Гра в бісер - Сторінка 84

Він відірвав погляд від неба, оглянувся навколо й прислухався, щоб довідатись, чи це примарне видовище спостерігає тільки він, чи й ще хтось. І скоро до нього долинули з сусідніх хиж стогін, плач, переляканий крик; отже, інші теж бачили це, своїми зойками сповістили решту жителів селища, зчинили тривогу серед тих, що сиділи в хижах чи спали, ще мить, і страх, паніка охоплять ціле селище. Кнехт востаннє глибоко зітхнув; його, заклинача дощу, це нещастя торкалося найбільше: він до певної міри відповідав за спокій на небі і в повітрі. Досі він завжди передбачав і передчував великі стихійні лиха: повідь, град, бурю, і щоразу підготовляв, попереджав праматір та старійшин, запобігав найгіршому, своїми знаннями, мужністю і довір'ям до вищих сил оберігав селище від розпачу. Чому ж тоді цього разу він нічого не передбачив і не підготувався? Чому нікому не сказав, що його всетаки мучили якісь невиразні, тривожні передчуття? Він відхилив мату при вході до хижі й тихо покликав дружину. Вона вийшла, тулячи до грудей найменшого. Він узяв від неї дитину, поклав на солому, притулив пальця до губ, даючи їй знак, щоб вона мовчала, вивів за руку з хижі й побачив, як її обличчя, завжди терпляче й спокійне, миттю застигло з переляку.

— Нехай діти сплять, їм не треба цього бачити, чуєш? — схвильовано прошепотів Кнехт. — Не пускай їх надвір, навіть Туру. І сама теж сиди в хижі.

Він завагався, не знаючи, що їй треба сказати, а чого не треба, якими думками він повинен поділитися з нею, і нарешті врочисто додав: — Тобі й дітям нічого не станеться.

Вона йому відразу повірила, хоч так швидко не могла подолати свого страху.

— Що ж це таке? — запитала вона, дивлячись не на нього, а знов на небо. — Щось страшне? — Страшне, — лагідно відповів він, — я навіть думаю, що дуже страшне. Але тебе й дітей воно не зачепить. Сиди в хижі й не відхиляй мати. А мені треба піти до людей, поговорити з ними. Іди до хижі, Адо! Він підштовхнув її до входу, щільно запнув мату, постояв ще хвилину, дивлячись на зоряний дощ, що й далі рясно лився додолу, потім опустив голову, ще раз тяжко зітхнув і швидкою ходою подався в темряву, до хижі праматері.

Там уже зібралося півселища, стояв приглушений гомін, люди були приголомшені, пригнічені страхом і розпачем. Серед жінок і чоловіків були й такі, що віддавалися своєму жахові перед близькою загибеллю з якоюсь особливою люттю і хтивістю: вони, мов зачаровані, заклякли на місці або шалено вимахували руками й ногами, в однієї жінки на губах виступила піна, вона витанцьовувала якийсь розпачливий і водночас непристойний танок, висмикуючи з голови цілі жмути довгого волосся. Кнехт бачив: уже почалося, майже всі вони вже сп'яніли, були зачаровані цим зоряним дощем, охоплені шалом, мабуть, зараз почнеться оргія божевілля, люті й самознищення, треба негайно зібрати біля себе кількох мужніх, розважних людей і підтримати їхній дух. Стара прамати була спокійна, вона вважала, що настає кінець усьому, але не опиралася, йшла назустріч долі з твердим, запеклим, майже глузливим виразом на скам'янілому обличчі. Кнехтові пощастило примусити стару вислухати його. Він спробував показати їй, що давні зірки, які завжди були на небі, й далі лишаються на своєму місці, проте вона не сприймала його доказів, чи тому, що її очі втратили гостроту й не бачили так далеко, чи тому, що її уявлення про зорі дуже відрізнялися від уявлень заклинача дощу і вони не могли зрозуміти одне одного. Вона хитала головою з тією самою відважною, глузливою гримасою на обличчі. Та коли Кнехт почав благати її не кидати людей на поталу страхові й лихим демонам, вона відразу з ним погодилась. Навколо неї та заклинача дощу згуртувалося невеличке коло наляканих, але не знавіснілих людей, що ладні були коритися наказам.

