Гра в бісер - Сторінка 42

Процес цей тривав роки, і з кожним роком Кнехт переходив зі своїми лекціями, курсами і вправами до все нижчих, молодших груп учнів, і нарешті дійшло навіть до того, що він — a Magister Ludi робив це дуже рідко — кілька разів особисто прочитав початковий курс для наймолодших, тобто для школярів, іще не студентів. І тоді він виявив, що чим молодші й непідготованіші були його учні, тим більшу радість давала йому робота з ними. Інколи йому було просто неприємно й досить важко вертатися від цих молодих і наймолодших до студентів чи навіть до еліти. Часом йому хотілося піти ще далі назад і спробувати свою силу серед іще молодших школярів, серед тих, яким іще взагалі не читали ніяких курсів і яких не знайомили з Грою; він хотів би, наприклад, трохи попрацювати в Ешгольці або в якійсь,іншій підготовчій школі, навчаючи маленьких хлопців латини, співів чи алгебри, тобто там, де інтелектуальний рівень іще багато нижчий, ніж на початковому курсі Гри в бісер, — зате учні в нього були б ще чистіші душею, ще краще піддавалися б навчанню й вихованню, і навчання й виховання утворювали б там ще міцнішу, неподільну цілість. Протягом двох останніх років свого перебування на посаді Магістра він у листах двічі називав себе шкільним учителем, нагадуючи цим, що вислів "Magister Ludi", який уже для багатьох поколінь означав тільки "Магістр Гри", спочатку був просто титулом шкільного вчителя.

Про здійснення цих бажань він, звичайно, навіть не заводив мови, тільки мріяв про це, як холодного, сірого зимового дня людина мріє про блакитне літнє небо. Для Кнехта були вже закриті всі шляхи, обов'язки йому визначала посада, та оскільки вона здебільшого не диктувала, як саме їх треба виконувати, залишала йому тух відносну волю, він з роками, спочатку, мабуть зовсім несвідомо, переніс свої зацікавлення на виховання, в першу чергу наймолодших із приступних йому вікових груп. Що старший він ставав, то дужче вабила його до себе молодь. Принаймні сьогодні ми можемо це сказати. Воднораз навіть прискіпливому спостерігачеві важко було б виявити в його службових діях якесь дилетантство чи сваволю. До того ж посада Магістра змушувала його раз по раз вертатися до еліти; навіть у ті часи, коли він майже цілком передав семінари й Архів своїм помічникам і "тіні", такі довготривалі справи, як, наприклад, щорічні змагання або готування публічної Гри, спонукали його підтримувати жвавий щоденний зв'язок з елітою. Якось він жартома сказав своєму другові Фріцові: "Бували володарі, що ціле своє життя страждали від нещасливої любові до своїх підданців. Серцем вони тяжіли до селян, пастухів, ремісників, учителів і учнів, але бачили їх дуже рідко, бо завжди були оточені міністрами й офіцерами, що, наче муром, відгороджували їх від народу. Отак і Магістрові: він тяжіє до людей, а бачить тільки колег, він хотів би побути з учнями й дітьми, а бачить лише вчених і еліту".

Але ми забігли далеко вперед, вернімося до перших років перебування Кнехта на посаді Магістра. Налагодивши бажані стосунки з елітою, він мусив насамперед як добрий, але чуйний господар забезпечити собі підтримку службовців Архіву, треба було також вивчити канцелярію і визначити її місце в загальній структурі, крім того, безперервно надходила силасиленна кореспонденції, а засідання й циркуляри Виховної Колегії весь час закликали його до виконання все нових обов'язків і розв'язання все нових завдань, зрозуміти сенс і черговість яких новачкові було нелегко. Часто йшлося про питання, в яких були зацікавлені окремі факультети Педагогічної Провінції, схильні й позаздрити один одному, наприклад, про питання компетенції, і тільки згодом з дедалі більшим захватом він пізнав таємну й могутню силу Ордену, цієї живої душі касталійської держави і чуйного сторожа її ладу.

Так минали місяці, сповнені напруженої праці, і в Кнехтових думках не знаходилось місця для Тегуляріуса, він тільки напівсвідомо давав йому різні доручення, щоб уберегти його від надмірного дозвілля. Фріц утратив товариша, бо той раптом піднявся на інший щабель, став найвищим начальником, до якого він уже не мав доступу як до приватної особи, його тепер треба було слухатись і звертатись до нього на "ви" і "превелебний". А проте всі доручення Магістра він приймав як турботу й ознаку особистої уваги. Почасти завдяки підвищенню друга і вкрай схвильованому настроєві всієї еліти, а почасти через ті доручення, йому, примхливому самітникові, передавалося загальне збудження, і він відчув, настільки, наскільки був здатен відчути, приплив енергії; в усякому разі, він витримував цілковиту зміну становища краще, ніж сподівався тієї миті, коли Кнехт, у відповідь на звістку про своє призначення Магістром, відіслав його від себе. Крім того, у Фріца вистачило розуму й серця, щоб зрозуміти чи принаймні здогадатися, яке величезне напруження, який тяжкий іспит доводиться витримувати тепер його другові; він бачив, що той, ніби охоплений полум'ям, вигоряє зсередини, і, мабуть, переживав усі його тривоги гостріше за нього самого. Він не шкодував сили, щоб добре виконати всі завдання Магістра, і якщо й жалкував колинебудь посправжньому, що через свою кволість не може посісти відповідальну посаду, якщо й сприймав це як свою ваду, то саме тепер, коли так хотів стати в пригоді обожнюваному другові як помічник, як службовець, як "тінь".

