Гра в бісер - Сторінка 9

Але й так це була різка межа в його житті. Хоч година, проведена з чарівником, тільки здійснила чи наблизила те, про що Йозеф уже здогадувався у своєму серці, а проте саме ця година відділила вчорашнє від сьогоднішнього, минуле від теперішнього і майбутнього, як той, хто прокинувся зі сну, хай навіть серед такого самого оточення, як він бачив у сні, все ж не має сумніву, що він прокинувся. Людині порізному, безліччю шляхів відкривається її покликання, але суть і сенс цієї події завжди ті самі: душа тоді прокидається, перероджується, в неї прибуває сили, замість снів і передчуттів, що йшли зсередини, раптом виникає і вривається поклик ззовні, уламок дійсності. Тут цей уламок дійсності прибрав постать Магістра: досі відомий йому тільки як далекий, оточений глибокою пошаною напівбог, архангел з небесної високості, він з'явився власною особою, дивився на нього блакитними очима, що все бачили, сидів на стільчику перед шкільним фортепіано, грав з ним, дивовижно грав, майже без слів показав, що таке музика, благословив його і зник. Спершу Кнехт був просто нездатний думати про те, що з усього цього може вийти, його вщерть сповнило безпосереднє, внутрішнє відлуння цієї події, оволоділо всіма його думками й почуттями. Як молода рослина, що досі розвивалася тихо й несміливо, а тепер зненацька почала глибше дихати й швидше рости, наче якимось дивом за одну годину усвідомила закон свого єства і з усієї сили намагається виконати його, так і Йозеф, тількино чарівникова рука торкнулася його, почав швидко й палко збирати свою силу й напружувати її, відчув, що він міняється й росте, що між ним і світом з'явились нові дисонанси й нова гармонія; часом він міг на уроках музики, латинської мови й математики виконувати завдання, до яких іншим учням його віку було ще далеко, відчував себе здатним вчинити який завгодно подвиг, а часом забував про все на світі, з якоюсь новою для нього ніжністю й радістю поринав у мрії, дослухався до вітру чи дощу, задивлявся на квітку чи на швидку течію річки, нікого не розуміючи, про все здогадуючись, охоплений почуттям симпатії, цікавості, бажанням усе пізнати, тягнучись від свого "я" до ближнього, до світу, до таємниці й таїнства, до боліснопрекрасної гри явищ.

Так, зароджуючись і розростаючись у душі, аж поки внутрішні й зовнішні імпульси зустрілися й підтвердили себе одні в одних, відбулося покликання Йозефа Кнехта в ідеально чистому вигляді. Він пройшов усі його щаблі, спізнав усе його щастя і всі його болісні тривоги. Ніякі передчасні відкриття і нескромні вторгнення не порушили цього благородного процесу, типової передісторії, молодечої пори кожного шляхетного розуму; внутрішні й зовнішні чинники його працювали й росли назустріч одні одним у гармонійній рівновазі. Коли ж наприкінці цього процесу Кнехт усвідомив своє становище і свою долю, коли він побачив, що вчителі почали ставитись до нього як до свого колеги, навіть як до почесного гостя, що осьось має піти від них, а учні — почасти захоплено, почасти заздрісно, побачив, що дехто почав уже уникати його, ще дехто дивитися на нього з підозрою, а декотрі неприятелі глузливо й зневажливо, що дотеперішні друзі почали все більше віддалятися й покидати його, — тоді в його душі такий самий процес віддалення й усамітнення давно вже відбувся. Тепер він серцем і почуттями своїми сприймав світ зовсім інакше, вчителі з начальників поволі перетворилися в товаришів, колишні друзі — в супутників, що відстали дорогою, він уже ні в школі, ні в містечку не знаходив таких, як сам, і почував себе не на своєму місці, бо все було тепер просякнуте якимось прихованим умиранням, флюїдом минущості й нереальності, все стало якимось тимчасовим, наче зношений одяг, з якого ти давно виріс. І це виростання з батьківщини, досі такої любої і гармонійної, цей відхід від форми життя, що стала чужою і невідповідною йому, цей стан прощання, в який вривалися години найбільшого щастя і осяйного почуття власної гідності, стан уже відкликаного звідси врешті обернувся для нього в тяжку муку, в майже нестерпний гніт і страждання, бо все покинуло його. А може, це він сам усе покинув? Може, це через його шанолюбство й зарозумілість, через його пиху, зрадливість і нечутливість милий, звичний світ почав відмирати й ставати чужим йому? Серед страждань, які приносить із собою справжнє покликання, це найтяжче. Той, хто приймає покликання, приймає не тільки дарунок і наказ, а й бере на себе якусь провину, наче солдат, якого викликали з шеренги, де він стояв поряд з товаришами, й призначили офіцером, і це призначення тим справедливіше, чим більше в нього почуття провини, навіть мук сумління, якими він спокутує свою провину перед товаришами. А втім, Кнехтові пощастило пережити цей процес розвитку без особливих струсів і в цілковитому невіданні: коли нарешті педагогічна рада повідомила хлопця, що його відзначили й незабаром мають перевести до школи еліти, першої миті ця новина його вразила, та вже наступної здалася давно відомою і очікуваною. Аж тепер він згадав, що вже кілька тижнів йому глузливо кидали вслід слівце "electus", або ж "обранець". Він чув це слово, але тільки краєчком вуха, вважав, що його просто дражнять. Хочуть сказати ним: "Гей, ти, що в своїй зарозумілості вважаєш себе за обранця!" Часом він тяжко страждав від цих спалахів почуття відчуження між ним і його товаришами, але сам себе справді ніколи не вважав "обранцем"; своє покликання він сприймав не як підвищення за рангом, а тільки як внутрішній поклик і заохочення. Але все ж таки хіба він не знав цього завжди, не передчував, не вгадував сотні разів? І ось тепер ті передчуття здійснилися, його радість підтверджено й узаконено, страждання його не були даремні, нестерпно старий і тісний одяг можна було скинути, для нього лежав уже напоготові новий.

