Гордість і упередженість - Сторінка 68

Почувши це, міс Беннет-старша заспокоїлася, бо для повного щастя їй лише цього й бракувало.

— От тепер я цілком задоволена, — сказала вона, — бо знаю, що ти будеш такою ж щасливою, як і я. Я завжди його поважала. За одну лише його любов до тебе я неодмінно шанувала б його. Тепер же, крім тебе та Бінглі, він буде найдорожчою для мене людиною — як твій чоловік та друг Бінглі. Але ж, Ліззі, ти була зі мною вкрай хитрою і вкрай потайливою! Як мало розказала ти мені про те, що сталось у Пемберлі та Лембтоні! Своїм знанням про це я завдячую не тобі, а іншій людині.

Елізабет виклала причини своєї потайливості. Раніше їй не хотілося згадувати Бінглі; а збурений стан її почуттів змусив так само уникати імені його приятеля. Але тепер вона більше не хотіла приховувати від сестри ту роль, яку містер Дарсі відіграв в одруженні Лідії. Ніщо не обійшли увагою, тож і минуло півночі в розмовах.

— От кара Господня! — вигукнула місіс Беннет наступного ранку, стоячи біля вікна. — Знову цей жахливий містер Дарсі їде сюди з нашим дорогоцінним містером Бінглі! І що йому тут треба? Приїздить до нас, бачите, щодня і всім набридає. Полював би собі на дичину або робив іще що-небудь, замість того, щоб набридати нам своєю присутністю! Що ж нам із ним робити? Ліззі, сходи з ним знову на прогулянку, щоб він не заважав Бінглі.

Елізабет ледь не розсміялась, отримавши таку доречну пораду; однак насправді її дратував той епітет, яким мати завжди винагороджувала містера Дарсі.

Тільки-но вони увійшли, Бінглі поглянув на неї так виразно і так емоційно потис їй руку, що не залишив ніяких сумнівів — він уже отримав добру звістку. Незабаром Бінглі голосно сказав:

— Місіс Беннет, а чи є у вас іще алеї, серед яких Ліззі сьогодні знову змогла б заблудитися?

— Я пропоную містеру Дарсі, Ліззі й Кітті, — відповіла місіс Беннет, — пройтися сьогодні вранці до Оукхемського пагорба. Це буде приємна тривала прогулянка, до того ж містер Дарсі ще жодного разу не бачив тамтешнього пейзажу.

— Може, для когось вона і буде приємною, — зауважив містер Бінглі, — але не для Кітті, бо їй буде важко. Правда ж, Кітті?

Кітті відповіла, що краще залишиться вдома. Дарсі виявив велике бажання помилуватися краєвидом із пагорба, і Елізабет мовчки погодилася. Коли вона пішла нагору, щоб вдягтися, місіс Беннет пішла за нею слідом і мовила:

— Мені дуже шкода, Ліззі, що тобі доведеться самій проводити час із цим жахливим чоловіком. Але сподіваюся, ти не ремствуватимеш, бо знаєш: усе це робиться заради Джейн; бо вони з містером Бінглі мають так мало часу для спілкування! Тож будь терплячою і не надто переймайся.

Під час прогулянки вони вирішили, що про згоду містера Беннета слід буде спитатися цього ж вечора. Право звернутися до матері Елізабет залишила за собою, бо почувалася непевною щодо її реакції. Інколи вона сумнівалася, чи вистачить йому багатства та величі, щоб подолати ту огиду, яку місіс Беннет до нього відчувала. Але незалежно від того, чи буде вона шалено противитися цьому шлюбу, чи буде шалено йому радіти, ясно було одне: і в тому, і в тому випадках поведінка місіс Беннет буде такою, що виставить її розумові здібності у не найкращому світлі. Радітиме вона чи навпаки — несамовито лютуватиме, — Елізабет однаково неприємно було уявляти, як усе це сприйматиме містер Дарсі.

