я — їздець на діжках,— вів далі Більбо, починаючи тішитися своєю загадковою мовою.

— Це вже краще! — мовив Смауг.— Але хай твоя уява не втікає разом з тобою!

Звісно ж, саме так і треба розмовляти з драконами, коли ви не хочете назвати їм вашого справжнього імені (що розумно) і не хочете розлютити їх прямою відмовою (що теж дуже розумно). Жоден дракон не встоїть перед чарами загадкової мови і гаятиме час, намагаючись ті загадки розгадати. З того, що наговорив Більбо, Смауг багато чого не втямив (хоча ви, сподіваюся, зрозуміли все, адже знаєте все про гобітові пригоди, на які той натякав), але йому здалося, що зрозумів досить.

"Так я й подумав учорашньої ночі,— захихотів він у своїй підступній душі.— Це озеряни, ці жалюгідні торговці діжками намислили проти мене якусь підлоту, або ж я — нікчемна ящірка! Давно, ох давно не літав я до озера, але я швидко це надолужу!"

— Чудово, їздцю на діжках! — сказав він уголос.— Може, Діжкою ти називав свою конячку, а може, й ні, хоча вона була вгодована нівроку. Може, ти й ходиш невидимий, але ти не йшов пішки всю дорогу. Дозволь сказати тобі, що вчорашньої ночі я з'їв шестеро поні, а скоро поїм і тих восьмеро, що зосталися. За таку ту чудову вечерю я дам тобі одну пораду, для твого ж добра: якщо тільки можеш, намагайся не мати нічого спільного з гномами!

— Із гномами? — перепитав Більбо, вдаючи здивованого.

— Не забалакуй мене! — сказав Смауг.— Я знаю запах (і смак) гном'ятини краще, ніж будь-чого іншого. Не розказуй мені, буцім я можу з'їсти поні, на якому їздив гном, і не відчути цього нюхом! Лихий спостигне тебе кінець, якщо ти злигався з такими друзями, Злодію та їздцю на діжках. Можеш вернутись і так їм і сказати від мене.

Але дракон не признався гобітові, що один із тих поні мав запах, якого він ніяк не міг визначити. Звичайно, йому ніколи не доводилося чути запах гобіта, і ця загадка дуже його мучила.

— Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? — провадив він.— Ну що, заплатили? Та нічогісінько! Оце такі вони, ті гноми.