Букові ліси над Вальдцелем уже почали рудіти, коли одного дня Кнехт, узявши з собою невеличку книжку, вийшов у магістерський садок біля свого помешкання, в той гарненький садок, який покійний Магістр Томас так любив і, немов Горацій, часто сам обробляв, у той садок, священне місце відпочинку й самозаглиблення Магістра, який колись здавався Кнехтові і всім учням та студентам чарівним острівцем муз, таким собі Тускуланумом,[47] і в який він, відколи сам став Магістром і господарем його, так рідко навідувався, майже ніколи не проводив там свого дозвілля. І тепер він також вийшов туди лише на чверть години після обіду, дозволив собі тільки трохи пройтися поміж більшими й меншими кущами, де його попередник посадив кілька вічнозелених південних рослин. Потім він переніс легеньке плетене крісло на сонце, бо в затінку було вже холодно, сів у нього й розгорнув принесену з собою книжку. То був "Кишеньковий календар Магістра Гри", який років сімдесят чи вісімдесят тому склав тодішній Магістр Гри Людвіг Вассермалер і яким відтоді з певними, продиктованими часом виправленнями, скороченнями й доповненнями забезпечують кожного з його наступників. Цей календар був задуманий як vademecum[48] для Магістрів, особливо ще не досвідчених, на перші роки їхньої служби: він з тижня в тиждень, впродовж цілого року, перераховував їхні обов'язки, часом тільки називаючи їх, а часом і докладно описуючи, даючи поради, як краще з ними впоратися. Кнехт знайшов сторінку на цей тиждень і уважно прочитав її. Не виявивши там нічого несподіваного чи особливого, він наприкінці побачив такі рядки: "Помалу починай зосереджувати свої думки на майбутній щорічній Грі. Тобі може здатися, що ще рано, надто рано. А проте я раджу: якщо в тебе немає ще в голові готового плану, хай віднині не мине жодного тижня чи хоча б місяця без того, щоб ти не подумав про майбутню Гру. Занотовуй свої ідеї, використовуй кожні свої вільні півгодини для того, щоб проглянути якусь класичну партію, бери її з собою також, як їхатимеш у службові відрядження. Готуйся, але не пробуй вимучити з себе добру ідею, а частіше думай про те, що через кілька місяців на тебе чекає чудове, святкове завдання, для якого тобі треба набратися сили й відповідно настроїти себе".

Слова ці написав десь три покоління тому мудрий старий чоловік, знавець своєї справи, між іншим, у той час, коли Гра формально досягла своєї вершини; їй тоді властива була вишуканість і пишна орнаментика, як, скажімо, в добу пізньої готики чи рококо в архітектурі й декоративному мистецтві, І приблизно два десятиріччя вона справді скидалася на гру в скляні намистини, порожню, кокетливу, з якимось штучним блиском, на пустотливу розвагу, щедро оздоблену всілякими витребеньками, на манірний танець, часом навіть на хитромудрі викрутаси найвигадливішого ритмічного візерунка. Були гравці, що вбачали в тодішньому стилі втрачений чарівний ключ, а були й такі, що вважали його перевантаженим зовнішніми оздобами, декадентським і немужнім. Отож один із митців і творців тодішнього стилю й склав календар для Магістрів, повний зичливих, мудрих порад і застережень. Коли Йозеф Кнехт вдруге і втретє уважно перечитав слова Магістра Людвіга, серце в нього радісно тьохнуло, і його опанував настрій, який, здавалось йому, досі був у нього тільки один раз і ніколи більше не повертався; він пригадав, коли це трапилося — під час медитації перед його вступом на посаду, йому тоді уявилося чудесне змагання Магістра музики і Йозефа, Магістра й початківця, старості й молодості. Ці слова написав старий, навіть дуже старий чоловік: "Хай віднині не мине жодного тижня" і "Не пробуй вимучити з себе добру ідею". Той чоловік років двадцять, а може, й багато більше займав високу посаду Магістра Гри, в ту ласу До Гри добу рококо він, певне, боровся з дуже розбещеною і самовпевненою елітою, створив понад двадцять блискучих щорічних Ігор, що тоді тривали ще по чотири тижні, й сам керував ними, старий чоловік, для якого щорічний обов'язок компонувати велику публічну Гру давно вже, мабуть, був не тільки великою честю й радістю, але й ще більшим тягарем, важкою працею, завданням, на виконання якого доводилось настроювати себе, намовляти, трохи підохочувати. Кнехт відчув не тільки вдячність і пошану до цього мудрого, досвідченого порадника — адже календар старого Магістра не раз уже ставав йому в пригоді, — а й Радісну, навіть веселу й пустотливу зверхність, зверхність молодості над старістю. Бо з усіх завдань Магістра Гри в бісер, що лягли тягарем на його плечі, все ж таки це найменше його турбувало: він не уявляв собі, що можна забути, своєчасно не подумати про щорічну Гру, що можна братися до цього завдання без радості, не зосередившись на ньому, що в нього може не вистачити заповзятості чи, ще гірше, вигадки.