Гра в класи - Сторінка 2

Тепер було тільки підвішування води у всьому заплутаному гіллі лісу. Хмари поплили геть, щоб показати блакитне небо у великих стьобаних заплатах.

Вони подивилися на зміни з деякою тривогою. Вони чекали, що дощ повернеться, щоб тримати їх через необхідність у цьому порожнистому дереві ще хвилину чи годину. Але сонце з'явилося, освітлюючи все і роблячи картину занадто банальною знову.

Вони зробили крок від порожнистого дерева повільно і стояли балансуючи руками, знаходячи свій шлях, в цьому лісі, де здавалось вода швидко сохне на кожному на кожній гілочці та листочку.

"Я думаю було б краще почати йти," сказала Вінія "тим шляхом."

Вони вийшли в літо ополудні.

Вони перетнули межі міста на заході сонця і йшли, тримаючись за руки в останніх спалахах літнього дня. Вони говорили дуже мало решту часу після полудня і тепер проминаючи вулицю за вулицею, вони дивилися на тротуар, що пробігав під ногами.

"Вінія," сказав він нарешті "як ти гадаєш це є початком чогось?"

"О, боже, Джим, я не знаю"

"Як ти думаєш, може це любов?"

"Я не знаю цього також"

Вони пройшли балкою і по мосту й на інший бік на її вулицю.

"Як ти думаєш, ми коли-небудь поберемося?"

"Надто рано говорити, чи не так?"

"Я думаю ти права" він закусив губу "Ми підемо гуляти знову незабаром?"

"Я не знаю. Я не знаю. Зачекаємо і побачимо, Джим."

Будинок був темний. Її батьків ще не було вдома. Вони стояли на її веранді і вона похитувала його руку серйозно.

"Дякую, Джим за дійсно гарний день," сказала вона.

"Завжди будь-ласка," сказав він.

Вони постояли.

Потім він повернувся, спустився і перетнув темну галявину. На далекому краю галявини він зупинився в тіні й сказав, "Доброї ночі".

Він був майже поза полем зору, біжачи, коли вона в свою чергу побажала спокійної ночі.

Посеред ночі її розбудив звук.

Вона підвелася на своєму ліжку, бажаючи почути його знову. Батьки були вдома, все було ретельно зачинено, але щось було не так. Ні, це був особливий звук. І так лежачи, вдивляючись у літню ніч, яка ще не так давно була літнім днем, вона почула звук знову і це був звук тепла, яке було в дуплі дерева і вогкої кори і порожнини, що продірявила дерево, незважаючи на дощ зовні, затишної сухості і секретності всередині, і це був звук бджіл, які повертались додому з віддалених полів, рухаючись угору в димохід літа, в дивовижну темряву.

І цей звук, вона зрозуміла, підіймаючи свою руку, щоб торкнутись його, йшов від її сонних напівусміхнених уст.

...Який змусив її сісти випрямившись і дуже тихо рушити вниз через двері на веранду і через мокру галявину на тротуар, де шалені крейдяні класики прокладали шлях у майбутнє.

ЇЇ босі ноги досягли перших чисел, залишаючи вологі сліди до 10 і 12 і далі, поки вона не зупинилася на 16, дивлячись очі в очі на 17, коливання, вагання. Потім вона стисла зуби, стисла кулаки, відхилилася назад і...

Стрибнула прямо в середину квадрата 17.

Вона постояла там, закривши очі і дивлячись на свої відчуття.

Потім вона побігла нагору і лягла в ліжко і торкнулася своїх вуст, щоб побачити чи літній полудень дихав через них, і слухаючи той сонливий гул, золотий звук відчула — він був там.

І саме цей звук, врешті, співав їй, аж поки вона не заснула.

Переклав з англійської: Sehrg