Коли Кнехта прийняли в еліту, життя його виявилось ніби пересадженим в інший грунт, то був перший і вирішальний крок у процесі його розвитку. Далеко не в усіх учнів елітарних шкіл офіційне прийняття в еліту збігається з внутрішнім усвідомленням свого покликання. Такий збіг — благо, чи, кажучи банально, щасливий випадок. Той, кому він випав, має в житті певну перевагу, так само як той, кого щасливий випадок наділив особливими тілесними й духовними якостями. Щоправда, переважна більшість учнів елітарних шкіл, навіть майже всі, сприймають свій вибір як велике щастя, як вимріяну відзнаку й дуже пишаються нею. А все ж перехід із звичайної, рідної школи до шкіл Касталії багато обраних переживають потім важче, ніж їм самим гадалося, він приносить із собою несподівані розчарування. Насамперед це стосується тих, хто в батьківському домі жив щасливо, оточений любов'ю, — для них цей перехід стає тяжким прощанням і зреченням. Тож і виходить, що чимало учнів вертається в звичайну школу, особливо протягом двох перших років навчання, і не тому, що їм бракує хисту чи старанності, а тому, що вони не можуть призвичаїтись до життя в інтернаті, і особливо до думки, що в майбутньому їм доведеться дедалі рішучіше поривати зв'язки з сім'єю і з батьківщиною, аж поки залишиться тільки одна визнана й шанована приналежність — до Ордену. Бувають також учні, для яких, навпаки, перехід до еліти насамперед означає порятунок від батьківського дому й від остогидлої звичайної школи; звільнившись від суворого батька й від ненависного вчителя, вони, щоправда, якийсь час відчувають полегшення, але сподіваються від цього переходу таких великих і неймовірних змін у всьому своєму житті, що скоро настає розчарування. Так само не завжди втримуються в Касталії справжні шанолюби і зразкові учніпеданти; не те, щоб вони відставали в навчанні, але в елітарних школах надають значення не лише навчанню й оцінкам на уроках, а й ставлять перед собою високу виховну й естетичну мету, а тут уже багато хто капітулює. А втім, у чотирьох великих елітарних школах з численними відділеннями й відгалуженнями вистачає простору для різних талантів, і старанному математикові чи філологові, якщо з нього справді може вийти вчений, нічого вболівати, що в нього немає здібностей музиканта або філософа. Інколи в Касталії навіть набирали сили тенденції до культивування чистих, тверезих наук, і поборники цих тенденцій не тільки ставилися критично й глузливо до "фантастів", тобто до аматорів музики і муз, а й часом у своєму колі просто заперечували й відкидали все приналежне до мистецтв, а особливо Гру в бісер.

Через те, що життя Кнехта, наскільки воно нам відоме, все минуло в Касталії, в цьому найтихішому і найпривітнішому куточку нашої гористої країни, який раніше називали ще Педагогічною Провінцією,[15] запозичивши цей вислів у поета Гете, то ми, хоч і ризикуємо набриднути читачеві давно відомими йому речами, все ж таки ще раз коротко опишемо цю славетну Касталію і структуру її шкіл. Школи ці, звані елітарними, утворюють собою мудру й гнучку систему, за допомогою якої керівництво (так звана Вчена рада з двадцяти радників, десяти від Виховної Колегії і десяти від Ордену) відбирає у всіх районах і школах країни найздібнішу молодь для поповнення Ордену і для всіх важливих посад виховної і навчальної системи. Численні звичайні школи, гімназії тощо, що існують по цілій країні, чи то гуманітарного, чи природничотехнічного напрямку, понад дев'ять десятих нашої учнівської молоді відвідує для того, щоб підготуватися в них до так званих вільних професій. Навчання в цих школах закінчується іспитом на атестат зрілості, що дає право поступити до вищої школи, де студенти проходять курс відповідної спеціальності. Такий звичайний, кожному відомий процес навчання. Всі ці школи ставлять досить суворі вимоги до тих, хто їх відвідує, і по змозі відсівають нездібних. Але поряд із цими школами, чи, вірніше, над ними, існує система елітарних шкіл, до яких приймають з іспитовим терміном тільки учнів з видатними здібностями і з небуденною вдачею. Вступ до них регламентують не іспити: учнів для еліти добирають на власний розсуд самі вчителі й рекомендують їх Колегіям Касталії. Одного чудового дня вчитель оголошує одинадцятирічному чи дванадцятирічному хлопцеві, що на друге півріччя той може перейти до котроїсь касталійської школи, тож хай добре подумає, чи він почуває себе покликаним і готовим до цього.