Увечері, невдовзі після того, як містер Беннет ретирувався до своєї бібліотеки, вона побачила, як містер Дарсі підвівся й пішов слідом за ним; хвилювання її досягло апогея. Елізабет не боялася, що її батько буде проти шлюбу, а боялася, що він засмутиться, і в цьому буде винувата вона, його улюблена дочка, бо зробивши такий вибір, вона пройме його жалем та побоюваннями перед неминучою розлукою; це було болісне почуття, тож вона сиділа з нещасним виглядом, аж доки не повернувся містер Дарсі. Елізабет підвела на нього очі і, побачивши, як той усміхнувся, трохи заспокоїлася. Через кілька хвилин він наблизився до столу, де вона сиділа разом із Кітті, і, вдаючи, що милується її шитвом, прошепотів:

– Ідіть до вашого батька, він чекає на вас у бібліотеці. Вона не стала баритися.

Батько її походжав кімнатою з виглядом серйозним і стурбованим.

— Ліззі, — звернувся він до неї, — що ти собі думаєш? Ти, мабуть, з глузду з'їхала, якщо приймаєш цього чоловіка. Ти ж його завжди терпіти не могла!

Як пожалкувала вона тепер, що її колишні думки не були більш розважливими, а вирази — більш стриманими! Це вберегло б її від украй важких і незручних пояснень та зізнань; але наразі вони були необхідними, тож вона запевнила батька, трохи знітившись, що кохає містера Дарсі.

– Іншими словами, ти твердо вирішила вийти за нього заміж. Зрозуміло — він багатий, і ти зможеш мати більше красивих платтів та більше красивих карет, ніж Джейн. Та чи зроблять вони тебе щасливою?

— Чи маєш ти якісь інші заперечення, крім упевненості у моїй байдужості до нього?

— Більше ніяких. Усі ми знаємо, що він — чоловік гордовитий і неприємний. Але все це — ніщо, коли він тобі дійсно до вподоби.

— Він і справді мені дуже до вподоби, — відповіла Елізабет зі сльозами на очах. — Я кохаю його. Насправді ж він ніякий не гордовитий. Він — людина дуже приязна. Ви його просто не знаєте, тож не завдавайте мені болю — не говоріть про нього такими словами.

— Ліззі, — сказав батько, — я дав йому свою згоду. Він і справді такий чоловік, котрому я б не відмовив, хоч що б він зволив попрохати. Тепер вирішуй сама, раз ти вже так рішуче настроєна вийти за нього заміж. Але дозволь мені дати тобі пораду: подумай гарненько. Ти ж знаєш свою вдачу, Ліззі. Ти ж знаєш, що не буде тобі ні спокою, ні щастя, якщо ти не матимеш правдивої поваги до свого чоловіка, якщо не шануватимеш його як старшого товариша. Твій жвавий характер в умовах нерівного шлюбу лише зробить тебе вразливішою. Навряд чи ти зможеш уникнути неповаги та негараздів. Дитино моя, позбав мене нещастя бути свідком твоєї нездатності поважати свого супутника життя. Ти навіть не здогадуєшся, що на тебе чекає.

Елізабет, образившись іще більше, відповідала йому щиросердо й гаряче і, врешті-решт, подолала невіру свого батька та примирила його з думкою про її шлюб — неодноразовими запевненнями, що містер Дарсі є її правдивим вибором, розповіддю про ту поступову переміну, якої зазнало її ставлення до нього, про свою абсолютну впевненість у тому, що кохання його не було якоюсь одноденною примхою, а почуттям, що витримало випробування багатомісячною тривожною непевністю, а також жвавим перелічуванням усіх його добрих рис.

— Що ж, серденько, — сказав батько, коли Елізабет замовкла. — Мені сказати більше нічого. Якщо це дійсно так, то тоді він гідний тебе. Через людину менш гідну я не захотів би з тобою розлучатися.

І тоді, щоб доповнити приємне враження, Елізабет розповіла йому про те добро, яке містер Дарсі з власної волі зробив для Лідії. Від здивування містер Беннет аж оторопів.

— Це просто якийсь вечір чудес! Так, значить, Дарсі зробив усе: влаштував шлюб, дав грошей, повиплачував борги Вікхема та ще й здобув для нього військове звання! Тим краще. Це зекономить мені цілу гору грошей та вбереже мене від незчисленних клопотів. Якби це були витівки твого дядька, то я мусив би йому заплатити і, зрештою, заплатив би; та оці закохані до нестями молодики роблять усе на свій кшталт. Якщо я завтра запропоную повернути йому гроші, то він обуриться й пишномовно розводитиметься про свою любов до тебе і всій справі настане край.

