Гра Ендера - Сторінка 38

А чому б ні? Чому б і тобі не бути таким?

— Не може бути відразу двох Олександрів.

— Ви — два боки однієї медалі. А я — метал між ними.

Навіть, промовляючи ці слова, Валентина не вірила в це. Останні кілька років у них із Пітером було так багато спільного, що її зневага до нього не заважала глибоко розуміти його. У той час як Ендер був лише її пам'яттю: дуже маленький, тендітний хлопчик, який потребував її захисту. Не цей смаглявий підліток із крижаним поглядом, що пальцем убиває ос… "Може, і він, і Пітер, і я однакові й завжди були такими? Може, ми заздримо одне одному і тому вважаємо, що різні?"

— У монети є недолік: коли одна сторона вгорі, інша — внизу.

"Уважаєш, що зараз ти внизу?" — майнуло на думці у Валентини.

— Вони хочуть, щоб я відродила в тобі цікавість до навчання.

— Це не навчання, це — ігри. Одні ігри, від початку до кінця, лишень вони змінюють правила, як тільки їм заманеться. — Ендер мляво підняв руку. — Бачиш ці мотузочки?

— Але ж ти теж можеш їх використовувати.

— Лише тоді, коли вони самі цього хочуть. Лише тоді, коли вони думають, що використовують мене. Ні, це занадто складно, я не хочу більше грати. Тільки-но я починаю освоювати стан речей і почуватися впевнено й щасливо, бо можу з усім упоратися, вони встромляють ще один ніж. Увесь цей час, що я тут, я страждаю від кошмарів. Сниться, що я у бійцівській кімнаті, тільки замість невагомості вони грають із гравітацією. Постійно змінюється напрямок. І я ніяк не можу досягти тієї стіни, на яку хочу потрапити. І я прошу, благаю їх просто дати мені дістатися дверей, та вони не дозволяють, а продовжують усмоктувати мене назад.

Відчувши гнів у його голосі, Валентина подумала, що це через неї.

— Мабуть, тому я тут. Аби засмоктати тебе назад.

— Я не хотів тебе бачити.

— Мені сказали це.

— Я боявся, що все ще люблю тебе.

— Я теж на це сподівалася.

— Мій страх, твоє бажання — збулося.

— Ендере, це дійсно так. Може, ми ще юні, але не безсилі. Ми грали за їхніми правилами досить довго, а тепер це стає нашою грою… — Вона захихотіла. — Я член Президентської ради. Пітер лютує.

— Мені не дозволяють користуватися Інтернетом. Тут узагалі немає комп'ютерів, окрім тих, що контролюють систему безпеки й освітлення. Допотопна техніка, встановлена сто років тому, коли комп'ютери ще працювали автономно. Вони забрали мою армію, мій комп, і знаєш… мені не шкода.

— Ти добре проводиш час наодинці із собою.

— Не із собою. Зі спогадами.

— Так ти ж згадуєш себе?

— Ні. Згадую інших: жучар.

Валентина здригнулася, немов її пройняло холодним вітром.

— Я перестала дивитися фільми про жучар. Одне й те саме.

— Я вивчав їх годинами. Як рухались їхні кораблі. А тут, поки валявся на озері, придумав дещо, — ти сміятимешся! Я зрозумів, що всі битви, в яких жучари й люди вели рукопашні бої, все взято з Першого вторгнення. А в усіх сценах із Другого вторгнення, — а їх легко відрізнити, бо солдати у формі Міжнародного флоту, — немає битв, там скрізь жучари вже мертві. І немає жодного кадру того знаменитого бою, де переміг Мазер Ракхем.

— Може, секретна зброя?

— Ні, ні, мені не важливо, як ми їх убивали. Мене цікавлять самі жучари. Я нічого не знаю про них, а мені ж доведеться коли-небудь битися з ними. Я пройшов через багато боїв у своєму житті, перемагав у іграх, бувало, і не в іграх. І кожного разу перемагав лише тому, що розумів, як мій супротивник думав. За їхніми діями вгадував задум, план ведення бою. І відштовхувався від цього. О, в цьому моя сила! У розумінні того, як думають інші.

