Голубине Пір'я - Сторінка 4

Тепер він розважався нею, як досі автоматичним більярдом: йшов до старої цегельної печі в лісі, куди скидали сміття, ставив зверху на стіну з пісковика порожні консервні бляшанки і одну по одній збивав їх. Він брав з собою довгоногого собаку, що мав домішок китайської породи,— в нього було чудове, густе, рудого кольору хутро. Мідяк — так звали собаку — ненавидів стрілянину, але любив Дейвіда й покірно йшов за ним. Коли розлягався різкий, рівний постріл, він кидався бігти, виписуючи дедалі вужчі кола, аж поки, тремтячи, опинявся біля Дейвідових ніг. Дейвід, залежно від того, в якому він був настрої, або стріляв ще раз, або падав на коліна й заспокоював собаку. І чим спокійніший ставав собака, тим легше на серці було йому самому. Собачі вуха, притиснуті з ляку до голови, лягали якось так незвичайно, так,— хлопець

шукав слова,— надійно. Біля заяложеного, оздобленого бляшками нашийника шерсть наїжачувалась, відслоняючи на споді кожної волосини, темної на кінчику, а далі яскравої, наче мідь, через що собаку й прозвали Мідяком, м'яке біле підшерстя. Стривожений Мідяк важко дихав крізь ніздрі, дуже тонко окреслені, наче два зарубцьовапі прорізи чи шпарки для ключа в якомусь філігранному замку з чорного, пофарбованого дерева. Все його тіло, клубок м'язів і суглобів, було скарбницею краси. І, вдихаючи запах собачої шерсті, Дейнід ніби вчував тонкі запахи різних шарів землі: перегною, чорнозему, піску, глини і лискучої металевої руди.

Та коли він вертався додому і бачив складені на низьких полицях книжки, до нього вертався страх. Чотири тверді томи Уелса, ніби чотири цеглини, зелений Платон, що вразив його дивною лагідністю і складною, плутаною чистотою, мертві Голсуорсі й "Елізабет", велетенський дідусів словник, дідусева Біблія і та Біблія, яку він сам отримав, ставши членом фаертаунської лютеранської церкви,— коли Дейвід дивився на них, у ньому знов прокидався, знов поймав його душу страх. Він став млявий і понурий. Батьки шукали способу якось розважити його.

— Дейвіде, я маю для тебе роботу, — сказала одного вечора мати, коли вони сиділи за столом.

Що?

— Коли в тебе такий тон, то, мабуть, краще й не казати.

— Який тон? Немає в мене ніякого тону.

— Бабуся вважає, що в повітці розплодилося надто багато голубів.

— Чому? — Дейвід глянув на бабусю, але та сиділа, втупившії збентежений, як завжди, погляд у жовте кружало світла.

Мати голосно крикнула:

— Мамо, він хоче знати чомуі Бабуся різко й роздратовано махнула хворою рукою, наче набиралася сили на відповідь:

— Вони паскудять на меблі.

— Авжеж,— сказала мати.— Бабусі шкода тих старих олінгерських меблів, які нам уже ніколи не знадобляться. Вона вже місяць не дає мені спокою, Дейвіде. Хоче, щоб ти постріляв голубів.

— А я зовсім не хочу нікого вбивати,— сказав Дейвід.

Батько мовив:

— Цей хлопець схожий на тебе, Елзі. Він надто добрий для цього світу. А моє кредо: убий сам, або тебе вб'ють.

Мати голосно сказала:

— Він не хоче стріляти голубів, мамо!

— Не хоче? — Бабуся витріщила очі, наче з ляку, і поволі опустила руку на коліна.

— Ох, я їх вистріляю, завтра ж вистріляю,— раптом погодився Дейвід і відчув у роті приємний присмак від цього рішення.

— І я ще подумала, що коли Боєрові наймити привезуть сіно, то погано буде, як клуня скидатиметься на голубник,— уже зовсім без потреби додала мати.

Клуня вдень схожа на маленьку ніч. Пасма світла, що пробиваються крізь шпарки в сухих ґонтах, пронизують дах, наче промені зірок, а крокви, бантини і прибиті до стін драбини здаються, поки звикне око, таємничим гіллям якогось примарного лісу.

Дейвід тихенько зайшов до клуні з рушницею в руці. Мідяк розпачливо скавчав у дверях: він дуже боявся опинитися близько біля рушниці, але й не хотів відстати від Дейвіда. Хлопець обережно повернувся й наказав:

— Іди звідси!

Він зачинив дворі перед собакою і засунув засув. Цс були двері в дверях: двійчаста брама, що нею заїздили підводи й трактори, була така висока й широка, як фасад будинку.

Дух старої соломи залоскотав йому п ніздрях. Червона канапа, наполовину схована під брезентом у білих плямах, ніби зжилася а цим запахом, потонула, була похована в ньому. Отвори порожніх діжок зяяли, наче війстя в печер. На безладно позабиваних у грубе дерево цвяхах висіли всілякі речі, потрібні в господарстві,— кільце дроту, запасні зубки до борони, лопата без держака. Дейвід на хвилину завмер: він аж за деякий час почав відрізняти воркування голубів від шуму у вухах. А коли вже вслухався в те воркування, йому здалося, що тут більше й не чутії ніяких звуків: усю клуню сповнював тільки той горловий, булькотливий, млосний стогін. Голуби ховалися за кроквами та бантинами. Світло попадало до клуні крізь шпари в ґонтах, крізь брудні засклені віконця в протилежній від дверей стіні і крізь округлі, як волейбольний м'яч завбільшки, дірки в мурованих бічних стінах під самим верхом даху.