Потім містер Беннет згадав про те, як знітилася вона кілька днів тому, коли він читав їй листа від містера Коллінза; і, трохи покепкувавши над нею, нарешті відпустив її з такими словами:

— Якщо прийдуть якісь молодики по Мері чи Кітті, то нехай ідуть до мене, бо мені зараз усе одно нічого робити.

У Елізабет наче камінь з душі упав; і, поміркувавши півгодини у спокої своєї кімнати, вона, вже більш-менш урівноважена, змогла приєднатися до інших. Недавні події ще не встигли відійти в минуле, тому вона не могла повною мірою відчувати радість, і вечір потихеньку добіг свого кінця. Боятися чогось суттєвого вже не треба було, тож незабаром мав повернутися комфорт невимушеності та теплоти людських стосунків.

Коли пізно ввечері її мати попрямувала до своєї гардеробної, Елізабет пішла слідом і зробила їй важливе повідомлення. Його наслідок був украй неочікуваним, бо коли місіс Беннет почула його перший раз, то заклякла, не в змозі вимовити ні звуку. Прослухавши цю новину ще багато разів, вона все одно не змогла второпати сенс почутого, хоча загалом досить непогано розумілася на тому, що є корисним для її родини, особливо коли ця користь набувала обрисів кавалера для якоїсь із її дочок. Нарешті вона почала приходити до тями, вовтузитись у своєму кріслі, підводитися, знову сідати, дивуватись і хреститися.

— Боже милостивий! Ви тільки подумайте! Оце так! Містер Дарсі! Хто б міг подумати?! Невже це правда? Ой, моя ж ти Лізонько! Якою багатою та якою поважною ти станеш! Скільки кишенькових грошей, скільки коштовностей, скільки карет ти матимеш! Куди там Джейн до тебе! Я така задоволена… і така щаслива! Він такий чарівливий!., такий вродливий!., такий високий! Люба моя Лізонько! Будинок у Лондоні! Все, що душа забажає! Три заміжні дочки! Десять тисяч на рік! Боже правий! Я цього просто не перенесу! Я збожеволію.

Цього було достатньо, щоб переконатись у її схвальному ставленні до шлюбу; і Елізабет, радіючи, що цей слововилив чула тільки вона сама, невдовзі пішла геть. Але не встигла вона побути у своїй кімнаті й п'яти хвилин, як до неї ввійшла мати.

— Моє дорогоцінне дитя! — вигукнула вона. — Я просто не можу думати ні про що інше! Десять тисяч на рік, а може, навіть і більше! Оце так подарунок долі! І спеціальний дозвіл — ти мусиш і будеш вінчатися за спеціальним дозволом, без оголошення імен! А тепер скажи, моє серденько, яку страву містер Дарсі полюбляє найбільше, а я її на завтра замовлю.

Це була тривожна ознака того, яким може бути ставлення її матері до самого містера Дарсі; і Елізабет збагнула, що, попри впевненість у його палкому коханні та попри згоду її батьків, далеко не все було гаразд. Але наступний день пройшов набагато краще, ніж вона очікувала, бо місіс Беннет відчувала до свого сподіваного зятя таке благоговіння, що не насмілювалася звертатися до нього, крім тих випадків, коли вона мала змогу чимось йому допомогти або висловити свою шанобливу згоду з його думкою.

Елізабет із задоволенням помітила, що її батько всіляко намагається поближче познайомитися з ним; і містер Беннет незабаром запевнив її, що його думка про містера Дарсі поліпшується з кожною годиною.

— Я просто в захваті від своїх трьох зятів, — зазначив він. — Моїм улюбленцем є, звичайно ж, Вікхем; але гадаю, що колись твій чоловік буде подобатися мені не менше, ніж чоловік Джейн.

Розділ LX

Незабаром настрій Елізабет поліпшився настільки, що до неї повернулася притаманна їй грайливість і вона забажала, аби містер Дарсі розповів їй, як так трапилося, що він у неї закохався.

– І коли ж ви на таке наважилися? — запитала вона. — Коли є початок, то далі вже легше — це я розумію, але що дало поштовх?

— Я не можу точно пригадати годину, місце, погляд чи слова, котрі заклали підґрунтя.