Ще хвилину тому Кнехт сподівався, що йому пощастить своїм прикладом, розважністю, словами, поясненнями й порадами втихомирити охоплених панікою людей. Та вже коротка розмова з праматір'ю показала йому, що він спізнився. Він сподівався поділитися з ними своїм переживанням, подарувати їм його, дати їм відчути те саме, що й він, мав надію мудрим словом переконати їх, що це не самі зірки чи принаймні не всі з них падають додолу, підхоплені світовою бурею, і цим з наляканої, безпорадної юрби зробити діяльних спостерігачів, щоб вони могли витримати струс. Але, як він скоро переконався, в цілому селищі лише кілька людей здатні були його слухати, і поки він зумів би їх переконати, решта б зовсім утратили глузд. Ні, тут, як часто трапляється, мудрим словом годі було чогось досягти. На щастя, існували й інші способи. Якщо не можна розігнати смертельний страх, освітивши його розумом, то можна той смертельний страх спрямувати, організувати, надати йому форми, виразу і зневірену, знавіснілу юрбу перетворити в міцну єдність, злити неслухняні, дикі окремі голоси в гармонійний хор. Кнехт відразу взявся до діла, і його спосіб швидко дав свої наслідки. Він став перед людьми й почав вигукувати добре відомі всім слова молитви, якою звичайно починався жалобний чи покутний ритуал — поминальний плач за праматір'ю, свято принесення жертви чи загальної покути, яку влаштовували, коли всьому селищу загрожувало лихо, таке, як пошесть чи повідь. Він вигукував слова ритмічно, відбиваючи такт долонями, і в такому самому ритмові низько схилявся, майже до самої землі, випростувавсь і знов схилявся, і ось уже десятеро, двадцятеро людей почали робити те саме, стара прамати, стоячи, теж щось ритмічно замурмотіла, порухами голови диригуючи ритуальними поклонами. Ті, що надходили сюди з хиж, відразу скорялися ритмові й духові церемонії, а кілька цілком знавіснілих або, втомившись, попадали додолу й лежали непорушно, або ж, захоплені гомоном хору і ритмом молитовної церемонії, приєднались до неї. Кнехтів задум удався. Замість охопленої розпачем, божевільної юрби перед ним стояла громада людей, готових до жертви й до покути, і кожен відчував полегкість, кожному додавало сили те, що не треба було ховати в собі свій переляк, свій смертельний страх чи лементувати самому, а можна приєднатися до благальної церемонії, підпорядкуватись ритмові загального хору. Багато таємничих сил допомагає такій дії, її найбільша розрада полягає в одноманітності, що подвоює в людині почуття приналежності до громади, а її найкраща дія — міра і лад, ритм і музика.

Нічне небо все ще вкривала силасиленна падучих зірок, ніби нечутні каскади світляних крапель, що цілих дві години ненастанно виливалися червонястими вогненними потоками, але панічний страх селища вже перетворився в покору і посвяту, в молитву і каяття, і перед лицем неба, що порушило свій лад, людські страх і немічність обернулися в порядок і в духовну врівноваженість. Це диво, ця цілюща зміна сталася ще до того, як зоряний дощ почав трохи вщухати, падати вже не такими густими струменями. А коли небо поволі заспокоїлось і наче відродилося, смертельно стомлені молільники з почуттям радісної полегкості пересвідчилися, що їм пощастило вблагати вищі сили і на небі знов настав лад.

Люди не забули цієї моторошної ночі, про неї говорили цілу осінь і зиму, але вже не пошепки, не з забобонним ляком, а буденним тоном, задоволено згадуючи, як мужньо вони витримали нещастя і як успішно подолали небезпеку. Вони дозволяли собі навіть вдаватися в подробиці: кожного посвоєму приголомшило нечуване видовисько, кожен запевняв, що він перший його побачив, особливо боягузливих і розгублених зважувалися брати на сміх, селище довго було схвильоване — адже люди щось пережили, були свідками чогось великого, щось відбулося перед їхніми очима! Кнехт не поділяв такого настрою, не применшував і не забував тієї великої події. Для нього зловісне видовище було незабутнім застереженням, колючкою, якої не можна позбутися, і те, що воно минулося, що з допомогою співів, молитов і поклонів його пощастило уласкавити, зовсім не означало, що лихо відвернене і можна заспокоїтись. Навпаки, ця подія навіть здавалася йому дедалі важливішою, він наповнював її глибоким змістом, не переставав розмірковувати про неї і тлумачити її. Для Кнехта саме це видовище, незвичайне явище природи, стало страшенно великою і важкою проблемою з багатьма наслідками: той, кому судилось таке побачити, повинен був ціле життя пам'ятати про нього. В селищі тільки єдина людина поглянула б на зоряний дощ з такими самими думками й такими самими очима, як він сам, — його власний син і учень Туру, лише міркування чи здогади цього єдиного свідка були б для Кнехта важливі. Але сина він тоді не дозволив збудити і чим більше тепер думав про те, чому ж, власне, він так зробив, чому під час такої нечуваної події відмовився від єдиного справжнього свідка, близького йому спостерігача, тим міцнішало в його душі переконання, що вчинив він добре, не помилився, послухавшись мудрого внутрішнього голосу. Він хотів уберегти від того видовища своїх найближчих, свого учня і товариша, і найперше саме його, бо нікого він не любив так, як свого сина. Кнехт не показав йому зоряного дощу, приховав від нього це видовище, бо насамперед вірив у добрих духів сну, а особливо хлоп'ячого, і, крім того, якщо пам'ять йому не зраджує, ще тієї миті, як на небі тільки почали з'являтися ці небезпечні ознаки, він побачив у них не стільки безпосередню небезпеку для всіх, скільки застереження, попередження про нещастя в майбутньому, та ще й про таке нещастя, яке нікого не торкнеться, не зачепить так близько, як його, заклинача дощу. Щось надходило, якась небезпека, загроза з тих сфер, з якими його єднали обов'язки, і хоч у якому вигляді з'явиться та небезпека, вона найперше і найтяжче відіб'ється на ньому самому. Зустріти цю небезпеку чуйно й сміливо, підготуватись до неї в душі, прийняти її, але не принижуватись перед нею і не втрачати гідності — ось який висновок, яке рішення склалося в нього, коли він думав про ту дивовижну прикмету. Те, що його чекало, вимагало від нього зрілості й мужності, тому було б нерозважно тягти за собою ще й сина, робити з нього учасника чи бодай свідка своїх страждань, бо хоч як високо він його ставив, а все ж таки не знав, чи такий молодий, незагартований хлопець матиме силу їх витримати.