В одній із дірок, тій, що від будинку, з'явився голуб. Він залетів знадвору, сів у дірці, чітко вимальовуючись проти клаптика неба, настовбурчив пір'я і заворкував, ніби задля проби, тремтливим, схвильованим басом. Дейвід павпіпипьки ступив на чотири кроки ближче, спер рушницю на найнижчий щабель драбини, прибитої між двома слупами, й націлився у маленьку, хвацько схилену набік голову птаха. Звук пострілу пролунав наче з мурованої стіни позад нього. Голуб не впав. Але й не злетів.

Він утримався в дірці, тільки раптом закружляв і, ніби розпачливо даючи згоду, закивав головою. Дейвід персзарядип рушницю:

порожня гільза ще не перестала підстрибувати на дошках біля його ніг, як він уже націлився вдруге. Він спрямував рушницю трохи нижче, в груди птаха, намагаючись якнайспокійніше спускати гачок. Повільний, плавний порух руки, і раптом куля вилетіла; першу мить Дейвід сумнівався, що влучив, потім голуб упав, мов жмут ганчір'я, зсунувшись по стіні на солому, якою в тому місці була встелена долівка.

Тепер уже й інші голуби відірвалися від бантин і заметались у сутінку, відчайдушне б'ючи крильми і здіймаючи шум. Втекти вони могли тільки через дірки; Дейвід націлився в блакитний кружечок, а коли в ньому з'явився голуб і рушив кам'яним тунелем, що прорізував чвертьметрову товщу стіни й мав вивести його на волю,— вистрілив. Голуб застряг у тому тунелі, не маючи сили впасти ані до клуні, ані надвір, хоч ще підіймав одне крило, затуляючи ним світло. Крило безсило опадало, і він хапливо підіймав його знов, розпушуючи пір'я. Своїм тілом голуб загородив дірку. Дейвід кинувся на другий бік току, де була прибита така ж драбина, і спер рушницю так само на її нижній щабель.

До другої дірки підлетіло троє голубів; одного він підстрілив, а два вилетіли надвір. Решта голубів знов посідали на бантини, Голуби ховалися в невеликому трикутнику між другою ощепиною, що підтримувала крокви, і дахом; там були їхні гнізда.

Але чи голубам було там тісно, чи їх поймала цікавість, бо тепер, коли Дейвідові очі звикли до сповненого куряви присмерку, він побачив, як звідти в різних місцях з'являлися сірі тіні і зразу ж зникали. Воркування голубів стало різкішим: повітря, сповнене цього зляканого тремоло, здавалося густим, як рідина. Дейвід помітив обрис маленької голівки, що особливо наполегливо визирала в одному місці, запам'ятав те місце і навів на нього рушницю. Коли голівка з'явилася знов, його палець миттю натиснув на гачок. Жмут пір'я зсунувся з ощепини і поволі впав на брезент, що вкривав олінгерські меблі. Коли Дейвід знов підвів голову, у тому місці світилася нова дірочка в ґонті.

Вийшовши на середину клуні, він підняв рушницю і застрілив ще двох голубів. Тепер він був цілковитим господарем становища і вважав, що йому не личить опирати рушницю на щабель. Він уявив себе сміливим месником. Ці нікчемні створіння зважувалися висовувати голови із тьмяної глибини старого піддашшя, зважувались забруднювати його зоряну тишу своїм жалюгідним боязким життям, а він не давав їм цього робити, спритно огортав їх знов тишею. Дейвід почував себе творцем; з маленьких плямок і порухів у темних заглибинах кроков, які він устигав помічати і в які встигав влучати, з кожної з них він робив цілого птаха.

Швидкий погляд, цікавість, іскорка життя, коли він у неї стріляв, ставала вбитим ворогом, що відчутним тягарем падав додолу.

Дейвідові не давав спокою невдалий постріл у другого голуба, що й досі час від часу махав крилом у круглій дірці. Він знов зарядив рушницю і, притискаючи її до себе, поліз драбиною вгору.

Кінчик рушниці черкнув йому по вусі, і перед ним раптом постала чітка, мов на кольоровому слайді, картина: він застрілив сам себе, і його знайшли в клуні серед його ж таки жертв. Він обхопив рукою верхній щабель — крихку, поточену шашелями, трухляву поперечку між двома стояками — і вистрілив у голуба під невели

ким кутом. Крило опало, проте куля не випхнула птаха з дірки, як він сподівався. Дейвід вистрілив удруге, втретє, та невеличке тіло, яке живим було легше за повітря, мертве виявилося надто важким, щоб зрушити з своєї високої могили. Звідси Дейвідові видно було крізь дірку зелені дерева і рудий причілок будинку.

Обліплений павутиною, що висіла між щаблями драбини, він вистріляв усі вісім патронів у вперту тінь, але не збив її. Він спустився вниз, і його вразила тиша в клуні. Мабуть, усі інші голуби повтікали другою діркою. Ну й добре, йому вже набридла ця стрілянина.

Він подався надвір, недбало несучи свою зброю. Назустріч йому вийшла мати, і він задоволене помітив, що вона боязко обминула рушницю.

— Ти відбив клапоть цеглини на будинку,— мовила вона,— Що означали ті останні постріли?

— Один голуб застряг у дірці, і я хотів його збити.

— Мідяк сховався за піаніно й нізащо не хоче вилазити.

Я його там і лишила.

— А хіба я винен? Не я ж хотів убивати тих бідолашних голубів.

— Не огризайся. Тобі не можна слова сказати, як твоєму батькові. Скільки ти їх убив?

— Шість.

Мати зайшла до клуні, і він рушив за нею. Вона прислухалася до тиші. Коси в неї були скуйовджені, мабуть, зачепилася об щось головою, як борюкалася з собакою.

— Думаю, що решта вже не вернуться,— втомлено мовила вона.— Справді не розумію, чого я послухалася мами.