Гра дзеркал - Сторінка 29

"Це надто сильно подіяло на стареньку", — подумала міс Белвер.

— Коли ти дивишся на одну сторону речі, ти бачиш лише одну її сторону, — провадила міс Марпл. — Але все чудово сходиться, коли ти зумієш зрозуміти, де реальність, а де — ілюзія. — вона раптово урвала потік своїх міркувань і запитала: — 3 Кері Луїзою все гаразд?

— Так, — сказала міс Белвер. — 3 нею все гаразд. Але вона пережила справжнє потрясіння, знаєте, коли їй розповіли, що хтось хоче її вбити. Я хотіла сказати, що для неї це було особливим потрясінням, адже вона не розуміє насильства.

— Кері Луїза розуміє деякі речі, що їх ми не резуміємо, — замислено промовила міс Марпл. — Так було завжди.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — але вона не живе в реальному світі.

— Ви справді так думаєте?

Міс Белвер подивилася на неї з подивом.

— Ще ніколи не було людини, такої далекої від світу, як Кара…

— А ви не думаєте; що можливо… — міс Марпл замовкла, коли повз них сягнистою ходою пройшов Едгар Лоусон.

Він сором'язливо привітав їх кивком, але відвернувся, коли порівнявся з ними.

— Тепер я зрозуміла, кого він мені нагадує, — сказала міс Марпл. — Це спало мені на думку лише кілька хвилин тому. Він дуже схожий на молодика, якого звали Леонард Вайлі. Його батько був зубним лікарем, але він став старий, сліпий, і його рука почала тремтіти, тому люди воліли лікуватися в його сина. Але старий дуже переживав через це, був пригнічений, казав що з нього вже не буде ніякого пуття, й Леонард, який мав добре серце, але не відзначався розумом, став прикидатися, ніби він багато п'є. Від нього завжди смерділо віскі, й він став удавати п'яного, коли приходили його пацієнти. Він думав, що тепер вони знову почнуть ходити до батька й казати, що з молодого лікаря немає пуття.

— І вони справді стали ходити до старого?

— Звичайно, ні, — сказала міс Марпл. — Сталося саме те, що й мало статися і що кожен, хто мав бодай трохи олії в голові, легко міг передбачити. Пацієнти стали ходити до їхнього конкурента, містера Рейлі. Надто багато людей, що мають добре серце, зовсім не мають здорового глузду. А крім того, Леонард Вайлі був надто непереконливим у своїх намаганнях удавати п'яного… Його уявлення про пияцтво було дуже далеким від реального пияцтва, й він перебирав міру з віскі. Надто багато виливав його на свій одяг.

Вони увійшли в дім крізь бічні двері.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Вони застали всю родину в бібліотеці. Льюїс ходив сюди-туди, і в атмосфері відчувалася велика напруга.

— Що сталося? — запитала міс Белвер.

Льюїс коротко відповів:

— Ерні Грег не з'явився на перекличку сьогодні ввечері.

— Він утік?

— Ми не знаємо. Мейверік та інші люди з персоналу обшукують парк. Якщо ми його не знайдемо, нам доведеться звернутися в поліцію.

— Бабусю! — Джіна підбігла до Кері Луїзи, налякана блідістю її обличчя. — Тобі, мабуть, погано.

— Мені дуже прикро. Бідолашний хлопець…

Льюїс сказав:

— Я хотів розпитати в нього сьогодні ввечері, чи справді він бачив щось варте уваги вчора вночі. Мені запропонували добру роботу для нього. Я хотів сказати йому про це, а потім поговорити про вчорашній вечір. А тепер… — і він замовк.

Міс Марпл тихо прошепотіла:

— Дурний хлопець… Дурний, бідолашний хлопець…

Вона похитала головою, й місіс Сероколд сказала лагідним голосом.

— То й ти так думаєш, Джейн?

Увійшов Стівен Рестарік. Він сказав:

— Я не знайшов тебе в театрі, Джіно. Ти, здається, сказала… Гей, що тут сталося?