— Прокляте сімейство Віггін!

Валентина жартувала, але боялася, що Ендер прочитає і її думки так, як читав думки ворога. Пітер завжди розумів її чи, принаймні, думав, що розумів, але сам був таким мерзотним, таким аморальним типом, що їй ніколи не було ніяково, коли він угадував навіть її найбрудніші думки. Але Ендер — вона не бажала, щоби він зрозумів її: не хотілося оголювати душу перед ним. Їй буде соромно.

— Ти думаєш, що не зможеш перемогти жучар, якщо не пізнаєш їх?

— Це набагато глибше. Тут, байдикуючи на самоті, я думав і про себе. Намагаюся зрозуміти, чому я так ненавиджу себе.

— Ні, Ендере.

— Не кажи: "Ні, Ендере". Я довго думав, аби це осягнути, і, повір мені, до мене таки дійшло. Ось що: в той момент, коли я по-справжньому розумію мого ворога, розумію його досить добре, щоби перемогти, в цю ж мить я також і люблю його. Я думаю, що неможливо по-справжньому зрозуміти когось, чого вони хочуть, у що вірять, і не любити їх так, як вони люблять себе. І тоді, саме в той момент, коли я їх люблю…

— …ти перемагаєш. — Вона вже не боялася його проникливості.

— Ні, ти не зрозуміла. Я знищую ворога. Я роблю так, аби він більше ніколи не пішов проти мене. Розтираю на порох, аби більше не існував.

— Ні, цього не може бути. — Їй стало лячно з новою силою. — Пітер став м'якшим, а ти… Тебе зробили вбивцею! Дві сторони однієї медалі, але хто з якого боку?

— Я дійсно по-справжньому робив людям боляче, Валю. Я не вигадую.

— Знаю, Ендере…

"Що він зробить зі мною?" — з острахом подумала Валентина.

— Бачиш, Валю, яким я став? — м'яко мовив Ендер. — Навіть ти боїшся мене.

І він торкнувся її щоки так ніжно, що їй захотілося плакати. Згадався дотик його м'якої дитячої ручки, коли вони ще жили разом.

— Я не боюся, — заперечила вона, і зараз це було правдою.

— А варто було б.

— Навіщо?

— Якщо залишишся у воді, змерзнеш до жаб'ячої шкіри. Та ще й акула може з'їсти. — Він усміхнувся: — А мене акули давно вже навчилися не чіпати.

Але все ж видряпався на пліт, той хитнувся, його залило водою, і бризки неприємним холодом упали на спину Валентини.

— Ендере, Пітер збирається пробитися до влади, і в нього вийде… Він достатньо розумний, аби вичекати, скільки потрібно. Якщо не зараз, то згодом. Я не знаю, добре це чи погано. Пітер може бути жорстоким, але він знає, як захопити й зберегти владу, і є ознаки того, що після закінчення війни, а, можливо, навіть раніше, світ знову перетвориться на хаос… Країни Східного пакту прагнули гегемонії до Першого вторгнення. Якщо вони спробують добитися її після…

— Тоді навіть Пітер — краща альтернатива.

— Ти побачив у собі руйнівника, Ендере. Зі мною теж таке було. У Пітера немає монополії на цю якість, хоч би що там думали психологи. Але в Пітера, уяви собі, прокинувся будівельник. Він не став добрим, але вже не намагається зламати все, що потрапляє йому під руку. Врешті-решт, влада завжди в руках тих, хто її прагне. Думаю, що більшість із нинішніх правителів набагато гірші за Пітера.

— Після такої рекомендації я сам готовий голосувати за нього.

— Іноді все це здається мені повним абсурдом. Чотирнадцятирічний хлопчик і його молодша сестра змовилися захопити владу над світом. — Вона розсміялася. Але їй було не смішно. — Які ж ми тоді, до дідька, діти? Ні, ми не діти. Жоден із нас.