Льюїс повторив свою розповідь, а коли він договорив, увійшов доктор Мейверік зі світлочубим рожевощоким хлопцем із підозріло ангельським виразом обличчя. Міс Марпл пригадала, що бачила його за столом під час вечері, коли тільки приїхала до Стоунігейтса.

— Я привів Артура Дженкінса, — сказав доктор Мейверік. — Здається, він був останнім, хто розмовляв з Ерні перед його зникненням.

— Ну ж бо, Артуре, — сказав Льюїс Сероколд, — будь ласка, допоможи нам, якщо зможеш. Куди подівся Ерні? Він лише хотів пожартувати, так?

— Я не знаю, сер. Справді, не знаю. Він нічого мені не сказав, нічого. Він балакав лише про театр. Сказав, ніби вигадав щось надзвичайне про те, як обладнати сцену, й містер Хад та містер Стівен були просто в захваті.

— Я ще про одне хочу запитати тебе, Артуре. Ерні хвалився, ніби він гуляв учора в парку після вечірньої переклички в Коледжі. Це правда?

— Звісно, ні. Він лише вихвалявся. То такий брехун, Ерні. Він ніколи не виходив уночі. Любив похвалитися, ніби він може відкрити будь-який замок, але не такий уже він був мастак із замками. Якщо замок справжній, то він нічого не може зробити з ним. Хай там як, а вчора ввечері він нікуди не виходив, це я знаю напевне.

— Ти це кажеш не тому, щоб догодити нам, Артуре?

— Богом клянуся! — сказав доброчесний Артур.

Проте ця розповідь, схоже, не задовольнила Льюїса.

— Послухайте-но! — сказав доктор Мейверік. — Що це?

Почувся гомін голосів, які наближалися. Двері відчинилися, й до кімнати, хитаючись, увійшов містер Баумгартен, як і завжди, у своїх окулярах, блідий і приголомшений.

— Ми знайшли його — їх. Це жахливо…

Він упав на стілець і втер собі лоба.

Мілдред Стріт гостро запитала:

— Чому ви сказали: "Ми знайшли їх"?

Баумгартен тремтів усім тілом.

— У театрі, — сказав він. — Обох із проломленими черепами — певно, на них звалилася важка гиря противаги. Алекса Рестаріка й того хлопця, Ерні Грега. Обидва мертві…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

— Я принесла тобі міцного бульйону, Кері Луїзо, — сказала міс Марпл. — Будь ласка, випий.

Місіс Сероколд сіла у великому ліжку з різьбленого дуба на чотирьох стовпцях. Вона здавалася зовсім маленькою і схожою на дитину. Її щоки втратили звичну рожевість, а її погляд був якийсь дивно відсутній.

Вона слухняно взяла чашку з рук міс Марпл. Поки вона пила бульйон, міс Марпл опустилася на стілець, який стояв біля ліжка.

— Спершу Кристіан, — сказала Кері Луїза, — а тепер Алекс і бідолашний, хитрий та дурненький малий Ерні. Він і справді щось знав?

— Не думаю, — сказала міс Марпл. — Він просто брехав і намагався надати собі значущості, натякаючи, ніби він щось бачив і щось знає. Трагедія в тому, що хтось повірив його брехні…

Кері Луїза затремтіла. Її погляд знову втупився кудись у далечінь.

— Ми хотіли зробити так багато для цих хлопчиків… І нам дещо вдалося. Декотрі з них досягли неабияких успіхів і нині працюють на відповідальних посадах. Іноді вони ковзаються й відкочуються назад, але цьому перешкодити важко. Умови сучасного цивілізованого життя такі складні — занадто складні для простих і недорозвинених натур. Ти знаєш про великий план Льюїса? Він завжди вважав, що можливість вирушити в далекі мандри врятувала в минулому чимало потенційних злочинців. Вони відпливали за океан — і розпочинали нове життя за далеко простіших обставин. На цій основі він опрацював цілком сучасний проект. Купити великий клапоть території або кілька островів. Фінансувати її протягом кількох років, організувавши там спільноту, яка могла б утримувати себе, причому кожен мав би в ній свою частку. Але ця територія має бути десь так далеко, щоб ні в кого не було спокуси повернутися до великих міст та до колишнього життя. А ле це лише мрія. Для її втілення потрібні дуже великі гроші, а тепер ми маємо не так багато філантропів, спроможних дивитися в майбутнє. Нам потрібен ще один Ерік. Ерік підтримав би наш задум, він був ентузіастом таких ідей.