— А тобі хотілося б, аби ми залишилися дітьми?

Вона спробувала уявити собі, що стала такою ж, як інші дівчатка в школі. Намагалася намалювати собі життя, де вона не відчувала б відповідальності за майбутнє світу.

— Це було б так нудно!

— Я так не думаю.

І він розтягнувся на плоту, ніби готовий був усе своє життя тут пролежати.

Так воно й було. Хоч би що робили з Ендером у Бійцівській школі, вони згасили його амбіції. Він справді не хотів покидати свою нагріту сонцем тацю.

"Ні, — міркувала Валентина, — ні, він уважає, що йому нікуди не хочеться, але в ньому є ще дуже багато від Пітера. Або від неї. Ніхто з них не може довго залишатися щасливим без діла. Або, можливо, просто ніхто з них не може бути щасливим у самотності".

І вона знову заговорила:

— Назви мені ім'я, яке знає весь світ.

— Мазер Ракхем.

— А якщо ти виграєш наступну війну, так, як це зробив Мазер Ракхем?

— Мазер Ракхем був щасливим випадком. Резервом. Ніхто не вірив у нього. Він просто опинився в потрібному місці в потрібний час.

— Але уяви собі, що ти це зробив. Припустімо, що ти розгромив жучар і твоє ім'я відоме так само, як ім'я Мазера Ракхема.

— Хай хтось інший буде знаменитим. Пітер рветься до слави. Нехай він урятує світ.

— Я кажу не про славу, Ендере. І навіть не про владу. Я кажу про випадок. Наприклад, про той, завдяки якому Мазер Ракхем потрапив туди, де потрібно було зупинити жучар.

— Якщо я тут, — відповів Ендер, — то там мене не буде. Буде хтось інший. Хай випадок трапиться йому.

Його втомлений байдужий тон зачепив Валентину за живе.

— Я кажу про моє життя, ти, егоцентрична наволоч! — Якщо її слова й зачепили Ендера, він не показав цього. Просто лежав із заплющеними очима. — Коли ти був ще зовсім маленьким і Пітер знущався над тобою, я ж не лежала й не чекала маму й тата, щоби врятували тебе. Вони ж ніколи не розуміли, наскільки Пітер небезпечний. Я знала, що в тебе був монітор, але не чекала, коли приїдуть ті. Ти знаєш, що Пітер робив зі мною, коли я не давала знущатися над тобою? Не знаєш?

— Заткнися, — прошипів Ендер.

І вона замовкла, тому що побачила, як тремтіли його груди, тому що відчула, що йому дійсно боляче, — вона, як і Пітер, знайшла його слабке місце, і удар був у десятку.

— Я не зможу розбити їх, — тихо мовив Ендер. — Якось і я буду там, як Мазер Ракхем, і все залежатиме від мене, а я не зможу нічого зробити.

— Якщо ти, Ендере, не зможеш, ніхто не зможе. Якщо ти не розгромиш їх, тоді жучари заслуговують на перемогу, тому що вони сильніші й кращі за нас. Це не твоя провина.

— Скажи це мертвим.

— Якщо не ти, то хто?

— Та будь-хто!

— Ніхто, Ендере. Я скажу тобі дещо. Якщо битимешся і програєш — совість твоя чиста. Але якщо відмовляєшся і ми програємо — вся відповідальність на тобі. Ти вб'єш нас усіх.

— Я вбивця у будь-якому разі.

— А ким ще ти можеш бути? Людство розвивало свої мізки не для того, щоби лежати на озерах. Перше, чому ми навчилися, — вбивати. І добре, що навчилися, а то б нас не було, а Землею володіли б тигри.

— Я ніколи не міг перемогти Пітера. Хоч що б я робив, що б говорив. Не міг, і все.

— Значить, повернулися до Пітера.

— Він був старшим. І сильнішим.

— Так жучари теж.

Вона зрозуміла його логіку, вірніше, алогізм. Він міг перемагати скільки завгодно, але в душі відчував, що завжди був хтось, хто міг знищити його.