Міс Марпл побачила маленькі ножиці і стала з цікавістю їх роздивлятися.

— Які дивні ножиці, — сказала вона. — Вони мають дві дірки для пальців з одного боку, й одну — з другого.

Погляд Кері Луїзи повернувся з тієї неймовірно далекої відстані.

— Алекс подарував їх мені сьогодні вранці, — сказала вона. — Вважають, що такими ножицями зручніше обрізати нігті на правій руці. Любий хлопчик, він так їх розхвалював і відразу ж попросив мене випробувати їх.

— А потім акуратно зібрав обрізки твоїх нігтів і забрав їх із собою, — сказала міс Марпл.

— Так, — підтвердила Кері Луїза. — Він… — Вона раптом замовкла: — А чому ти про це сказала?

— Я думала про Алекса. Він був розумний хлопець. Розумний і кмітливий.

— І саме тому він помер, ти це хотіла сказати?

— Думаю, що так.

— Він і Ерні… Мені боляче навіть згадувати про них. Коли, вони сказали, це сталося?

— Сьогодні ввечері. Десь між шостою і сьомою годинами.

— Після того, як вони закінчили свою роботу в театрі?

— Так.

Сьогодні ввечері там була Джіна й Воллі Хад. Стівен теж, він сказав, що йде шукати Джіну… Але за таких обставин кожен міг би…

Та міс Марпл довелося урвати плин своїх думок.

Кері Луїза запитала спокійно й цілком несподівано:

— Ти вже багато знаєш, Джейн?

Міс Марпл рвучко підвела голову. Погляди двох жінок зустрілися.

— Якби я була цілком певна… — повільно проказала міс Марпл.

— Я думаю, ти вже цілком певна, Джейн.

Так само повільно міс Марпл запитала:

— Чого ти від мене хочеш? Що я маю зробити?

Кері відхилилася на подушки.

— Усе у твоїх руках, Джейн. Роби те, що ти вважаєш за потрібне.

І вона заплющила очі.

— Завтра, — сказала міс Марпл із ваганням у голосі, — я спробую поговорити з інспектором Кері. Якщо він захоче вислухати мене…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Інспектор Кері запитав із нетерпінням у голосі:

— То що ви мечі скажете, міс Марпл?

— Якщо не заперечуєте, то я хотіла б пройти з вами до Великої Зали.

Інспектор Кері був дещо здивований.

— Мушу сказати, у вас трохи дивне уявлення про конфіденційність. Безперечно, що тут…

І він окинув поглядом кабінет.

— Конфіденційність для мене зараз не головне. Я хочу вам показати дещо. Щось таке, що допоміг мені побачити Алекс Рестарік.

Інспектор Кері, придушивши зітхання, підвівся й пішов за міс Марпл.

— Хтось вам щось розповів? — запитав він із надією в голосі.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Ідеться не про те, що можуть розповісти люди. Ідеться про циркові фокуси. Вони відводять людям очі, коли їх роблять, — якщо ви розумієте, до чого я веду.

Інспектор Кері нічого не розумів. Він дивився на свою співрозмовницю й думав, що в неї, мабуть, не все гаразд із головою.

Міс Марпл зупинилася посеред зали й помахом руки підкликала інспектора, щоб він став поруч із нею.

— Я хочу, аби ви собі уявили, що ви дивитеся виставу в театрі, інспекторе. Виставу, яка відбувалася того вечора, коли вбили Кристіана Гульбрандсена.